Національні свята, як і назви вулиць, пам'ятні знаки і
монументи, мистецькі фестивалі й спортивні заходи, здатні відігравати справді
поважну роль у соціалізації громадян, їхній «націоналізації» — усвідомленні
себе членами певної «уявлюваної спільноти», ланками незримого історичного
ланцюга, що поєднує «і мертвих, і живих, і ненароджених». Із такого уявлення,
власне, й постає новочасна нація; відчуття солідарності й певної історичної,
політичної та культурної єдності з мільйонами людей, яких ми зроду не бачили,
особисто не знаємо і ніколи не знатимемо, потребує доволі високого рівня
абстрактного мислення — непритаманного, скажімо, малим дітям (спробуйте
їм пояснити, що таке нація), або й просто малоосвіченим людям чи навіть
цілим етносам на ранніх стадіях історичного розвитку.
Національні свята, як і інші символічні дійства, є, безумовно,
тим ритуалом, магічним обрядом, який ініціює, посвячує мешканців певної
території в громадянство, у певну спільноту, дає їм суто емоційне відчуття
єдності й співпричетності — не вимагаючи для цього ані розвиненого абстрактного
мислення, ані взагалі якихось інтелектуальних зусиль. Під цим оглядом святкування
Дня незалежності, як і інші символічні акції молодої держави, можна було
б вітати — як вадливий чинник перетворення успадкованих від СРСР «гомо
совєтікусів» у громадян України (принаймні на підсвідомому рівні — який,
зрештою, є не менш важливим від свідомого). Але річ у тому, що сприймання
всякого тексту обумовлюється не лише самим текстом, а й контекстом, у якому
той текст існує й оцінюється.
Святкування Дня незалежності, безумовно, є важливим символічним
посланням («текстом») української влади (держави) своєму народові. Але
суспільний контекст, у якому воно прочитується, є настільки контрастним,
настільки маразматичним, що сумістити його з урочистим «текстом» доволі
важко, — надто вже невідступним є відчуття фальшу, несправжності і лицемірства.
По суті, маємо типово совєтське свято, хоча нібито й під новими гаслами
та прапорами. Совєтськість тут, зрозуміло, не в гаслах і прапорах, а в
невідповідності форми змістові, у беззмістовності, в перетворенні сакрального
ритуалу в пусту, хоча, можливо, й забавну формальність. Усе це схоже на
богослужіння в храмі без віруючих, де головним атеїстом є сам священик,
і де паства з нетерпінням чекає кінця безглуздого дійства й роздачі дармового
пива.
Відчуття фальшу й несправжності поглиблюється плутаністю
подібних послань української влади, їхньою курйозною непослідовністю, котру
дехто вважає свідомим виявом політичних хитрощів, специфічною формою українського
мак'явелізму, а дехто — неусвідомленим відбиттям безсилля, безхарактерності,
бездумності, безпринципності, безвідповідальності. З одного боку, ця влада
святкує День незалежності, з іншого — не робить нічого, щоб скасувати ганебне
совєтське свято «Октябрської революції»; з одного боку — встановлює 6-го
грудня День українських Збройних сил, з іншого — продовжує святкувати День
совєтської армії (тільки вже під новою назвою — День оборонців вітчизни)
23-го лютого; з одного боку — встановлює День Військово-морських сил України,
а з іншого — святкує у Севастополі (на чолі з Президентом) не цей день,
а День військово-морських сил Росії, спільно з чільним реваншистом і українофобом
Юрієм Лужковим; з одного боку — говорить зворушливі слова на День злуки
УНР і ЗУНР (щоправда, лише для вух західних українців), а з іншого — видає
указ про святкування 60-ліття «Золотого Вересня», себто так званого «визволення»
Західної України більшовиками в 1939-му (з таким самим успіхом, а головне,
політичною тактовністю можна було б святкувати й «визволення» Києва німецькими
фашистами в 1941-му).
Відповідна плутанина витворюється (чи, властиво, зберігається
— ще з совєтських часів) і в головах українських обивателів. З одного боку,
як показують недавні соціологічні опитування, проведені Інститутом соціальної
та політичної психології АПН, 6% опитаних ствердно відповів на запитання:
«Хоча на шляху нашої державності багато перешкод, я все одно вважаю: Україна
має бути незалежною» (лише 15% не згодні з цим твердженням і ще 24% не
можуть відповісти однозначно). У принципі, ці результати не надто відрізняються
від результатів першогрудневого референдуму 1991-го року, коли незалежність
підтримали 90% учасників, себто (віднявши 20%, які взагалі не брали участі
в голосуванні) 70% дорослих громадян України.
Але з іншого боку, за даними того ж таки iнституту, 36%
опитаних відповідають ствердно на запитання, сформульоване дещо іншим чином:
«Необхідно якнайшвидше провести референдум і відновити союз братніх радянських
народів». Не погоджуються з цим твердженням лише 37%, не визначилося —
27%. Просте порівняння цих двох опитувань, проведених тими самими вченими
серед тих самих людей, показує, що прихильників відновлення СРСР (36%)
в Україні у два з половиною рази більше, ніж рішучих противників української
незалежності (15%) і навпаки — противників СРСР майже удвічі менше, ніж
прихильників незалежності. Простіше кажучи, далеко не кожен прихильник
«Союзу» є противником української незалежності й навпаки — не кожен прихильник
незалежності є автоматично противником «Союзу». Виявляється, в шизофренічній
свідомості багатьох громадян ідея державної незалежності України й ідея
«відновленого» Союзу можуть мирно співіснувати!..
Безумовно, всяка державна еліта мусить рахуватися з особливостями
такої роздвоєної, совєтизованої свідомості своїх громадян. Але на те вона
й еліта, щоб бути освіченішою від пересічних громадян, компетентнішою та
далекогляднішою. Вона мусить впливати на цю свідомість у бік її поступового
прояснення й зцілення. Українська ж еліта натомість, як показують вісім
років її правління, не лише не намагається якось структурувати політичне
мислення й поведінку своїх співвітчизників, а й докладає усіх зусиль, щоб
спантеличити, заплутати й міфологізувати їхню свідомість ще дужче.
Схоже, саме на цій амбівалентності розгубленого «совка»
побудувала свою стратегію суспільного виживання правляча ось уже вісім
літ посткомуністична номенклатура. У принципі, як показує досвід багатьох
країн «третього світу», маніпулювати таким населенням можна доволі довго,
консервуючи його політичне невігластво, підживлюючи різноманітні фобії
й зміцнюючи стереотипи. Особливо — якщо прибрати до рук радіо й телебачення
та познищувати всі опозиційні газети. Але доля таких країн, як ми знаємо,
є сумною. А нерідко сумною виявляється й доля правлячих там режимів.







