Щоб любити — треба знати, а щоб проникнути в таку тонку й неосяжну, величну й багатогранну річ, як мова, треба її любити.
Василь Сухомлинський, український педагог, публіцист, письменник, поет

«Ноєв ковчег»-2006

Чи вивчимо ми уроки історії?
29 грудня, 2005 - 00:00
ФОТО МИХАЙЛА МАРКIВА

Однією з особливостей нинішньої виборчої кампанії і темою, яка жваво дискутується в журналістському середовищі, є збільшення присутності у виборчих списках журналістів. Водночас, на мою думку, відповідати на запитання про причини цього явища потрібно у загальному політичному контексті. Якщо, скажімо, все в країні нормально розвивається, є політичні партії, є журналісти, які виявляють симпатії до тієї чи іншої політичної сили, і вони хочуть робити політичну кар'єру, — це не викликає ніяких запитань. Але у нас трохи інакше. Очевидно, що вивітрюється «родючий шар». Можна сказати, що ми бачимо всі ознаки ерозії ґрунту. Тому можна собі уявити, що багато журналістів вирішили, що з цією професією можна закінчувати. Другий мотив — це те, що політичні партії справді відчувають дефіцит яскравих особистостей і мислячих людей, які могли б бути привабливими для телевиборців. (Помітно, що прізвищ газетярів у виборчих списках значно менше, ніж телевізійників.) Адже у часи інформаційних технологій йдеться про не просто виборців, а телевиборців, — і тут очевидний розрахунок ловців «електорату». Я думаю, ніхто занадто не драматизував би цю ситуацію, якби ми не стали свідками такого собі парадоксального перетинання: з одного боку кажуть, що парламентсько- президентська республіка — велике благо для України, а з іншого — все це відбувається на тлі загальної департизації суспільства.

Вона йде не сама по собі, — ми впродовж багатьох років вказували на реальні загрози девальвації тих зародкових цінностей, які були в українському суспільстві. На «попсовізацію», яка зрештою привела до того, що люди ідуть у владу і «діточок своїх ведуть» заради примітивної вигоди, а не шукають можливостей реалізувати у парламенті загальнонаціональний інтерес. Усе це нагадує мені симптоми, можна сказати, Вселенського потопу, коли парламент розглядається як «дубль» Ноєвого ковчега, де тільки й можна знайти порятунок від стихії, яка насувається. У першу чергу — різкого погіршення рівня життя. Ми ж ще не знаємо, як позначиться на ринковому середовищі, зокрема ситуація з газом. Можливо, хтось сподівається, що Верховна Рада від опалення буде відключена в останню чергу... Частина людей, яким парламент взагалі жодним чином не потрібен, — якби ми запитали, що вони там збираються робити, вони, швидше за все, не змогли б відповісти, — інстинктивно туди прагнуть. Як бачимо, ми вже вийшли за межі запитання, чому туди йдуть журналісти. Журналісти — точні індикатори існуючого запиту, через те, що вони упізнавані люди, часто відображають певну тенденцію. Але від чого багато хто хоче «сховатися» в парламенті, і що робити всім тим, хто туди не вліз, — це важливе питання для суспільства.

Українська політика впродовж усіх цих років мала кілька «сплесків», дуже цікавих циклів, які в новітній історії не досліджені і не описані, незважаючи на те, що сказано дуже багато слів. Так от, оскільки з просування до парламентської республіки відбувалася ця фактично департизація, ставка на особистості — цілком логічний вимушений крок. Є — небагато (але є) — людей, які мають за собою вчинки, дії яких можна передбачити, і які є реальним дороговказом для виборців. Що стосується партій, то жодна з них (часом кажуть про Комуністичну або Соціалістичну, але це взагалі смішно: їх поведінка за всі ці роки, їх голосування в парламенті свідчать, що ліва ідеологія в цьому виконанні закінчилася в Україні) немає на сьогодні активів, — вони, так би мовити, «обнулилися», саме це мається на увазі під поняттям «департизація». Багато в чому потрібно починати спочатку, — якщо буде для цього можливість. На тлі розгорнення всеоглядної свободи слова ми, хоч як це парадоксально, саме зараз паралельно бачимо і кризу журналістики, про що й свідчить бажання багатьох наших колег змінити професію. Витримувати певний стандарт справді важко. Мені часто доводиться зустрічатися зі студентами факультетів журналістики. Вони пишуть переважно цікаві листи, але серед цієї пошти часом трапляються прохання вказати, як можна стати... помічником депутата. Виявляється, для них це — взагалі вінець кар'єри... Ми також говоримо про похід у парламент цілими «дворами», — це набагато виразніше явище, ніж похід журналістів, але мало хто звертає на це увагу. Ідуть iз членами родин, iз секретарями, з водіями... Свого часу Адам Міхник сказав: «Коли скресла криза тоталітаризму, розморозилися мамонти». У нашому випадку «розморозилися» великі «феодальні двори». Чи зможе країна по хиткому мосту наступних парламентських виборів прокласти шлях до іншої якості — за таких умов, при такому великому зовнішньому тиску? Це залежатиме насамперед від того, як взагалі відбудуться парламентські вибори, чи вдасться позбутися «консорціуму» політиків, ефективність яких упродовж останніх років була абсолютно мінусовою. І чи здатна буде країна, знесилена попередньою президентською кампанією, закумулювати енергію для безпомилкового вчинку.

Для нас історія важить справді більше, ніж політика. Колись Скоропадський сказав, що серед українців немає людей із державним розумом. Думаю, він навряд чи мав рацію. Але українці справді й досі бояться зважитися на те, щоб бути щасливими. Адже це означає — жити відповідально. Феномен української Чорної ради, яка була синонімом великої Руїни, — це, власне, «народництво». Це замилування народним віче, бунтом, народними зборами — домотканий соціалізм у всіх його виявах. Чи «комунізм», община — це вже, як кому хочеться. Це коли про людське око клянуться, що робитимуть, як хоче народ, але точно знають, як відволікти увагу довірливого народу, щоб у цей час не тільки почистити йому кишені, а, виходить, вкрасти й майбутнє. На хвилі ейфорії випхати нагору — під радісні крики юрби — не того, хто сильний, а того, ким ця старшина збирається маніпулювати. Потім, коли він, бідолаха, ще не встигне й озирнутися, здерти з нього шапку, вимазати брудом і тягти вниз. У такий спосіб забезпечувався безперервний процес «зайнятості населення»: одного дня когось випихаємо нагору, наступного — починаємо валити. Фактично докори щодо невміння як слід облаштовувати життя, немає кому адресувати, бо люди постійно зайняті...

Так от, від тих подій до сьогоднішніх — зовсім невелика відстань. Поведінка державних діячів — це, як правило, не солодкі слова і не загравання з народом, а непопулярні речі. Таке відчуття, що саме зараз все більше українців це розуміє. Що називається, дорогою ціною. Питання в тому, чи навіть перед існуючими загрозами ще вдасться використати один iз небагатьох шансів. Він, безумовно, є.

Бажаю всім читачам «Дня» відваги, сили і любові! З Новим 2006 роком!

Лариса IВШИНА, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ