З вулиці Енгельса звертаю на Орджонікідзе, далі прямую
вниз вулицею Жовтневої революції, проходячи повз площу, кидаю оком ліворуч
(Господи, хто ж там стояв — робітник, селянка й матрос? Ні, не пригадую,
але велетенський Ілліч височів над ними точно) і повертаю праворуч, на
площу Ленінського комсомолу, де стоїть той великий будинок, «похожий на
дворец» — музей Леніна. Коли мимоволі, а коли й свідомо, зі зверхністю,
притаманною тільки втаємниченим, я вдаюся до цих колишніх назв, яких давно
немає на карті, то ловлю себе на думці, що з таким же хизуванням років
із десять тому в нашій компанії вживали як означення місця — «Фундуклеєвська»,
«Лютеранська», «Бібіковський бульвар» і часу — «на масляну», «на Пасху»,
«на католицьке Різдво» й переповідали «справжнісінькі історії» про українських
вояків, які й дотепер бродять у Карпатах. Ці нескінченні вулиці Леніна
(в будь-якому населеному пункті величезної країни) — це вулиці мого дитинства.
Країна, в якій я народилася — СРСР, — виникла в результаті Жовтневої революці
ї (перевороту?), що відбувся (стався? скоївся?) 1917 року,
а починалася ця батьківщина з портретика Володі Ульянова в букварі.
На Європейській площі вже немає музею Леніна. Я не кажу,
що це погано. Але в колекції цього музею, крім сорочки вождя, було також
400 одиниць зберігання живописних робіт, 1200 одиниць графіки, понад 200
одиниць скульптури, 17 тисяч одиниць літератури (з них приблизно 300 —
унікальна книжкова мініатюра — художня ленініана і твори Леніна мовами
народів світу), колекція тематичних килимів (зокрема, з визначних центрів
килимарства — Середньої Азії та Азербайджану), а також колекція порцеляни
і кришталю. Яка нині доля цих експонатів? Із цим запитанням ми звернулися
до завідувачки фондів колишнього музею Леніна, а тепер «Українського дому»
Ніни Степанівни Шейко.
— Коли стало зрозуміло, що час музею Леніна вже минув,
експозицію демонтували, а всі оригінальні твори відправили у фонди «Українського
дому». З боку керівництва музею — ані старого, ані нового — не було намагань
викинути щось на смітник. Але існувала громадська думка. На світанку перебудови
під цими стінами вирували пристрасті. Пам’ятаю мітинг, коли сюди приносили
труну й вимагали символічно захоронити Леніна і, відповідно, все, що є
в музеї, викинути на звалище. Питання про передачу наших фондів іншим музеям
навіть не розглядалося, а от щодо меморіальної квартири-музею сім’ї Ульянових,
у колекції якої, до речі, були дуже гарні антикварні меблі, унікальна бібліотека,
то їхню експозицію було демонтовано, а експонати передано до фондів Музею
історії Києва.
— У колишній експозиції музею Леніна були представлені
також особисті речі вождя пролетаріату. Є навіть такий анекдот, що в кожному
музеї Леніна експонувався піджак чи бодай кепка Ілліча. Як ви, як фахівець,
прокоментували б цей анекдот?
— Я не можу відповідати за всі музеї, хоча варто зазначити,
що гардероб Леніна був невеликий. Але щодо наших експонатів, то ми їх отримали
з Москви зі спеціального фонду, створеного одразу після смерті Леніна.
До нашого музею передали блузу, яку він носив у Розливі, та костюм, у якому
він ходив у перші роки радянської влади. Тож ми можемо довести, що це справді
оригінальні речі й вони збережені, оскільки мають музейну цінність, бо
Ленін — це, безперечно, людина, яка залишиться в історії: для кого демоном,
для кого — героєм.
— А що сталося із мармуровою фігурою вождя роботи скульптора
Борисенка, що стояла в залі першого поверху?
— Це була інтер’єрна річ, яка не перебувала на обліку у
фондах. У зв’язку з перепрофілюванням установи, її демонтували.
— Які цікаві художні експонати були в колекції музею Леніна?
— Ця колекція була надзвичайно багатоплановою: крім суто
тематичних робіт, закуповувалося багато інших творів. Адже в реальному
житті усе залежить від конкретних людей, їхнього смаку й можливостей. Наш
музей від 1974 року очолювала Світлана Кирилова, яка добре розумілася на
мистецтві, тому ми закуповували не тільки соцреалізм, а й авангард, і народно-декоративне
мистецтво, і просто добротний реалізм. У нас є роботи Рокитського, Павленко,
Жукова, Васильєва, Іванова-Ахметова, Андреєва, Кребеля, Пінчука, Нікушина
(того самого, котрий знаменитий своєю пушкініаною). Навіть тематичні роботи,
представлені в колекції музею, виконано не будь-ким, а найкращими фахівцями
— народними й заслуженими художниками. Звичайно, можна зверхньо сказати:
так то ж придворні майстри. Хоч би й так, але в придворні не брали гірших.
Припустімо, той самий Рєпін малював і портрет імператора, і бурлаків на
Волзі.
Художня ленініана представлена унікальним портретом Леніна
1920 року Івана Пархоменка (художник писав його з натури), картинами «Ленін
у Смольному» Ісака Бродського (авторський повтор 1930 р.), «День перший»
Мойсея Вайнштейна, «Жовтневий вітер» ленінградського художника Дев’ятова
(ця картина, до речі, одержала срібну медаль на виставці в Брюсселі 1957
року), а також творами Михайла Божія, Григорія Світлицького, Костянтина
Філатова, Олександра Лопухова, Анатолія Насєдкіна (до речі, учня Михайла
Дерегуса, роботи якого теж є в нашій колекції). Крім цього, в колекції
графіки представлено роботи Касіяна і Шилінговського.
Є унікальні роботи «придворного» сталінського художника
Налбадяна, які, до речі, як і сталініана загалом, не експонувалися від
1956 року, є й роботи з образом Хрущова, що також перебувають у спецфондах
із 1964 року. А жаль. Припустімо, в нас є унікальний килим роботи художника
Вовченка «Сталінська конституція». Коли дивишся на цю роботу, — Сталін
на трибуні, біля підніжжя якої баранці вовтузяться, хтось лезгінку витанцьовує,
— одразу уявляєш собі ту епоху (суміш низькопоклонства та ентузіазму) —
гарну чи погану — але таку, якою вона була. І це треба зрозуміти тим, котрі
закидають нам, буцімто ці роботи зберігаються з потаємною надією на повернення
соціалізму. Ні в якому разі, а лише з огляду на їхню мистецьку та історичну
цінність.
— У зв’язку з цим, чи не вважаєте ви, що сьогодні потрібно
виставляти цей соцреалізм, бо теперішнє покоління здатне сприймати його
неупереджено, адекватно?
— Можливо, я й не права, але вважаю, що час іще не настав.
У нас була спроба не настільки епатажної виставки, як ви пропонуєте, а
такого собі пом’якшеного варіанта, коли 1996 року ми виставили народно-декоративне
мистецтво, зокрема кролевецькі рушники. Серед них було й декілька «ідеологічних»
— із вишитим комсомольським значком, образом Леніна, зображенням «Аврори».
Тоді було чимало відгуків, у яких висловлювалося обурення, мовляв, організатори
виставки ностальгують за соціалізмом. Були навіть візитери, які вимагали
ці експонати зняти. Тож наше суспільство ще недостатньо демократичне для
такої виставки: деякі тільки ведуть мову про новий лад, а мислять старими
категоріями.
— Чи не пропонували вам купити ці унікальні експонати,
адже попит на соцреалізм у світі досить високий?
— На початку перебудови до нас приходили круті молодики,
які цікавилися скульптурою і книжковою мініатюрою. Щодо останньої, то мені
особисто 1991 року пропонували $50 за книжечку.
На аукціони ми теж нічого поки що пропонувати не збираємося,
оскільки ці експонати справді безцінні. Сподіваємося, що настануть часи,
коли спадуть ідеологічні шори і все це можна буде виставляти. Адже в художніх
музеях виставлено портрети імператорів і кайзерів, які сьогодні сприймаються
як суто мистецькі твори, а не як пропаганда монархізму.
P. S. У шестирічної Маргарити запитую: «Ти знаєш, хто такий
Ленін?» — «Знаю, — відповідає і без найменшого вагання додає, — це президент».
— «Чого?», — ошелешено перепитую я. — «Франції», — відповідає Маргарита.
«Добре, що не трастової компанії», — думаю я.
Ось вони й виросли — інші діти. Народжені на тій самій
землі, та не в тій країні, вивчені на інших букварях; вони, побачивши вдалині
червоний прапорець, радо гукають: «Ура! Макдональдс!» Тож нині питання
лише в тому, хто реабілітує соцреалізм, — чи вони... для нас, чи все-таки
ми для них.
№214 07.11.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету
обов'язкове. © «День»







