Минуле не зникає. Героїчно пролита кров не зникає. Вона трансформується в нову форму духовної енергії, породжує людину, яка має його виспівати. Минуле воскресає і розцвітає в генієві.
Євген Сверстюк, український письменник, доктор філософії, президент Українського пен-клубу

Паралельне життя

На шкільних подвір’ях шевченкових сіл святкових «хороводів» немає. Там думають про аварійні стіни
13 березня, 2003 - 00:00

«День» вже розповідав, що напередодні Шевченківських свят наші спеціальні кореспонденти побували на Батьківщині поета (див. №43 від 7 березня). Тоді йшлося про родину Тараса Шевченка та його численних нащадків, число котрих на сьогоднішній день складає понад тисячу чоловік. Нашим безпосереднім героєм став праправнук Тараса Григоровича, який мешкає нині у селі Шевченкове і займається вивченням родоводу, — Микола Павлович Лисенко. Тема сьогоднішнього матеріалу інша: школи в яких навчаються діти з Тарасових сіл (Шевченкове — це колишня Керелівка, та Моринці). Очевидно, що увага нашої газети до цієї теми невипадкова. Якраз отут виникає спільний момент між двома матеріалами — паралельне життя. Під цим ми розуміємо: з одного боку — пафос опозицiї i глянцеву риторику чиновників про любов, значення й пошанування Кобзаря, а відтак усього, що з ним пов’язано («для нащадків»); з іншого — картину без лаку, яка відтворює справжнє життя сьогоднішньої України. Стан шкіл у державі, тим паче у таких знакових місцях, є вельми показовим моментом, що демонструє це ставлення. Адже школа, навіть якщо розуміти це поняття не так широко, як воно трактується на Сході, — це передусім перші основоположні кроки, що пестять і спрямовують свідомість. Від того, якими вони будуть, багато що залежить. Автор на власні вуха чув, як Павло Загребельний каже: «Якщо мою книжку ставлять у шкільну програму, значить її вбивають…» Чому так? В яких школах навчаються українські діти?

50 ЧИ 25?

На сволокові цієї хати стоїть дата — 1782 рік. Вже тоді Керелівка була чималеньким селом, що згадується на знаменитій карті Боплана (XVII століття). Два з чвертю віка трохи похилили дерев’яну хатину, не раз змінювалася солома, що її покриває, але основа залишилася та сама: фундамент, стеля, стіни, піч… Розказують, що ще у 1930-х роках — коли країну лихоманили «залізні мітли» й голодомори — у цій старенькій оселі жила дочка місцевого священика, доглядала її. Далі ниточки губляться. Знаменна ж хата тим, що саме у ній був «перший житейський університет» малого Тараса. Саме тут жив хрестоматійний дяк і в міру власних можливостей навчав дітей грамоті. «Клас» складався із 8-10 хлопчиків. Ніякої вікової чи розумової диференціації не було — усі скопом читали Псалтир. Хата має традиційне давньоукраїнське планування — вхід посередині будівлі та дві кімнати на сторони. Половина, де жив дяк, відгоріла, але усе інше непогано збереглося. У 1960 роки над хатою звели захисний павільйон — проти вітрів, дощів та снігу. Єдиний його недолік полягає у тому, що влітку пересихає солома. Ні про які кондиціонери чи зволожувачі повітря тут, звісно, не чули. Це єдина збережена автентична архітектурна пам’ятка тих далеких часів. Усе інше — лише копії.

Сучасне Шевченкове складається з 1340 дворів та має понад 3000 населення. Це велике село. Діти вчаться в інших школах. Хоча паралелей за бажання можна відшукати досить багато. Сучасна «проста» загальноосвітня школа стоїть на тому ж дворі, де колись стояла стара. Її також добре пам’ятають. Розповідають, що будувалася вона у 1920-х роках, а матеріал брали з церкви. І тоді, одразу після перемоги пролетаріату, і пізніше такий спосіб боротьби з релігією був модним. У 1964 році звели нову школу, в якій і подосі вчиться добра частина села. І, може, вчилися б собі й далі, якби не взялися ставити ще одну школу.

Паралельне життя

Справа в тому, що й загальний стан будівлі, і площа класних приміщень є незадовільними. У перебудовній ейфорії — 1987 рік — заклали нове крило, що мало з’єднатися зі старим та утворити єдиний комплекс. План був просто грандіозним: зимовий сад, басейн тощо. Ентузіазму разом з грошима вистачило на фундамент, частину стін і частину стелі. Глибоко символiчно. Чи не так? Останній раз будівничих тут бачили, за різними свідченнями 3 — 5 років тому.

Розмах новобудови дійсно чималенький — крило набагато більше за існуючі приміщення. І задумка ніби теж непогана була. Правда, щодо доцільності такого задуму у багатьох є сумніви. Так, нинішній сільський голова Галина Олександрівна Скрипник ставить логічне запитання: навіщо у селі, де є кілька шкіл, а народжуваність набагато менша за смертність, було ставити таку громаду? До речі, минулого 2002-го року у Шевченковому народилося 12 дітей, а померло 50 людей...

Основна ж проблема сільської школи полягає у тому, що після того, як впритул до старого приміщення прилаштували нові стіни, воно (діюче старе приміщення) поступово стає геть непридатним для навчання. По-перше, значна частина кабінетів залишилася без прямого сонячного світла, а це обумовлює й температурний режим, і психологічний клімат. По-друге, — і це ще проблематичніше — вода, яка стікає з новобудови, біжить по старих стінах. Стик між будинками знаходиться у вельми плачевному стані. Стіни мокріють та покриваються пліснявою. В результаті санстанція, зокрема, повністю заборонила проводити навчання у кабінеті біології. Колишньому кабінеті біології, бо сьогодні у цій школі вже немає спеціалізованих класів — навчаються, де доведеться. Під час перебування автора матеріалу у Шевченковому, на стінах висів вмерзлий у цеглу лід.

До речі, про цеглу варто поговорити окремо. Справа в тому, що стан та зовнішній вигляд стін важко описати. Вони просто викришуються й опадають, мов листя по осені. Це трошки нагадує стіну Арсеналу в Києві, але вона обсипалася під кулями й, зрештою, має дуже пристойний вигляд на свій вік. Шкільні ж стіни за ті пару років, коли до них ніхто не торкався, набули жахливого вигляду. Місцеві мужики кажуть, що за проектом мали класти цеглу марки-50. А поклали 25-ку з місцевого Звенигородського заводу. Втім, наближені до влади відкидають цю інформацію. Очевидно, вагоме слово має бути за фаховою й незалежною комісією.

ГІГАНТОМАНІЯ

Остання комісія була тут у червні 2002 року. Після огляду сказали: «Да». Це означає, що нове(?) приміщення можна добудовувати. Звідси витікає, що знаходиться воно у задовільному технічному стані. Тільки от діти чомусь бояться бігати по тій «стройці». Шкільні вчителі також категорично забороняють їм туди ходити. Усі школярі підписують папір про ознайомлення з правилами техніки безпеки... Зрозуміло, що бігають. Покурити, наприклад. І лазять вечорами на стрілу покинутого ПМК крану. Таке нам зтиха розказали.

Ходити по тій «новобудові» страшнувато. Мало того, що стіни викришилися, — проблема й у перекриттях. Це такі залізобетонні плити вагою від 2,5 до 5 тонн. Лежать вони на цих самих стінах. А місцями на цегляних стовпах, що із квадратних стали круглими — так сильно обсипалися. І от коли йдеш по коридору, а в тебе над головою висить, наприклад, три тисячі кілограмів бетону, різні думки в голову приходять...

За словами Галини Скрипник, щороку обласний бюджет виділяє 100 — 150 тисяч гривень «на ремонт». Фактично, нічого з цих віртуальних коштів не виділяється. На цей рік також виділили 100 тисяч. З одного боку, владу можна зрозуміти, тому що таких об’єктів в області хоч гать гати, з іншого — село то Шевченкове... А головне пасивність може призвести до трагедій. Наприклад, якщо впаде плита, а знизу в цей час хтось буде... Про консервацію також не йдеться.

Мені найменше хочеться настрашити когось. Але ніяких фантазій у стилі «хоррор» тут також немає. Варто з’їздити у сусідні Моринці, де також зводили нову школу. Слава Богу, не впритик, а на чистому полі. Її масштаби — кілька футбольних полів. А Моринці, на відміну від Шевченкового, зовсім маленьке село. Заклали школу на межі 80 — 90-х. Останній раз будували у 1996 році. Неймовірний розмах вражає здалеку. Зблизька ще більше, тому що тут вже сталися справжні завали. Оті самі важелезні плити вже попадали додолу. Хвалити Бога, кажуть, ніхто не постраждав. В декількох інших місцях блоки висять майже у повітрі — наприклад, на трьох вищерблених цеглинах тримається перетинка, яка у свою чергу несе на собі три (!) здоровенні плити. Щоб пройти далі по коридору, довелося вискакувати в одне вікно і залазити в інше... Фактично нічию цеглу потихеньку розтягують місцеві. Засуджувати їх за це язик не повертається. Єгиптяни он піраміди розбирають... До речі, у Шевченковому сторожа на будові також немає. Не думали гігантоманські проектувальники й про опалення такого космодрому — газу у рiдному селі Тараса Григоровича немає.

КОЖНА ТРЕТЯ ДИТИНА МАЄ НЕПРАЦЮЮЧИХ БАТЬКІВ ТА СТАЄ СТУДЕНТОМ ВУЗУ

У Шевченковому палять вугіллям, яке виділяє райвно. Інколи його не вистачає, і тоді у класах стає холодно. Тепла куртка з капюшоном — якраз те, що треба учневі. Однак це не заважає підтримувати порядок — у тих класах, де немає сирості, дуже затишно й симпатично: книги, квіти, багато методичних матеріалів. В коридорах картини та скульптури.

Минулого року учні Шевченкового села сиділи у коридорах, тому що не вистачає класних приміщень. Частину дітей перевели у дитячий садок «Тарасик» — там вчаться підготовчі групи. Садок також має власні проблеми, і замість гіпотетичних 50 — 60 учнів там навчається набагато менша сезонна група.

Як розповіла «Дню» заступник директора по навчальній роботі Лідiя Василівна Степаненко, у школі сьогодні навчається 296 учнів плюс підготовчий клас із 16 чоловік. Є класи по 18 чоловік, а є й по 30. Ставка сільського вчителя складає 170 — 180 гривень. Якщо ти пропрацював 35 років, «чистими» отримаєш аж 210 гривень. Цікаво, тi, хто керує цими людьми, чи міг би хто з них прожити на цю суму? Усього тиждень...

Знаючи про проблеми сільських бібліотек, ми поставили й це питання. Але тут якраз усе гаразд: Шевченкове має... п’ять бібліотек. Це шкільна, сільськогосподарського коледжу, спеціалізованої школи мистецтв, музею Т. Шевченка та сільська при Будинку культури. Кажуть, колись дуже допомагав столичний університет Шевченка. Шкільній зараз, у міру сил, допомагає місцевий музей, Ліга українських меценатів та окремі гості. У кожнiй з бiблiотек є книга «Україна-Incognita», подарована «Днем».

Серед учнів Шевченківської загальноосвітньої школи кожна третя дитина має непрацюючих батьків — таких у школі 102. Є у школі й далекі родичі Тараса Григоровича. Звичайна сільська школа, до речі, минулого року мала чотири медалісти. Випускний клас складався усього з 19 людей. Про якість знань та справжність нагород свідчить красномовний факт вступу до ВНЗ — шість випускників стали студентами.

Паралельне життя триває. Талановиті діти й самовіддані вчителі роблять свою тиху справу — державні достойники свою голосну. Хто переможе?

Ігор ОСТРОВСЬКИЙ, фото Миколи ЛАЗАРЕНКА, «День». Київ — Шевченкове — Моринці — Київ
Газета: