Коли важиться доля нації, історія не відрізняє поміж нейтральними боягузів.
В'ячеслав Липинський, український політичний діяч, історик, теоретик українського консерватизму

Пам’яті Олеся Гончара

25 травня, 2001 - 00:00

За всієї складності і тяжкості людського буття, яке вимагає мужності, я завжди вважала себе щасливою людиною — людиною, в якої є біографія. І не стільки тому, що моє сімейне життя досить гармонійне і натхненне (не поглинута побутом як сенсом), скільки тому, що на моєму шляху траплялися і трапляються дивовижні люди, абсолютно унікальні, котрі залишають у мені частку себе. І навіть трагічне (тяжке) завжди було компенсоване ДАРОМ ОСОБИСТОСТІ, а мені залишалося тільки бути готовою до зустрічі як із бідою, так і з добром (така малість...).

Так було і після Чорнобильської катастрофи та евакуації із Прип’яті, коли мене щодня знайомили з людьми, чиєю творчістю захоплювалася, — з Борисом Олійником, який особисто облаштував моє постчорнобильське існування, Павлом Загребельним, Іваном Драчем, Ліною Костенко, Євгеном Гуцалом, Юрієм Мушкетиком, Дмитром Павличком...

З Олесем Терентійовичем Гончаром я зустрілася випадково, в Комітеті захисту миру, куди мене привела Наталя Преображенська. Він вийшов з-за столу і пішов назустріч, простягнувши обидві руки. А коли моя долоня опинилася в середині цих дбайливих рук, сказав: «Я — Гончар... Олесь». Ім’я — то вже знамення. Я навіть не розчула прізвища і лише потім зрозуміла, хто переді мною, таким несподіваним і міфічним видалося мені ім’я стосовно елегантної людини європейського типу, із трохи загостреними рисами обличчя та спокійним, трішки стомленим поглядом. О-о-о-лесь... Це акцентуйовано- кругле, нескінченне «О», зупинене закінченим «лесь»!

...Звичайно, ми вели розмову про Чорнобиль. Він нещодавно повернувся в Київ після зустрічі з Михайлом Горбачовим, але тоді навіть не згадав про неї. Уже через кілька років, будучи тяжкохворим, після прочитання моєї книжки «Чернобыль «ДСП», пригадає в листі до мене і про зустріч у ЦК. Ні, мене вразив не лист, написаний ГРОМАДЯНИНОМ СВІТУ, яким і був за сутністю та масштабом особистості Олесь Гончар, підіймаючи національне достоїнство до загальнолюдського рівня. Мене до глибини душі вразив сам факт читання цієї гнітючо-важкої, складної для сприйняття книжки (правда завжди гірка) в такий, здавалося б, невідповідний час... Але цей факт відкриває всім нам потаємного Гончара (це тільки здається, що ми його знали...), який підказав нам найголовнішу подію, яка сталася в Україні та світі. Подія недосліджена, незважаючи на тисячі публікацій, і, найголовніше, неосмислена. Можливо, чорнобильський біль допомагав йому долати власний біль: загальнолюдське перекривало особисте. А можливо, це здатність неординарної людини ЖИТИ Й ОСЯГАТИ ДО ОСТАННЬОЇ ХВИЛИНИ... і при цьому ще й пам’ятати про чиюсь незахищеність та поспішати встигнути захистити...

Ми ніколи не були ні друзями, ні близькими людьми — лише кілька зустрічей у різних місцях. Але ці зустрічі завжди відбувалися на рівних: Олесь Гончар, попри його високий статус, зберігав ту сором’язливу природність, яка властива людям зі справжньою гідністю. У розмові зі мною він завжди переходив на російську мову. Хоча для мене це зовсім необов’язково, а закінчував — українською. Так і в листі. І для мене назавжди залишиться загадкою, чому за кілька тижнів, як піти із Землі, він поспішав мене захистити... Однак саме цей факт дає мені право написати кілька рядків про Людину. І яке це щастя мати таке право.. .

Любов КОВАЛЕВСЬКА
Газета: