Найбільша і найважливіша частина виховання кожного — це те, що ми даємо собі самі.
Едвард Ґіббон, британський історик, член Парламенту Великої Британії

(Не)сподівана соборність та (ви)гадана роз’єднаність

Діставши соборну та суверенну країну, українці ще цілком не усвідомили свою відповідальність за її майбутнє
22 січня, 2010 - 00:00

Подеколи доводиться стикатися з розхожими навіть серед молоді переконаннями, що незалежність дісталась українцям неначе манна небесна, — себто задарма. Мовляв, не доклавши серйозних зусиль задля її здобуття — та й, за великим рахунком, не маючи скільки-небудь відчутного бажання та наміру їх докладати, — вони зненацька і геть несподівано для самих себе були підхоплені хвилею біжучих обставин (розпад СРСР) та винесені на непевний (а отже, не надто любий і їм самим) грунт самостійництва. Так само (провадять далі носії вказаної логіки, відтворюючи, немов програвач, сумнівної свіжості штампи) немає вагомої заслуги українців і в набутті територіальної соборності, за яку насправді належить красно подякувати Москві за військово-політичне сприяння (Західна Україна) та просто-таки нечуваної щедрості подарунок (Крим).

На перший погляд, на подібні нісенітниці не варто звертати серйозну увагу (зрештою, хіба мало які дурниці доводиться чути), адже аж надто є очевидним, що, попри визначальну вагу зовнішнього чинника, його самого, певна річ, було би замало: без внутрішніх передумов, створених самими українцями, Україна ніколи не постала б на яву (згадаймо В. Липинського: «...інстинкт і розум, дані нам од Бога, кажуть нам, що тільки в боротьбі за своє незалежне державне існування Земля наша Українська зможе витворити свою постать на хвалу Того, Хто творить все існуюче — існуюче тому, що сильне — а сильне тому, що моральне і розумне»).

Аргументи, власне, лежать на поверхні, бо навіть із юридичного погляду (не кажучи вже про запеклу збройну боротьбу та дисидентський рух) без існування УНР як української національної держави цілком могло би не бути утвореної їй на противагу УРСР (а були би, скажімо, кілька радянських республік на кшталт Донецько-Криворізької), а без ЗУНР та Акту злуки приєднання Західної України виглядало би вкрай нелегітимним.

Отже, подібні міркування (та грунтовані на них відчуття) дійсно не вартували б серйозної уваги, якби не одне «але»: породжуване ними ставлення до української державності, незалежності та соборності описується радше категоріями «байдужість», «халатність» та «недбалість», ніж «відповідальність» — зрештою, навіть чисто психологічно не можна дорожити тим та цінувати те, що дістається задарма, натомість запросто можна ним злегковажити і без будь-якого жалю розпрощатись (невипадково Росія щосили підживлює пам’ять про Велику Вітчизняну війну, нагадуючи про захмарну ціну, яку довелося сплатити задля її існування). Іншими словами, без усвідомлення, а надто — емоційного переживання своєї причетності до традиції боротьби за незалежність України направду відповідальне ставлення до неї видається сьогодні неможливим.

Свято злуки, або День соборності України, котре становить один із найбільших символів даної традиції, є в цьому сенсі надзвичайно показовим, бо відсилає до болючої проблеми внутрішньої єдності (власне соборності) країни та змушує щоразу ставити незручні для декого запитання: наскільки молодь свідома (чи не свідома) своєї відповідальності за здобуту батьками соборність і що влада (політики, інтелігенція, преса — перелік можна продовжити) зробила задля поглиблення цієї свідомості?

Мабуть, із територіальною соборністю сьогодні таки найменше проблем (хоча недемарковані кордони і тут залишають питання), а проте нею поняття соборності аж ніяк не обмежується: хоча окремі дослідники ототожнюють терміни «соборність» та «державна єдність», більшість схиляється до ширшого (і, безумовно, актуальнішого на сьогодні) трактування, що має на увазі не тільки етнотериторіальну, але й культурну, духовну єдність, національну свідомість. На жаль, доводиться констатувати, що в духовно-культурному плані Україна ще не досягла того роду єдності, за якої окремі її частини, будучи самостійними та своєрідними утвореннями, воднораз сукупно становили б цілісний та, головне, свідомий своєї цілості організм (що почасти є наслідком політичних ігор та умисного наголошення на значною мірою вигаданих розбіжностях). Втім, зі сказаного аж ніяк не випливає висновок, що такого роду єдність неможлива у принципі: якщо сьогодні й спостерігається конфлікт між заходом і сходом, скидається на те, що він має діалектичний характер і має привести до певного синтезу. Українські захід і схід, із усіма їхніми відмінностями, діалектично передбачають одне одного, як тіло передбачає дух (про що надзвичайно проникливо написав Сергій Копил в статті «Україна між... Спроба спостереження» в журналі «Дитина», 2004, №4), а отже, ідеться про пошук рівноваги, гармонії поміж ними: єдність України полягає в її багатоманітності, а її багатоманітність можлива лишень завдяки її єдності. Усвідомлення даної тези народить і відповідальність за майбутнє країни.

Напередодні Дня Соборності України ми поставили запитання молоді з різних регіонів держави: чи готові ви взяти на себе відповідальність за духовну cоборність нації?

Іван СТОЯНОВ, студент четвертого курсу Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова:

— Україна — молода держава, яку було створено трохи менше ніж двадцять років тому. І створення держави України — це воля і єдність всього українського народу, який тим самим продемонстрував соборність, — у прагненні жити в єдиній державі, розуміючи, що він бере відповідальність за себе і майбутні покоління. Але Україна, яку ми отримали, поставила перед нами завдання, які ми зобов’язані вирішити, без вирішення яких у нас немає майбутнього. І одна з найважливіших проблем — це питання соборності України, яке має багатогранний характер. Як об’єднати схід і захід, побачити наших національних героїв і те, за що боровся український народ. А він боровся за одну й ту саму Україну!

Як представник покоління, що виросло вже в незалежній Україні, можу сказати: ідеєю нашої соборності має стати незалежна держава, готова давати відповіді на виклики сучасного світу.

Вихід із цієї суперечки в суспільстві я бачу у вільному спілкуванні студентства сходу і заходу, політичних і культурних еліт суспільства в прагненні зрозуміти один одного і знаходженні консенсусу, а не ділення «свій — чужий». Вже час зрозуміти, хто ми: нація однієї держави чи лише тієї частини, до якої ми себе відносимо. Таким чином, соборність це не просто один день у році, а МЕТА для всіх нас.

Денис ПОД’ЯЧЕВ, учасник Острозького клубу вільного інтелектуального спілкування молоді, м. Харків:

— Багато вже сказано й написано про те, що численні проблеми як внутрішнього, так і зовнішнього розвитку України варто пояснювати тим, що повага до національної спадщини об’єднує критично невелику кількість людей, до того ж таких, що географічно концентруються лише у регіонах Заходу. Попри констатацію певних позитивних зрушень у справі формування загальнопоширеної національної ідентичності, зокрема проявів збігу ціннісних моделей свідомості молоді сходу та заходу, варто визнати, що процес цей занадто повільний.

Із появою в країні цілого покоління повнолітніх, народжених уже у незалежній Україні, на порядку денному постає інше питання: носії протоідеї про Україну як про націю не за економічним та політичним змістом, але й за духовним, потихеньку відживають свій вік. І чи триватиме надалі процес змін у свідомості вже як об’єктивний, а не суб’єктивний процес?

На мій погляд, цей процес триватиме. Адже погляньмо, носієм стереотипних уявлень, зокрема про мешканців протилежних країв, зазвичай є люди старшого віку. Молодь є більш мобільною, прагне дізнатися все, прагне перевірити, чим відрізняється природа протилежного її погляду. Завдяки цьому в останні декілька років із цинічних політиканських гасел поволі стали зникати відверто деструктивні у сенсі національного розвитку меседжі. У будь-якому разі, на моє глибоке переконання, якщо керовані лише кишеньковим принципом наймані політтехнологи з-за кордону вже почали розуміти, що навіть у цій країні є речі, які краще не зачіпати, і відтак нас перестали «ділити на три сорти» у передвиборчих плакатах із «чернухою», має виникати й упевненість у світлому майбутньому. Головним же, на мій погляд, є все ж таки не доступ до так би мовити генетичної інформації про духовну спадщину українства, цікавість тих, для кого цю інформацію прагнули зберегти покоління минулого. Коли одного дня, почувши з телевізора слово «нація» з обличчя сорока шести мільйонів зникне остання презирлива посмішка, ми забудемо про проблему неповаги до наших коренів.

Головне, щоб у той день цих мільйонів було хоча б усе ті ж сорок шість...

Ольга БІЛОГОЛОВА, студентка Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича:

— Почати розмірковувати над поняттям внутрішньої соборності України варто з фундаментальної тези В. Липинського про те, що ніхто нам не збудує державу, якщо ми її не збудуємо, і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі не схочемо бути нею. Ця фраза не втрачає своєї актуальності й сьогодні. Ми, українці, не так часто замислюємося над питанням внутрішньої об’єднаності країни, її духовного єства, яке, на жаль, цілісним сьогодні назвати важко. Можливо, тому, що протягом п’яти років політики намагаються відверто ділити українську територію та схід і захід, її загальний дух — на східний та західний. Але незважаючи на це, внутрішня соборність все ж зберігається, бо крім політиків є ще всі решта, які розумно ставляться до цього питання.

А що таке взагалі внутрішня соборність? Це, на думку ровесників нашої молодої країни, єдність, віра у спільне майбутнє, цілісність не лише територіальна, а й об’єднання всередині держави. Мабуть, український народ сьогодні не є настільки активним у прояві емоцій щодо даного питання у порівнянні з радянською ідеологією. Але українська молодь на даному етапі розвитку тверезо й об’єктивно оцінює стан справ у країні і доходить висновку, що лише внутрішня соборність може зберегти й зміцнити націю. Тому слід будувати свою внутрішню політику так, аби ідеям молоді надавати зелене світло у питанні соборності України. Лише з усвідомленням своєї національної приналежності ми можемо збудувати єдину і непорушну українську державу, оберігаючи її засади та роблячи акцент на розбудові молодої країни. За нас цього ніхто зробити не зможе.

Кирил КОМІССАР, студент третього курсу Севастопольського міського гуманітарного університету:

— Для українського народу, віками позбавленого своєї власної державності та розірваного на частини між сусідніми країнами, дана проблема завжди була особливо болючою та неймовірно складною. Ідея єдності нашої держави була однією з найзаповітніших мрій українців протягом багатьох сторіч. Її обѓрунтували у своїх працях визначні мислителі та діячі. На жаль, у наш не дуже легкий час не всі українці відчувають відповідальність за соборність нашої країни, як територіальну, так і духовну. Але чи відчуває наше покоління цю відповідальність? Я вважаю — так. Ми розуміємо, наскільки важко було нашим попередникам домогтися цього, як важко було поєднати усі частини нашої держави. І зараз ми маємо не лише плекати ці спогади, а й робити все, щоб наш народ був єдиним та об’єднаним. Щоб дружні стосунки між людьми (а це, мені здається, і є духовна соборність), що живуть на півдні й півночі, сході й заході, у Львові та Севастополі, у Донецьку й Чернігові, у Сімферополі й Києві, розвивалися, набували нового змісту.

Вікторія СКУБА, студентка п’ятого курсу Національного університету «Острозька академія»:

— Як на мене, те покоління, яке було основою нашої духовності та єдності, — це навіть не наші батьки, це наші дідусі й бабусі. Це ті люди, молодість яких припала на період Великої Вітчизняної війни та Української Повстанської Армії. Вони воювали за ідею незалежної України, і ця ідея здавалася їм священною. Коли ж мрія збулася й Україна виявилася не зовсім такою, якою хотілося б, вони сприйняли цю реальність крізь призму життєвої мудрості й не втратили віри у свої ідеали.

Інша справа — наші батьки. Період проблемних дев’яностих припав на їхню молодість, і відсутність можливостей для самореалізації, потреба виживання поряд із доступом до інформації про рівень життя в інших країнах сформувала у них скептичне ставлення до незалежної української держави, частково підірвала міць мрії та духовності. Цей скепсис вони передали й своїм дітям. А ідеали залишилися невеличкому прошарку інтелігенції.

Що ж наше покоління, яке в подальшому виховуватиме власних дітей? Ми ніби вже народжені у незалежній Україні, на нас не лежить тягар радянськості. Але наші батьки не заклали в нас, принаймні в більшості, тих духовних ідеалів, тієї віри, які були притаманні нашим дідусям і бабусям. На наше покоління ще накладаються процеси глобалізації, бездумного поширення західних цінностей, а тому у більшості представників сучасної молоді так і не було сформовано національного мислення, не було закладено духовних цінностей. Частково у цьому винні розчаровані у країні батьки, частково дезорієнтовані вчителі, частково ЗМІ. Я не кажу про всіх, але про більшість, яка по суті визначає духовний стан нації.

Що ми передамо своїм дітям? Те, чого навчені самі. Як на мене, поки духовність та українська ідея продовжуватиме жити лише у серцях тієї інтелігенції, яка розкидана по всій країні, але у своїй сукупності не становить критичної більшості, вона не здобуде загального визнання, не стане національним надбанням, населення не стане нацією. Сучасна справжня українська інтелігенція передасть своє бачення, мислення, цінності своїм дітям. А як поведе себе наступне покоління, залежить від дуже багатьох факторів.

Я обов’язково намагатимуся прищепити своїй дитині любов до всього рідного й національного, цінності добра та людяності, а не поверховість і меркантильність. Але моя дитина піде в школу, де більшість буде не така, як вона. І якщо вона не захоче боротися, зламається, то чи матиму я право звинувачувати її за це, якщо саме моє покоління не збудувало для неї таку країну, де б їй не доводилося обирати з двох чи більше «зол»?

Марина ПАШКОВСЬКА, слухач Львівського регіонального інституту державного управління Національної академії державного управління при Президентові України, учасниця Острозького клубу вільного інтелектуального спілкування молоді:

— Тоді, 22 січня 1919 року, українці, роз’єднані кордонами іноземних держав, на Софійській площі у Києві зробили те, що ми, сучасні українці, на превеликий жаль, мало цінуємо. Адже в тогочасних історичних умовах і політичні діячі, і громадськість усвідомлювали, що повноцінне об’єднання в державу здійснити дуже важко. І тому День Соборності — це, перш за все, вияв спільної волі до духовного єднання, це показник того, що українці є нацією. Але чому нам, сучасникам, так важко знайти власну дорогу до соборності?

Ми постійно виправдовуємо себе. Знаходимо пояснення чи то у різних геополітичних доктринах, як-от, зокрема, те, що Україна розташована на межі розколу між західною і східною цивілізаціями, чи то виправдовуємося тим, що розділена українська територія перебувала у складі держав із різними культурами, ціннісними та політичними орієнтаціями, чи нарікаємо на політиків за їхню неспроможність не ділити Україну... Перелік можна продовжувати. Але, напевно, рішення значно простіше, й для цього зовсім не потрібно писати національні доктрини розвитку, штампувати документи з національною ідеєю. Напевно, варто кожному хоч на хвильку замислитися і усвідомити, що формула духовної соборності полягає у нашій відповідальності перед минулим і майбутнім. І ця відповідальність полягає у «щоденному плебісциті» і здатності сказати насамперед собі: «Я гордий із того, що я українець. Я хочу, щоб мої діти жили в Україні»...

Сергій СТУКАНОВ, учасник Острозького клубу вільного інтелектуального спілкування молоді, Донецьк
Газета: