Ми є. Були. І будем ми. Й Вітчизна наша з нами.
Іван Багряний, український поет, прозаїк, публіцист, політичний діяч

ОСОБЛИВИЙ СИН

18 липня, 2003 - 00:00


Про стосунки «дітей і батьків», про мудрість виховання дитини розмірковує дитячий лікар та педагог за покликанням Роман Корнійко, батько семирічної АлІни та тринадцятирічної Насті. Роман Іванович уже більше п’яти років очолює роботу створеного ним з дружиною Наталією реабілітаційного центру «Отчий дім». У центрі виховується п’ятдесят дітей, які не мають належного батьківського піклування і для яких «Отчий дім» став справжнім рідним домом, в якому є тато Роман і мама Наталія.

— Я народився і виріс у селі Степань на Рівненщині. Батьки мої — це дві протилежності. Пам’ятаю батька лише в стані сп’яніння. Він мене майже не помічав. Йому лише подобалося ходити на батьківські збори, щоб послухати, як мене хвалили. А щоб поцікавитися, чи зробив я уроки, як саме я працюю, чи є в мене 20 копійок на пиріжки — це його не турбувало. Така зневага до моїх потреб була постійним моїм болем. Ми жили дуже бідно, за все моє дитинство в мене не було жодної іграшки. Ми перебивалися на картоплі, вареній чи підсмаженій на олії, бо сало або м’ясо вживали тільки на великі свята — Різдво або Великдень. По суботах мама купляла нам по дві здобні булочки, для мене і мого молодшого брата. Брат народився з паралічем правої руки. Тепер як лікар я точно знаю, що ця хвороба виникає під час народження дитини лише з вини акушерки. На селі в нас ще були діти з пошкодженими при народженні руками, а сьогодні це красиві дорослі люди, які так і залишилися зі своїм каліцтвом на все життя. Завдяки мамі брат мій уникнув такої долі — його було вилікувано і зараз він працює лікарем, завідуючим СКП Київ-Пасажирський, закінчив медичний університет. Ніхто зараз і не здогадується, що в дитинстві він зовсім не виглядав здоровою дитиною. Мама прикладала величезні зусилля. Всі кошти, які в нас тільки були на той час, вона використовувала на брата. В Києві в Охматдиті братові було зроблено цілих три операції.

Ми всі жили в одній кімнаті. А по ночах, коли дуже хотілося спати, мама молилася і масажувала хвору руку брата, як навчили її лікарі. Цілий день крутилася на роботі в дитячому садочку і по дому, а вночі намагалася допомогти своїй дитині. Де в неї тільки бралися ті сили? В мене навіть виникали ревнощі до брата через більшу до нього увагу матері. Оскільки батько випивав, мама не могла мене залишити на нього влітку, коли треба було брата везти в Евпаторію в санаторій. На грязі, на масажі вона його возила кожного літа. Ми втрьох харчувалися по одній курсовці. Те, що не доїдав мій брат Петя, діставалося мені, а вже після мене їла мама і більше нічого собі не купляла. Як вона виживала, я просто не уявляю. Раз на тиждень вона купляла нам на двох майонезну баночку виноградного соку — і це для нас було справжнє свято, бо дома такого вона нам не могла дозволити. Цей смак я пам’ятаю по сьогодні. Як нам його було мало! Лікуючи брата, мама влізла в величезні борги, але руку братові врятувала. Шістнадцять років вона їх віддавала зі своєї заробітної плати, бо батько всі гроші, які заробляв, витрачав лише на себе. Ми знали, що мама працює на віддачу боргів, тому розуміли, що коштів на іграшки немає.

Важко було в школі на перерві. Діти купляли булочки, котлети з хлібом, а хто багатший — то щось гаряче (перше та друге). Друзі звуть в їдальню, а тобі нема з чим iти і ти кажеш: «Я не хочу». Ти обманюєш і йдеш на шкільне подвір’я, щоб відволіктись. Мама не була скупою, але вона вважала за необхідне обов’язково віддати людям позичені гроші. Працювала на півтори, інколи на дві ставки, але завжди знаходила час для нас с братом. Розлучатися з батьком вона ніколи не думала, не хотіла, щоб на її дітей говорили «безбатченки». Люди говорили їй про розлучення, але вона своє рішення не змінювала. Батько навіть бив її. Одного разу я спробував заступитися. Він не чекав цього, бо на селі це було звичайним явищем. Інколи вночі до нас не одна сім’я приходила переховуватись. Я схопив батька за грудки, притиснув до стінки і сказав: «Якщо ти ще раз удариш маму, я вдарю тебе». Я переживав, бо відчував, що нібито підняв на батька руку. У свій час бабуся вклала мені у свідомість той біблійний принцип, що потрібно шанувати батька й матір, якими б вони не були — хорошими чи поганими. Бо вони дали тобі життя, і, за Біблією, тобі обіцяне тоді добре і довге життя.

Батько мене ображав багато разів, завжди ставився до мене із зневагою, навіть при чужих людях. Але я його все одно любив і дуже пишався тим, що мав свого батька. Далеко не кожна дитина в нашому селі могла цим похвалитися. Зараз він змінився, в нас прекрасні стосунки, він вже по-іншому ставиться до мами. Але все це відбулося через багато років, коли я вже поїхав з дому, одружився. Я ще в дитинстві дав собі слово, що ніколи не буду так ставитись до своїх дітей, як це робив мій батько. Цікава річ: у дитинстві батька я ніколи не соромився, бо він був завжди елегантно одягнений. А мами соромився, бо одягалася вона хоч і охайно, але дуже бідно. Нас із братом намагалася одягати так, щоб ми не відрізнялися від наших ровесників. Потім я підрахував, що моя мама в одному платті 20 років ходила. Вона собі нічого не дозволяла купляти, бо все вкладала в дітей.

Коли мами не було вдома, то нам не хотілося туди йти, бо без мами там не було чого робити, і ми бігли до неї в дитячий садочок, де вона працювала вихователькою. Вона була справжнім другом, до неї можна було прийти із будь-якою проблемою і не боятися все розказати. Хоч я намагався маму не обтяжувати, але якщо вона бачила, що у мене щось не виходить з уроками, то незважаючи на втому, завжди мені допомагала — і писати, і висловлювати думки. Лягала після нас, а коли ми просиналися, то хата була натоплена і їжа зварена, і худоба нагодована, а о 8 годині — вона вже в дитячому садочку. Вона жила не для себе, вона жила для нас iз братом.

Коли я був зовсім малим, вона вчила мене, сільську дитину, орієнтуватися в місті. Брала з собою на курси підвищення кваліфікації і пропонувала самостійно гуляти вулицями Києва. Часом додому відправляла з міста одного, щоб привчити самого про себе дбати. Або навпаки, посилала з села до Києва робити якісь покупки. Коли ж я вступив у медичний університет, то просто розчинився у великому місті, знайшов себе в ньому.

Я завжди звик бути першим. Не тільки в школі, а й в районі. Я звик бути лідером, а в інституті я побачив, що лідери скрізь, що я себе втрачаю. Відчув, що з особливої людини я перетворююсь на такого, як усі. Я не міг з цим змиритися, а мама стала наголошувати на тому, що в мене ще є резерви, що не весь свій потенціал я використав. І через певний час я зміг в інституті вже заявити про себе як про справжню особистість. Основи християнської моралі були закладені мамою, вона вчила думати завжди своєю головою, а не сліпо йти за течією, не боятися бути не таким, як усі.

А ще мати навчила мене не боятися роботи. Пам’ятаю, що я не ходив ще у школу, а вже працював з мамою на городі. Ми були нероздільні і в роботі, і у відпочинку. Важко було бачити, що мама не має ніякої підтримки, і я не міг собі дозволити кудись iз друзями піти відпочити.

Сорок соток городу для маленької дитини — це величезна площа роботи. Але за цією роботою на городі мама вчила мене ще й мріяти. За нашими з нею розмовами час летів дуже швидко. Мама мріяла про моє майбунє, а я уявляв себе професором, як мінімум завідуючим кафедрою. Мені дуже хотілося, щоб моя мама мною пишалася, і я дуже старався. Ніколи не сідали за обід, доки більша частина роботи не була зроблена. Я і зараз на початку великої роботи не думаю про те, як багато треба зробити, а починаю працювати, відволікаючи себе думками про щось приємне. Нема у мене страху і за обох моїх донечок. Я знаю, що можу багато дати своїм дітям. Мої дівчатка з дитинства виконують дві головні заповіді. Перша — возлюбити Бога, а друга — возлюбити ближнього свого, як себе. Тобто не робити іншим людям нічого такого, чого ти не бажаєш самому собі. Я переконаний, що коли діти виховуються в християнській любові, в дотриманні християнських цінностей, то з ними ніколи нічого поганого не трапиться. Очолюючи роботу недержавного реабілітаційного центру для дітей, позбавлених належного батьківського піклування («Отчого дому»), я зрозумів, від чого найбільше потерпають діти — вiд недостатньої уваги до них рiдних. Тому я намагаюся знаходити час для спілкування зі своїми донечками, більше піклуватися про них. Мої рідні діти в «Отчому домi» знайшли ще собі «братиків» і «сестричок», розширилося коло їхнього спілкування. Спочатку мої дівчатка не розуміли, чому вони повинні ділитися часом і увагою свого батька з іншими дітьми. А з часом таким чином відчули себе причетними до батьківської роботи, зрозумiли, що те, що вони мене подовгу не бачать, і є їхня частинка вкладу в долю інших дітей.

Людмила РЯБОКОНЬ, «День»
Газета: