Наукові авторитети і державні пріоритети

Днями проходила бiля одного з Київських НДІ, на будівлі якого вицвіли й повідпадали букви колись гучного лозунгу «Науку — у виробництво». Співчуття, що підсвідомо виникло, підкріпилося повідомленням, яке несподівано долинуло з радіоприймача машини, що проїжджала поряд: «Американські вчені зробили чергове сенсаційне відкриття…». Сьогодні, 20 травня в Україні відзначають професійний День науки. Загальновідомо, що наша наука найбільш страждає від браку грошей. Цього року НАТО для розвитку науки в Україні виділило майже 2 млн. євро, а Віктор Ющенко заявив, що в Державному бюджеті на 2006 рік значно підвищилося її фінансування, й назвав пріоритетним для держави розвиток української науки. Яку ж насправді підтримку від держави отримують вчені? І чи дійсно наука — пріоритетний напрямок політики держави? На ці запитання «День» попросив відповісти самих учених.

Антон НАУМОВЕЦЬ , віце-президент НАНУ, голова секції фізико технічнихі математичних наук:

— Єдиний шлях, який може привести Україну до успіху — це шлях використання нових знань, шлях інновацій, досягнень науки в промисловості та виробництві. Саме цим шляхом йдуть усі успішні країни. Ми ще маємо спільними зусиллями завоювати в державі гідне місце для науки.

Сьогодні науці не вистачає розуміння з боку державних структур. Може, в цьому є й наша, вчених, провина, може, ми недостатньо активно популяризуємо в суспільстві свої досягнення. Наука потребує гідного фінансування. Країни — члени ЄС мають виділяти на науку не менше 3% ВВП. Це, звичайно, не лише прямі фінансування від держави, але й підтримка з боку бізнесу. Нам не вистачає створення атмосфери в державі, коли промисловість була б зацікавлена в новітніх розробках науки. Визначальним може стати той факт, що коли виробництво ризикне, впровадить, то у нього буде продукція, якої немає в інших.

Для цього треба створити сприятливий інноваційний клімат. Коли виробництво йде на використання та запровадження чогось нового — воно йде на ризик, бо далеко не кожен інноваційний проект закінчується успіхом (за статистикою лише один проект iз п’яти). Але цей один проект забезпечує державі вигоду, яка покриває витрати на всі інші п’ять. Бізнесмени, які займаються венчурним (ризиковим) капіталом, мають бути застраховані.

І такі умови може створити держава. На перших порах підготовка наукових результатів до використання відбувається важко. Отже спершу потрібно дати пільгові кредити цим підприємствам, промисловості, й поставити умову: коли розпочнете випуск (а інновація закінчується, коли продукція з’являється на полицях магазинів), і це стане прибутковим, з цього прибутку заплатите податок. Держава повертатиме собі витрачені кошти у вигляді податку. Якщо вона бачить, що таким чином інноваційний процес йде успішно, то може анулювати кредит, зробити на це знижку бізнесменам.

Друге завдання, яке стоїть перед державою — це надійний захист авторських прав. Також має бути законодавство з обумовленими процентами, що йдуть установі, яка підтримувала науковий експеримент, — ви ж не у себе на кухні його проводили! Потрібен зустрічний процес як з боку виробництва, так і з боку науки. Таку обстановку в державі ми ще маємо створити.

В’ячеслав ШЕСТОПАЛОВ , академік-секретар відділення наук про Землю НАНУ:

— Перше, чого не вистачає науці — саме підтримка держави, яка звертає увагу на науку за залишковим принципом, так само як на охорону здоров’я та освіту. Європейський союз перейшов на фінансування науки у розмiрi 3,5% від сумарного продукту, який виробляють усі країни ЄС. Уявляєте ці суми? США сотні мільярдів доларів витрачають на розвиток науки, розуміючи, що без неї держава не може розвиватися, не може бути попереду. Ми, згідно із законом, маємо отримувати 1,7%, а отримуємо 0,5%, це при тому, що наш сумарний продукт не порівняти ані зi США, ані з Німеччиною, ані з Великою Британією. Навіть у Росії, де ситуація схожа на нашу, уваги науці приділяється більше. Є ще безліч проблем, iз якими доводиться стикатися. Щоб отримати обладнання із західних країн, ми повинні заплатити на митниці збори та податки за те, що безкоштовно отримуємо від інвесторів обладнання! Між іншим, не для прибутку, а для досліджень, отримання нових знань, технологій — адже це на користь нашій же країні. А оббирання науки за комунальні витрати, або бажання відібрати будівлі — адже скільки тривала війна Київської обласної ради з Інститутом географії... Якщо за радянських часів міністр отримував 80% від окладу президента Академії наук, то сьогодні президент Академії наук отримує 15% від окладу міністра. Ось вам справжнє ставлення до науки. Навіть після війни, коли в країні була розруха, все ж забезпечувався певний рівень матеріального положення вченим. Сьогодні ж, якщо студент, який закінчив університет, вирішив податися в науку, він — бідна людина. А нам говорять, що треба розвиватися за західним принципом, всю науку перевести в університети. При такому ставленні, де б наука не була — вона лише жалюгідно існуватиме.

Олексій ОНІЩЕНКО , академік-секретар відділення історії, філософії та права НАНУ, генеральний директор Національної бібліотеки України ім. Вернадського:

— Наука в усіх розвинених країнах є першим пріоритетом держави. У нас теоретично — так, практично — не завжди. Так, у всіх державних документах, виступах перших осіб говориться чітко й однозначно, що наука — пріоритет, і без неї немає майбутнього. А ось фінансове й матеріально-технічне забезпечення не відповідають тезі чи ідеї про пріоритет. Фінансово мають забезпечуватися провідні напрями, від яких залежить економіка та майбутній розвиток країни, і в цьому плані на першому місці стоїть питання про технічне обладнання, щоб наука працювала на найновітнішій техніці, реактивах, комп’ютерних програмах. У нашому Інституті кібернетики й Кібцентрі створено комп’ютер, що робить понад три мiльярди. операцій на секунду! Це другий у світі рекорд після американського. Ті реактиви і різні лабораторні пристрої, які виготовляємо ми самі, — відповідають світовим стандартам. Але багато що доводиться купувати, а для цього потрібні гроші. Минулого року було виділено певну суму й академія закупила новітнє обладнання, створивши центри їхнього колективного користування. У певному інституті це встановлюється, інші університети й інститути, що працюють у цьому напрямі, можуть користуватися, узгодивши час....

Є істотні кадрові втрати — багато перспективних вчених молодого й середнього віку виїхали за кордон або пішли в бізнес, але все одно наукові школи ще зберігаються. Є чудові дослідження, результати й можливості їх впровадження. Останніми роками набори в аспірантуру розширилися, конкурс по 4-5 осіб на місце (раніше по 1:1). Якщо буде створено хороші дослідницькі умови, побутові умови з відповідною зарплатою, щоб прогодувати себе та сім’ю, то буде нормальне відтворювання й наукових кадрів. Є проблема запитаності результатів наукових досліджень для впровадження в практику. У великої промисловості гроші є, треба брати й впроваджувати в договорі з нами. А малі та середні підприємства може й хотіли б, але можливостей фінансових не мають.

Наука пізнає світ, бачить все наскрізь, ми віримо, що вона розвиватиметься, і в перспективі в значно кращих темпах і якості. Хочеться вірити, що наука стане найпрестижнішою галуззю в державі.

Борис МОВЧАН , академік НАНУ, науковий керівник міжнародного центру електронно-променевих технологій Інституту електрозварювання ім. Патона:

— Знаєте, хто така «інтердівчинка»? Так ось я — «інтервчений». Це нове цікаве явище. Я працюю за зарубіжними контрактами вже 10 років. Ми, вчені — наймана сила. Ми говоримо: «Шановний господарю, ми дуже дешеві, й ми можемо дещо цікаве зробити, дайте нам грошей — переконаєтесь». Держава не розуміє, чим наука має займатися в даний період, тому запитує у вчених: а що ви пропонуєте? Ми можемо працювати успішно, коли держава визначить пріоритети, і скаже, що внаслідок географічних, історичних, економічних умов у даний момент розвиватимемо, наприклад, авіацію, машинобудування, створюватимемо медичне обладнання, чи будуватимемо атомні електростанції, чи створюватимемо інші джерела енергії. Вченим потрібно зробити замовлення. А сьогодні держава зайнята розв’язанням власних проблем, і до науки руки у неї не доходять. Коли нарешті вирішаться кадрові питання, чиновники сядуть на свої місця, зберуться з думками і скажуть: «Ви нам потрібні для того, щоб розвивати Україну ось у такому-то напрямі…». Інакше кожен вчений працюватиме самостійно, в так званому броунівському русі. Це нульовий результат. Природно, радячись iз вченими, або запрошуючи їх на круглий стіл, пріоритети визначає держава. Досить подивитися, як працює Франція, Німеччина, де ці пріоритети чітко визначено. І наука, як правило, працює за держзамовленнями, як короткочасними, на 3—5 років, так і довгостроковими. А якщо брати до уваги те, що в Україні грошей на науку виділяється мало, і вони повинні економно витрачатися, то необхідність у пріоритетах набуває виключно першочергової важливості при розвитку відносин науки з державою.

Розповім одну історію. Я був у Франції, на авіаційному заводі. Підходить до мене молодий інженер і запитує — чи не з Росії я. Відповідаю, що з України. «З України? Це ж найбагатша країна в світі!». — «Ви не помилилися?» — запитую. «Ні-ні, не помилився. У четвертому класі, коли ми вивчали географію, наш викладач сказав, вказуючи на карту: «Ось у цій частині Росії, яка називається Україною — багатий чорнозем, ніде в світі такого чорнозему немає. Запам’ятайте — це найбагатша країна»...