Коли важиться доля нації, історія не відрізняє поміж нейтральними боягузів.
В'ячеслав Липинський, український політичний діяч, історик, теоретик українського консерватизму

Паралельне життя

На шкільних подвір’ях шевченкових сіл святкових «хороводів» немає. Там думають про аварійні стіни
13 березня, 2003 - 00:00

«День» вже розповідав, що напередодні Шевченківських свят наші спеціальні кореспонденти побували на Батьківщині поета (див. №43 від 7 березня). Тоді йшлося про родину Тараса Шевченка та його численних нащадків, число котрих на сьогоднішній день складає понад тисячу чоловік. Нашим безпосереднім героєм став праправнук Тараса Григоровича, який мешкає нині у селі Шевченкове і займається вивченням родоводу, — Микола Павлович Лисенко. Тема сьогоднішнього матеріалу інша: школи в яких навчаються діти з Тарасових сіл (Шевченкове — це колишня Керелівка, та Моринці). Очевидно, що увага нашої газети до цієї теми невипадкова. Якраз отут виникає спільний момент між двома матеріалами — паралельне життя. Під цим ми розуміємо: з одного боку — пафос опозицiї i глянцеву риторику чиновників про любов, значення й пошанування Кобзаря, а відтак усього, що з ним пов’язано («для нащадків»); з іншого — картину без лаку, яка відтворює справжнє життя сьогоднішньої України. Стан шкіл у державі, тим паче у таких знакових місцях, є вельми показовим моментом, що демонструє це ставлення. Адже школа, навіть якщо розуміти це поняття не так широко, як воно трактується на Сході, — це передусім перші основоположні кроки, що пестять і спрямовують свідомість. Від того, якими вони будуть, багато що залежить. Автор на власні вуха чув, як Павло Загребельний каже: «Якщо мою книжку ставлять у шкільну програму, значить її вбивають…» Чому так? В яких школах навчаються українські діти?

50 ЧИ 25?

На сволокові цієї хати стоїть дата — 1782 рік. Вже тоді Керелівка була чималеньким селом, що згадується на знаменитій карті Боплана (XVII століття). Два з чвертю віка трохи похилили дерев’яну хатину, не раз змінювалася солома, що її покриває, але основа залишилася та сама: фундамент, стеля, стіни, піч… Розказують, що ще у 1930-х роках — коли країну лихоманили «залізні мітли» й голодомори — у цій старенькій оселі жила дочка місцевого священика, доглядала її. Далі ниточки губляться. Знаменна ж хата тим, що саме у ній був «перший житейський університет» малого Тараса. Саме тут жив хрестоматійний дяк і в міру власних можливостей навчав дітей грамоті. «Клас» складався із 8-10 хлопчиків. Ніякої вікової чи розумової диференціації не було — усі скопом читали Псалтир. Хата має традиційне давньоукраїнське планування — вхід посередині будівлі та дві кімнати на сторони. Половина, де жив дяк, відгоріла, але усе інше непогано збереглося. У 1960 роки над хатою звели захисний павільйон — проти вітрів, дощів та снігу. Єдиний його недолік полягає у тому, що влітку пересихає солома. Ні про які кондиціонери чи зволожувачі повітря тут, звісно, не чули. Це єдина збережена автентична архітектурна пам’ятка тих далеких часів. Усе інше — лише копії.

Сучасне Шевченкове складається з 1340 дворів та має понад 3000 населення. Це велике село. Діти вчаться в інших школах. Хоча паралелей за бажання можна відшукати досить багато. Сучасна «проста» загальноосвітня школа стоїть на тому ж дворі, де колись стояла стара. Її також добре пам’ятають. Розповідають, що будувалася вона у 1920-х роках, а матеріал брали з церкви. І тоді, одразу після перемоги пролетаріату, і пізніше такий спосіб боротьби з релігією був модним. У 1964 році звели нову школу, в якій і подосі вчиться добра частина села. І, може, вчилися б собі й далі, якби не взялися ставити ще одну школу.

Паралельне життя

Справа в тому, що й загальний стан будівлі, і площа класних приміщень є незадовільними. У перебудовній ейфорії — 1987 рік — заклали нове крило, що мало з’єднатися зі старим та утворити єдиний комплекс. План був просто грандіозним: зимовий сад, басейн тощо. Ентузіазму разом з грошима вистачило на фундамент, частину стін і частину стелі. Глибоко символiчно. Чи не так? Останній раз будівничих тут бачили, за різними свідченнями 3 — 5 років тому.

Розмах новобудови дійсно чималенький — крило набагато більше за існуючі приміщення. І задумка ніби теж непогана була. Правда, щодо доцільності такого задуму у багатьох є сумніви. Так, нинішній сільський голова Галина Олександрівна Скрипник ставить логічне запитання: навіщо у селі, де є кілька шкіл, а народжуваність набагато менша за смертність, було ставити таку громаду? До речі, минулого 2002-го року у Шевченковому народилося 12 дітей, а померло 50 людей...

Основна ж проблема сільської школи полягає у тому, що після того, як впритул до старого приміщення прилаштували нові стіни, воно (діюче старе приміщення) поступово стає геть непридатним для навчання. По-перше, значна частина кабінетів залишилася без прямого сонячного світла, а це обумовлює й температурний режим, і психологічний клімат. По-друге, — і це ще проблематичніше — вода, яка стікає з новобудови, біжить по старих стінах. Стик між будинками знаходиться у вельми плачевному стані. Стіни мокріють та покриваються пліснявою. В результаті санстанція, зокрема, повністю заборонила проводити навчання у кабінеті біології. Колишньому кабінеті біології, бо сьогодні у цій школі вже немає спеціалізованих класів — навчаються, де доведеться. Під час перебування автора матеріалу у Шевченковому, на стінах висів вмерзлий у цеглу лід.

До речі, про цеглу варто поговорити окремо. Справа в тому, що стан та зовнішній вигляд стін важко описати. Вони просто викришуються й опадають, мов листя по осені. Це трошки нагадує стіну Арсеналу в Києві, але вона обсипалася під кулями й, зрештою, має дуже пристойний вигляд на свій вік. Шкільні ж стіни за ті пару років, коли до них ніхто не торкався, набули жахливого вигляду. Місцеві мужики кажуть, що за проектом мали класти цеглу марки-50. А поклали 25-ку з місцевого Звенигородського заводу. Втім, наближені до влади відкидають цю інформацію. Очевидно, вагоме слово має бути за фаховою й незалежною комісією.

ГІГАНТОМАНІЯ

Остання комісія була тут у червні 2002 року. Після огляду сказали: «Да». Це означає, що нове(?) приміщення можна добудовувати. Звідси витікає, що знаходиться воно у задовільному технічному стані. Тільки от діти чомусь бояться бігати по тій «стройці». Шкільні вчителі також категорично забороняють їм туди ходити. Усі школярі підписують папір про ознайомлення з правилами техніки безпеки... Зрозуміло, що бігають. Покурити, наприклад. І лазять вечорами на стрілу покинутого ПМК крану. Таке нам зтиха розказали.

Ходити по тій «новобудові» страшнувато. Мало того, що стіни викришилися, — проблема й у перекриттях. Це такі залізобетонні плити вагою від 2,5 до 5 тонн. Лежать вони на цих самих стінах. А місцями на цегляних стовпах, що із квадратних стали круглими — так сильно обсипалися. І от коли йдеш по коридору, а в тебе над головою висить, наприклад, три тисячі кілограмів бетону, різні думки в голову приходять...

За словами Галини Скрипник, щороку обласний бюджет виділяє 100 — 150 тисяч гривень «на ремонт». Фактично, нічого з цих віртуальних коштів не виділяється. На цей рік також виділили 100 тисяч. З одного боку, владу можна зрозуміти, тому що таких об’єктів в області хоч гать гати, з іншого — село то Шевченкове... А головне пасивність може призвести до трагедій. Наприклад, якщо впаде плита, а знизу в цей час хтось буде... Про консервацію також не йдеться.

Мені найменше хочеться настрашити когось. Але ніяких фантазій у стилі «хоррор» тут також немає. Варто з’їздити у сусідні Моринці, де також зводили нову школу. Слава Богу, не впритик, а на чистому полі. Її масштаби — кілька футбольних полів. А Моринці, на відміну від Шевченкового, зовсім маленьке село. Заклали школу на межі 80 — 90-х. Останній раз будували у 1996 році. Неймовірний розмах вражає здалеку. Зблизька ще більше, тому що тут вже сталися справжні завали. Оті самі важелезні плити вже попадали додолу. Хвалити Бога, кажуть, ніхто не постраждав. В декількох інших місцях блоки висять майже у повітрі — наприклад, на трьох вищерблених цеглинах тримається перетинка, яка у свою чергу несе на собі три (!) здоровенні плити. Щоб пройти далі по коридору, довелося вискакувати в одне вікно і залазити в інше... Фактично нічию цеглу потихеньку розтягують місцеві. Засуджувати їх за це язик не повертається. Єгиптяни он піраміди розбирають... До речі, у Шевченковому сторожа на будові також немає. Не думали гігантоманські проектувальники й про опалення такого космодрому — газу у рiдному селі Тараса Григоровича немає.

КОЖНА ТРЕТЯ ДИТИНА МАЄ НЕПРАЦЮЮЧИХ БАТЬКІВ ТА СТАЄ СТУДЕНТОМ ВУЗУ

У Шевченковому палять вугіллям, яке виділяє райвно. Інколи його не вистачає, і тоді у класах стає холодно. Тепла куртка з капюшоном — якраз те, що треба учневі. Однак це не заважає підтримувати порядок — у тих класах, де немає сирості, дуже затишно й симпатично: книги, квіти, багато методичних матеріалів. В коридорах картини та скульптури.

Минулого року учні Шевченкового села сиділи у коридорах, тому що не вистачає класних приміщень. Частину дітей перевели у дитячий садок «Тарасик» — там вчаться підготовчі групи. Садок також має власні проблеми, і замість гіпотетичних 50 — 60 учнів там навчається набагато менша сезонна група.

Як розповіла «Дню» заступник директора по навчальній роботі Лідiя Василівна Степаненко, у школі сьогодні навчається 296 учнів плюс підготовчий клас із 16 чоловік. Є класи по 18 чоловік, а є й по 30. Ставка сільського вчителя складає 170 — 180 гривень. Якщо ти пропрацював 35 років, «чистими» отримаєш аж 210 гривень. Цікаво, тi, хто керує цими людьми, чи міг би хто з них прожити на цю суму? Усього тиждень...

Знаючи про проблеми сільських бібліотек, ми поставили й це питання. Але тут якраз усе гаразд: Шевченкове має... п’ять бібліотек. Це шкільна, сільськогосподарського коледжу, спеціалізованої школи мистецтв, музею Т. Шевченка та сільська при Будинку культури. Кажуть, колись дуже допомагав столичний університет Шевченка. Шкільній зараз, у міру сил, допомагає місцевий музей, Ліга українських меценатів та окремі гості. У кожнiй з бiблiотек є книга «Україна-Incognita», подарована «Днем».

Серед учнів Шевченківської загальноосвітньої школи кожна третя дитина має непрацюючих батьків — таких у школі 102. Є у школі й далекі родичі Тараса Григоровича. Звичайна сільська школа, до речі, минулого року мала чотири медалісти. Випускний клас складався усього з 19 людей. Про якість знань та справжність нагород свідчить красномовний факт вступу до ВНЗ — шість випускників стали студентами.

Паралельне життя триває. Талановиті діти й самовіддані вчителі роблять свою тиху справу — державні достойники свою голосну. Хто переможе?

Ігор ОСТРОВСЬКИЙ, фото Миколи ЛАЗАРЕНКА, «День». Київ — Шевченкове — Моринці — Київ
Газета: