Ми є. Були. І будем ми. Й Вітчизна наша з нами.
Іван Багряний, український поет, прозаїк, публіцист, політичний діяч

НЕСКIНЧЕННА ПОДОРОЖ

у нове століття анімації
8 вересня, 2000 - 00:00

А попутно була ще одна подорож: у нове століття анімації.
Програма нинішнього «Кроку» вперше була присвячена виключно творчості молодих
аніматорів: конкурсанти представляли свої фільми у трьох категоріях: студентська,
дипломна роботи та дебют. Вона, ця друга й головна подорож, супроводжувалася
екскурсіями по провідним кіношколам світу, робила зупинки у гаванях з гучними
назвами: Андрій Хржановський, Пол Буш, Юрій Норштейн, Олександр Татарський,
Харді Вольмер (метри анімації проводили майстер-класи, показували ретроспективи
своїх фільмів). І все ж, навіть із закриттям «Кроку-2000» вона не завершилася,
що природно. Адже середній вік учасників конкурсної програми — 25 років.
Вони роблять, хоч там як банально це звучить, лише перші кроки. Тож фінал,
який, на жаль, далеко не завжди залежить від бажання й волі конкретного
художника, залишається відкритим...

Власне, в цьому саме й полягає і привабливість, і головна
інтрига подібних кінооглядів. Ви немов отримуєте можливість заглянути в
майбутнє, навіть якщо воно не завжди вам до душі. Ну, а про користь, яку
мають з фестивалю учасники, годі й казати. Безліч вражень — життєвих, пізнавальних,
творчих. Підживлення новими ідеями. Можливість прилучитися до чужого досвіду
й, може, переусвідомити власний. І надзвичайно багато дуже доброго кіно,
авторської анімації, яку і в благополучні для прокату часи важко було побачити,
а вже сьогодні, мабуть, — тільки на фестивалях. Ну, нарешті, нинішній «Крок»
давав дебютантам можливість розібратися, чим для них є анімація — робота
чи хобі, як правильно помітив Юрій Норштейн; співвіднести власні творчі
потенції з можливістю їх реалізації. Особливо сьогодні, коли йде стрімка
комерціалізація світового анімаційного кіно, впровадження комп’ютерних
технологій.

Саме тому значення «Кроку» переоцінити важко. Його насичену
творчу атмосферу (до того ж легку, неформальну, веселу) жадібно вбирають
усі без винятку учасники. І з таких традиційно «анімаційних» країн, як
Німеччина, Бельгія, Голландія, Франція, та й та ж Росія (хоча росіяни й
нарікають на малокартиння). Що вже казати про Україну, де останніми роками
анімаційне життя тільки навколо (або всередині?) «Кроку» й відбувається.
Чудово, що чотири студенти кінофакультету Київського театрального інституту,
вихованці Євгена Сивоконя — Євген Альохін, Сергій Коток, Анатолій Лавренішин
і Оксана Черненко, — змогли на фестивалі побувати й показати свої ще учнівські,
але доволі симпатичні роботи.

Це я до питання, що вже набило оскому, про те, чи потрібні
нам міжнародні кінофестивалі. Це при тому, що в Україні їх лише два — «Молодість»
і «Крок». Але навіть ті, для кого відповідь очевидна, підтримувати підтримують,
але допомогти часто мало чим можуть. І тому пошуки коштів на фестиваль,
як правило, перетворюються на окремий напружений і вельми драматичний сюжет,
усі перипетії якого добре відомі тільки одній людині — генеральному директору
МКФ «Крок» Ірині Капличній. Уже тільки в Москві, коли відбулося відкриття
фестивалю в кінотеатрі «Художественный», коли теплохід нарешті вирушив
у дорогу, вона зізналася, що вся ця витівка буквально до останніх днів
була під питанням.

Добрим чарівником для «Кроку» став цього разу Франсуа Саломон,
чия фінансова підтримка зіграла вирішальну роль. Безмірно привабливий і
часом по-дитячому простодушний Франсуа — особистість примітна. Він не аніматор
і не продюсер, а простий французький бізнесмен, але, як він сам признається,
знаходиться в полоні у анімації. Що, взагалі-то, недивно. Народився в Аннесі,
де проходить відомий анімаційний кінофестиваль. Крім того, дружина його
батька Ніколь Саломон — дуже відома персона французької анімації. Частими
гостями в їхньому будинку бувають Едуард Назаров, Юрій Норштейн, інші відомі
російські та українські кінематографісти. А у 97-му Франсуа вперше побував
на «Кроку», й ось, як то кажуть, результат. Слід зазначити, що пан Саломон
ні найменшим чином не підкреслював свою роль і значення для нинішнього
фестивалю. І коли дирекція запросила його в журі, яке оцінювало найкращий
костюм на карнавалі, що проходив у нічному фестивальному клубі «Ре-анімація»
, то це найменш за все було схоже на формальний знак уваги. Надто вже заводна
людина Франсуа. Ті, кому доводилося хоч раз бачити інших вітчизняних пануючих
спонсорів, які весь час прагнуть підкреслити, хто ж саме замовляє музику,
можуть повною мірою оцінити делікатність француза.

Підтримали нинішній «Крок», звичайно, засновники — міністерства
культури України та Росії, спілки кінематографістів цих країн і Конфедерація
спілок кінематографістів. А ще Європейський Союз і програма «Tacis», з
чиєї ініціативи діти кінематографістів з різних країн під керівництвом
Олени Касавіної зняли за час круїзу чарівний трихвилинний мультик про рибалок,
чиє судно, що потерпає від водної стихії, все ж допливає до сонячного берега
— актуальне кіно, між іншим; «МОТОROLA», що забезпечила чудову якість показу
на фестивалі, яка, до речі сказати, часто викликає безліч нарікань; Фонд
сприяння розвитку мистецтв в Україні, який не тільки заснував свій приз,
а й допоміг нашим студентам приїхати на фестиваль. От так спільними зусиллями
й відчалив від московського причалу кроківський теплохід.

Після сонячної, ситої, лощеної, бурхливої Москви менше
ніж за добу ми опинилися в Углічі. Дощ, грязюка, бруд, занедбані архітектурні
унікальні пам’ятки, мізерні дари природи, які терплячі бабусі виносять
до туристичних теплоходів, запобігливі погляди продавців сувенірами, від
яких стає ніяково... Моторошне відчуття. Потім — Кострома. І життя, нібито,
не багатше. Але знову з’явилося сонце, й на душі трохи полегшало. А після
відвідування славнозвісного Іпатьєвського монастиря, де подекуди видно
прикмети пожвавлення життя: щось лагодять, латають, відкривають, стало
і зовсім добре на душі. Знову дощ, мрячний та нудний. Горіци. Дуже скромний
сільський побут. І любовно доглянутий Кирило-Білозерський монастир, храм,
що реставрується, хоча за безгрошів’я дається це все непросто. А ще через
день — невелика пристань Мандроги, яку якийсь російський бізнесмен оформив
у такому собі псевдоросійському стилі, з дерев’яними хатами, оснащеними
супутниковими антенами, з катанням на конях, з дегустацією горілки в музеї
самогоноваріння та іншим набором «національних» розваг, розрахованих на
іноземну публіку. Публіці подобається, що дуже кумедно. І от після цього
гуляння — Валаам. Сувора, благородна краса природи перевершує всі ваші
очікування. Таким блакитним і високим небо може бути лише на картинці,
а бузок у цих суворих місцях рости не повинен, як і яблуні не можуть прижитися
на скелях. Але ростуть і приживаються. Не самі по собі, звичайно. Все це
створено людською працею. І людьми ж ледь не знищено. Сьогодні 150 ченців,
таких же суворих, як навколишня природа, намагаються відродити минулу велич
монастиря. Ну про велич поки, може, й не йдеться. Добре було б храм відреставрувати.
І хоча зовсім поруч (буквально вікно у вікно) з аскетичним чернечим життям
йде життя мирське, з усією «чарівністю» бідного, не дуже тверезого побуту,
але, схоже, все в цих ченців вийде. Принаймні, ми залишали Валаам з почуттям
легким і спокійним.

От такі суперечливі відчуття й контрастні враження залишила
подорож. І перша, і друга — у світ анімації. Але про це — наступного разу.

Ганна ШЕРЕМЕТ, «День», фото Олега НИЦЬКА  ЮРІЙ НОРШТЕЙН: КУДИ ПЛИВЕ «КРОК»?  ЕДУАРД НАЗАРОВ І ФРАНСУА САЛОМОН НА ВІДКРИТТІ ФЕСТИВАЛЮ  Відбувся сьомий Міжнародний фестиваль анімаційних фільмів
Газета: