Осiнь коалiцiї

Цього варто було чекати. Публічна перепалка між прем’єром і спікером на тему «хто винен у провальних результатах взаємодії уряду та парламенту» була запрограмована. Участь у процесі зацікавлених з обох сторін міністрів і депутатів, підкреслена миротворчим аранжуванням Президента, лише посилила шумовий ефект, не змінюючи суті. А суть полягає в тому, що в Україні відсутній уряд професіоналів. М’ясна, бензинова, газова, нафтова кризи, зростання інфляції та зниження економічного зростання, вступ до СОТ на межі зриву, інформаційні війни між Кабміном, Радбезом, окремими міністрами — які ще потрібні докази? Квотний принцип, на який так сподівався Президент, не став тією матрицею, що забезпечила б поствиборну консолідацію суспільства та результативну законодавчу роботу. Більш того, політична активність керівництва країни свідчить про те, що влада замість того, щоб почати кадрове оздоровлення, ще глибше занурюється в управлінську кризу. Про це свідчать як ще не вивітрені наміри щодо створення мегаблоків (НСНУ — БЮТ — НПУ), так і стилістика та технологія побудови партії влади. Нагадаємо, розкриття квотної проблеми почалося із заяви прем’єр-міністра Юлії Тимошенко за підсумками парламентської сесії. «На останньому сесійному тижні українська та світова громадськість стали свідком спланованої провокації в залі Верховної Ради. Шкода визнавати, що до цього безпосередньо причетне керівництво законодавчого органу, що віддало перевагу збереженню соціального й економічного напруження в суспільстві і на цій основі дискредитації роботи уряду та През идента», — зачитала заяву уряду Юлія Тимошенко. Крім іншого, поведінка депутатського корпусу заслужила з вуст глави уряду епітет «політичне дикунство». Як вихід із ситуації прем’єр запропонувала зробити дійсністю одну з постреволюційних фобій спікера Литвина: створити до вересня парламентську більшість, яка разом із Кабміном порадувала б Президента виконанням його передвиборної програми. Реакція протилежної сторони, а саме керівництва парламенту, виявилася поспішною та вельми нервовою. Вже ввечері того ж дня (в середу) Володимир Литвин з’явився на УТ-1 для того, щоб прокоментувати ситуацію. Про серйозність ситуації свідчив такий штрих: уперше за багато років спікер з’явився на екрані без укладки. Тоді ж, у середу, на погоджувальній раді була прийнята заява «у відповідь чемберленам із Кабміну». Чи можна назвати цю заяву позицією всіх парламентських сил — велике питання. За документ не голосували «Наша Україна» та БЮТ. Більш того, фракція СДПУ(О) заявила про те, що не підтримувала заяви. А взагалі вся ця історія з погоджувальною радою більше скидається на спробу вирішення особистих політичних проблем керівництва парламенту, а не на консолідовану ініціативу лідерів парламентських фракцій. Сам Володимир Литвин назвав заяву Кабінету Міністрів, озвучену Тимошенко, спробою перекласти провину за те, що відбувається в державі, на парламент. Він звинуватив Кабмін у спробі дискредитації Верховної Ради та тиску: «Не є справою Кабінету Міністрів вказувати Верховній Раді, що і як робити». Крім того, спікер звинуватив Кабмін практично в святотатстві — спробi «втягнути Президента України Віктора Ющенка в політичний конфлікт». І Президент втягнувся. Перебуваючи в Австрії, Віктор Ющенко попросив сторони конфлікту подати одна одній руки та виголосити взаємні компліменти. Спікер і прем’єр, на думку глави держави, повинні винести уроки з нинішньої ситуації, і якщо найближчим часом взаєморозуміння між ними не з’явиться, то, як висловився Віктор Ющенко, «країну чекає серйозна ревізія».

Схоже, що в цьому конфлікті двох центрів впливу Президенту все ж таки ближча, умовно, група Тимошенко. Про це свідчить підтримка Віктором Ющенком ідеї створення парламентської більшості: «Думаю, що до 1 вересня ми завершимо переговорний процес і формалізуємо структуру в парламенті». Добре. Знайома тема? А засоби ті ж? У разі реалізації цієї ідеї перед спікером постане вибір: або ввійти до складу цієї більшості, або перетворитися на технічну фігуру. Центр управління більшістю необов’язково буде розосереджений у прокуратурі, податковій, МВС. Але те, що він перебуватиме поза парламентом, — цілком можливо. Якщо до цього додати ситуацію з використанням правоохоронних органів у політичній боротьбі, відсутність реального прогресу в розслідуванні резонансних справ, то отримуємо стан, близький до дежа вю. А це означає, що вітчизнян ий політичний клас втрачає той імпульс, який йому передав Майдан. Варто пам’ятати також про те, що лозунг «Схід і Захід разом!» не отримав жодного відображення в політиці влади, насамперед кадровій. Ні в Раді безпеки, ні в уряді, ні в Секретаріаті Президента немає авторитетних і впливових на сході і півдні країни фігур. І при цьому не можна сказати, що таких недискредитованих фігур (тільки як приклад — Гайдук) не було в минулій владі. Уся ця мишача урядово-парламентська боротьба здатна викликати те, що широкі соціальні групи, розчарувавшись, знову впадуть в апатію, в опозицію до будь-якої політики взагалі і, зрештою, займуться своєю звичною справою — вирішенням приватних проблем подалі від держави або в корупційній змові з її конкретними представниками. Це ціна, яку доведеться заплатити всім за фанатів квотного принципу та показної, лицемірної консолідації.

А що стосується політтехнологічного значення парламентсько-урядової кризи, то шанси угруповання Тимошенко виглядають кращими. По- перше, її команда володіє мобільністю, хорошою реакцією і в деякій мірі інтелектуальним нахабством. По-друге, в орбіту прем’єра втягуються політичні партії, які мають реального виборця, лідерів, а також репутацію «істинно віруючих» прихильників Ющенка. До речі, все це, в сумі з рейтингом прем’єр-міністра, є серйозним ресурсом, який цілком здатен конкурувати з ресурсами як секретаря Ради безпеки Порошенка, так і держсекретаря Зінченка з першим помічником Президента Третьяковим. Напевно, вказана трійка громадян і перевершує групу прем’єра за фінансовими і медійними можливостями, проте за вмінням створювати інформаційні мотиви та ставати фігурантами новин «близьке коло» Президента навряд чи зрівняється з прем’єром і її міністрами, насамперед із екс- ПРП. Щоправда, багато джерел свідчать про те, що трійка досить вдало організувала інформаційну блокаду глави держави, але поки що незрозуміло, чи залишиться цей політичний інструмент таким самим ефективним, як і за часів кiлькох адміністрацій колишнього президента.

Деякі ознаки вже є — наприклад, керованість правоохоронними органами та риторика Президента, особливо в регіонах. Ющенко вже виступає в стилі Кучми та Лукашенка як опозиційний до свого уряду та місцевої влади політик... Крім того, «перемога» Тимошенко над Литвином остаточно перетворить уряд на самостійний центр впливу. У Раді безпеки і так багато нервувань через це. Останній зразок політичної логіки з цього серіалу — заява НСНУ з приводу останніх подій. Партія влади звинуватила в тому, що відбувається, і парламент і... уряд. Тобто НСНУ обвинуватила сама себе. Оскільки віце-прем’єр і міністри є одночасно основними фігурами партії влади.

Повертаючись до керівництва парламенту, як третю особливість ситуації треба відзначити важку політичну спадковість Литвина та його сателітів. Цю обставину повною мiрою використовують прихильники прем’єр-міністра Тимошенко. Наприклад, В’ячеслав Кириленко, міністр праці та соціальної політики, дав таку оцінку ситуації у Верховній Раді: «На мою думку, ми знову стали свідками того, як у парламенті оформилася коаліція, основними особами в якій є Литвин і колишній президент Кучма. Останній усе ще добре контролює парламент за посередництва свого зятя Віктора Пінчука», — цитує міністра «Обозреватель». — Насправді причину нестабільної роботи Верховної Ради треба шукати саме в приміщенні під куполом». На думку Кириленка, «тандем Литвина — Кучми за звичайною схемою використовує у своїх цілях низку парламентських сил, які донедавна дуже плідно співпрацювали з кучмівською владою. Як і раніше, махінатори активно користуються послугами комуністів, щоб заблокувати ініціативи нової влади. Це, на їхню думку, має дискредитувати нову владу», — вважає міністр. Сеанс викриття він завершив пасажем про те, що Володимир Литвин веде подвійну гру. «Саме в цьому й полягає головна причина конфлікту», — сказав В’ячеслав Кириленко. Приблизно такі ж аргументи на адресу Володимира Литвина навів і віце-прем’єр України з гуманітарних питань Микола Томенко. Він звинуватив спікера в тому, що той разом із представниками колишнього керівництва країни дестабілізуватиме парламент, щоб унеможливити результативну роботу уряду та дискредитувати нову владу.

З огляду на все сказане, навряд чи для уряду становить серйозну загрозу керівництво парламенту. У разі політичної підтримки Президента та відсутності саботажу з боку Ради безпеки та Секретаріату, уряду цілком під силу зібрати проурядову більшість. Голосів нової опозиції дуже мало, а комуністи неодноразово показували свою, м’яко кажучи, принциповість. Показували дисципліновано, тобто оптом. Парламентське болото у вигляді різних «єдиних і ініціативних» уже давно проявляє своє бажання лягти кістьми на підтримку Президента. Щоправда, зважаючи на рівень дисципліни провладних фракцій при голосуваннях, зберігають можливості для своєї традиційної «гри на мізері» соціалісти.

Але все-таки в усій цій вигадці з більшістю не можна виключати ще одного нюансу. Можливо, навмисна ескалація конфлікту уряду з керівництвом парламенту є передвиборною технологією. Програма-мінімум такої технології полягає в тому, щоб, замінивши спікера та сформувавши більшість, поставити під жорсткий передвиборний контроль парламентський політичний й інформаційний майданчик. Програма-максимум — розпустити парламент, і вже восени провести дострокові вибори. Ситуація в економіці швидко гіршає, і поки що відсутні будь-які ознаки того, що восени, коли інфляція остаточно з’їсть минулі соціальні подарунки Кабміну, країну не приголомшать чергові товарні кризи. До речі, саме такий сценарій анонсував провладний депутат Юрій Кармазін. «Я вважаю, що за цією заявою (Кабміну. — Ред. ) стоїть випробування та підготовка громадської думки до можливого припинення повноважень парламенту», — заявив депутат в інтерв’ю агентству Інтерфакс-Україна в середу. Він висловив переконання, що Раду «хочуть змусити достроково скласти з себе повноваження й інсценувати дострокове проведення виборів». Розуміючи, що якщо така ситуація триватиме до весни, то партія влади програє. Ю. Кармазін упевнений, що народні депутати «самі зберуть підписи про саморозпуск», і в цьому випадку дострокові парламентські вибори відбудуться восени. «Невже ви не розумієте, що йдеться про зміну спікера?», — сказав депутат, додавши, що заява Кабміну — «дзвіночок Володимиру Литвину». Парламентська більшість, про яку йдеться в цій заяві, — «мається на увазі — без Литвина», — наголосив він. Якщо парламент не підтримає відставки спікера, дострокові парламентські вибори неминучі, і вони будуть вигідні уряду, але невигідні Президенту та його оточенню, вважає Ю. Кармазін. Він зазначив, що за відставку В. Литвина може бути зібрано необхідні 226 підписів, і «депутатів до цього вже готують».

Ще одним висновком із найрезонанснішого політичного скандалу тижня є великий сумнів щодо створення мегаблоку влади на парламентських виборах. Навряд чи після всіх подій хтось серйозно вірить у те, що партії Ющенка, Тимошенко та Литвина підуть на вибори єдиним блоком. В уряду сила відторгнення Литвина й усього пов’язаного з ним «політнабору» дуже велика. Можливо, на цей час вона навіть більша, ніж сила зобов’язань оточення Ющенка перед спікером і політичні ревнощі цього оточення стосовно уряду. Поки що реалістичнішим виглядає парламентський похід влади двома колонами: НСНУ з братами меншими та друга колона — Юлія Тимошенко з партнерами (Рух, УРП, екс-ПРП). Безумовно серед двох — буде і колона №5. А ось де буде Литвин, очевидно, залежатиме від того, як і коли має намір нова влада перегорнути найважчі сторінки минулого. Серед цих сторінок не лише справа Гонгадзе. Квотний принцип, а, точніше, рефлекс — також. Цей рефлекс уже з’являвся в регіонах під час першої хвилі кадрових призначень. Тепер накопичена маса протиріч підійшла до «горла». Квоти, коаліції, здавалося б, повинні формуватися не після президентських, а після парламентських виборів. «Рівень» коаліційності, продемонстрований як колишньою, так і нинішньою владою, взагалі ставить на порядок денний запитання: а чи готова вся ця група товаришів, званих українськими політиками, поводитися з таким дорогим та складним європейським інструментом, як парламентська республіка? Може, поки до набуття чинності політичної реформи ще є трохи часу, варто продумати механізми захисту платників податків і виборців від наших парламентсько-урядових коаліцій?

КОМЕНТАРІ

Володимир ФЕСЕНКО, Центр прикладних політичних досліджень «Пента»:

— Мені вже якось доводилося говорити, що Верховна Рада четвертого скликання народилася під нещасливою зіркою. Її просто переслідує лихоманка криз. Головна причина — період повноважень парламенту цього скликання припав на період підготовки та проведення президентської виборчої кампанії, пов’язаної із цим зміни політичного режиму в країні. Загострена, часом непримиренна політична боротьба, головним публічним майданчиком якої є парламент, і не дає нормально працювати Верховній Раді. Криза наприкінці сьомої сесії парламенту стала першою репетицією майбутньої передвиборної боротьби в стінах Верховної Ради. Законопроекти із СОТ стали лише приводом, однак приводом вельми резонансним. Схоже, тему СОТ спробують розкручувати як один з проблемних розколів на майбутніх виборах, використовуючи її як одну зі «страшилок» для виборців. На осінь можна прогнозувати сутички з приводу бюджету. Причому не тільки з бюджету 2006 року. Я не виключаю й імовірності секвестру (урізування) низки витратних статей бюджету-2005.

Якщо ж говорити про «провокування» кризи в парламенті, за логікою авторів заяви Кабміну, то можна розглядати різні версії. Наприклад, можна передбачити, що хотіли підставити й публічно дискредитувати Президента й заразом зіштовхнути його зі спікером парламенту, створити підвищене політичне напруження у стосунках між ними. На цю мету, до речі, працює й заява уряду. Образи та роздратування членів уряду можна зрозуміти, ще більш зрозуміла логіка «міжвідомчого конфлікту» між урядом і парламентом. Однак, судячи з численних свідчень, проходження законопроектів із СОТ через парламент не було належно підготовлене й з боку уряду. Отож, нарікати треба не лише на парламент.

Якихось особливих наслідків у цієї «кризи» не буде. Осіння сесія буде гарячою, конфліктною і пройде під знаком наростаючої передвиборної боротьби. Стабільну й тим паче ефективну парламентську більшість у нинішній Верховній Раді створити не вдасться. Тим більше, її не вдасться створити без спікера і фракцій, що орієнтуються на нього. Щонайбільше можна говорити про формування «компромісної» й «конструктивної» більшості, якою не вдасться управляти ззовні, але з лідерами якої можна буде домовлятися й Президенту, й уряду.

А от про створення стабільної більшості, про механізми взаємодії та спільної роботи парламенту й уряду треба думати з урахуванням перспективи майбутніх парламентських виборів і політичної реформи. Без завершення політичної реформи, яка зокрема пропонує й інструменти розв’язання парламентських і урядових криз, забезпечити нормальну взаємодію законодавчої й виконавчої влади не вдасться.

Вікторія ПОДГОРНА, директор Центру соціально-політичного проектування:

— Причини парламентсько-урядової кризи, яка почалася при розгляді пакету документів із СОТ, визначаються різною стратегією ключових гравців у парламентській кампанії 2006 року. Сили, які розглядалися як єдиний блок — «Наша Україна», БЮТ і Народна партія, — зараз продемонстрували, що у них досить різні позиції й погляди на основні питання порядку денного — як по лінії економіки, так і по лінії політики. Я не думаю, що існує якийсь особистий конфлікт між прем’єром і спікером. Скоріше, це пов’язано з пошуком свого місця, стратегії на майбутнє. Погляди прем’єра Юлії Тимошенко викликають зараз високу конфліктність у парламенті. Спікер Володимир Литвин як людина інформована й обізнана із ситуацією в парламенті, не може не розуміти, що ліві погляди Тимошенко орієнтовані на схід, на небагаті верстви населення. У парламенті ж ситуація протилежна. Там представництво інтересів більшості громадян країни мінімальне. Тих же комуністів навряд чи можна вважати представниками інтересів бідних — вони, скоріше, демагоги. У парламенті засідають 300-350 мільйонерів, які не сповідують ліві погляди й не можуть підтримати політику Тимошенко. СОТ — це тільки привід показати свої претензії, показати незгоду з політикою уряду. Литвин же як спікер не може не розділяти позиції більшості парламенту. Різниця у поглядах призводить до конфлікту.

Надалі все залежатиме від того, чи складеться єдина коаліція між силами Президента Віктора Ющенка, прем’єра Юлії Тимошенко і спікера Володимира Литвина. Я поки не бачу серйозних зрушень у цьому напрямку. Але восени це питання буде головним на порядку денному. Логічним рішенням виглядає, якщо ці сили підуть окремо. Адже різниця в політпозиціях помітна не лише між Ющенком і Тимошенко — з одного боку, й Литвином — з другого, а й між Ющенком і Тимошенко. Щоправда, я не виключаю, що Тимошенко виконає свої зобов’язання перед Віктором Ющенком і піде в коаліцію. Але це тільки за тієї умови, якщо сам Ющенко докладе достатньо зусиль, аби це сталося. А саме — якщо Тимошенко буде твердо обіцяне крісло прем’єра і надалі. Що ж до більшості в парламенті, про намір створити яку заявляє Віктор Ющенко, думаю, що якщо її й вдасться створити, вона буде скоріше формальною.

Василь СТОЯКІН, директор Центру політичного маркетингу:

— Назвати те, що відбулося, кризою, на мій погляд, було б перебільшенням. Мені здається, йдеться про звичайний обмін думками, можливо надто різкий. Але не про кризу. Адже зараз навіть парламенту немає — він розійшовся на канікули.

Щодо причин, то їх декілька. По-перше, уряд відчуває, що його заходи не дають позитивного результату. Протягом червня економічне зростання становило аж 1,1% порівняно з аналогічним періодом минулого року. Це дуже низький показник. І є підстави вважати, що до кінця літа ми матимемо вже повний спад внутрішнього валового продукту. У цій ситуації уряду терміново треба продемонструвати, з одного боку, свою єдність, а з другого — знайти винних у ситуації, що склалася. У цьому разі винною зробили Верховну Раду, яка не дуже позитивно поставилася до урядових пропозицій.

Друга причина — стратегічна. Адже помаранчева революція залишилася незавершеною. Вдалося провести масштабну чистку вертикалі виконавчої влади, але при цьому неочищеними залишилися представницькі органи, які було сформовано ще за минулого режиму. Вони слабо керовані з боку нової президентської адміністрації та Кабміну, що останнім, звісно, не подобається. У цих органах немає певної проурядової або навіть пропрезидентської більшості. Тому конфлікт між цими гілками влади зберігатиметься до моменту парламентських виборів. Можна навіть говорити про можливість спроби загострити ситуацію, щоб привести ВР до дострокового розпуску, але, скоріше за все, нічого із цього не вийде.