Всяка диктатура вільного слова не терпить
Сергій Єфремов, український громадсько-політичний і державний діяч

Паралельні свти українського футболу

27 грудня, 2002 - 00:00

Не скажу нічого нового, коли зауважу, що футбол є точним відображенням життя суспільства. Як суспільно-політичне явище, футбол не може розвиватися окремо від інших галузей людської діяльності. Недарма таку увагу футболу приділяли тоталітарні режими аби продемонструвати світу переваги соціалізму. Сьогодні вже ніхто нікому нічого не демонструє. Ми маємо футбол, головні механізми існування якого знаходяться в такому секреті, що їх ніхто, здається, не знає. Саме тому, підсумовуючи футбольний рік, ми не заглиблюватимемося в аналіз забитих лівою і правою ногою м’ячів. Не тому, що це нецікаво, а тому, що виключно футбольна статистика не дає об’єктивної картини саме нашого футболу.

ПОВЕРХНЯ

Аби не образити знавців арифметики футболу, згадаємо, що 2002 рік нічим не втішив українських любителів головної гри людства. Фінальний турнір Кубка світу пройшов без нашої участі, національна збірна у відбірковому циклі першості Європи грає невпевнено, провідні клуби повилітали один за одним із європейських клубних турнірів. Надії на те, що чемпіонат України стане нарешті цікавим видовищем із сильним складом учасників, поступово розвіюються. Можна, звичайно, порівняти цей рік з минулим і побачити кілька відсотків прогресу на тому чи іншому напрямку. Якщо ж порівнювати не з самими собою убогими, а з країнами, де футбол процвітає, стає зрозумілим, чому наша збірна і провідний клуб останніх років посідають місце в кінці п’ятого десятку світового рейтингу.

Зовні у нас ніби все як у людей. Розігрується чемпіонат у трьох лігах і кубок країни серед «професіональних» команд. Є турнірні таблиці, визначаються чемпіони і призери. Та всі ці атрибути, якщо подивитись ближче, виглядають як фальшива борода, причеплена на лице безвусого монгола. Смикати за цю щедро розфарбовану бороду суворо забороняється, хоча всі знають, що під нею. Досить порівнянь. Перейдемо до живих футбольних людей. Президент Професіональної футбольної ліги Равіль Сафіулін ввічливо відмовився давати інтерв’ю автору цих рядків. Запам’ятав шановний футбольний діяч риторичні запитання, які я вже котрий рік задаю нашим футбольним «професіоналам». Образився. І дарма. Відповіді ж все одно нема. Ніхто не в змозі пояснити, за які такі кошти має існувати близько сотні вітчизняних «професійних футбольних клубів». Не знає цього ні Равіль Сафіулін, ні його попередник на цій посаді, а нині президент національної футбольної федерації Григорій Суркіс. Нам показують лише одну сторону футболу — турнірну, пропонують аналізувати тактику і стратегію команд.

З радістю займався б цим, якби ці тактика і стратегія були. Та на жаль у дев’яноста п’яти відсотків українських команд тактика одна — добути грошей на завтра. Оскільки легальних джерел фінансування у наших «професійних» клубів немає, постійно чутно скарги на відсутність зарплат та преміальних у вищій лізі, харчів і солярки для автобуса у нижчих дивізіонах наших «професіоналів». І тут все зупиняється. Наші найкращі журналісти, найдосвідченіші фахівці залюбки проаналізують всі технічні прийоми, згадають результати ігор і склади команд за будь-який рік. Як тільки ж мова заходить про гроші, всі переходять на «езопову мову». Перегорніть, якщо маєте натхнення і час, сторінки спортивних видань, яких у нас тепер вдосталь, за рік, що минув. Не знайдете ви там жодного слова про розміри зарплат чи премій вітчизняних футболістів та тренерів. Зарубіжних — скільки завгодно. Саме із цього провалля таємниці і замовчування і проростають проблеми нашого футболу, котрі матеріалізуються в поразки на міжнародній арені і малозрозумілі результати на арені внутрішній. Всі знають — ніхто не говорить. Приблизно такі слова можна було б написати на прапорах наших футбольних організацій в якості гасла. А знизу дописувати рахунки, з якими наші клуби та збірна щораз програють справжнім професіоналам, а інколи і аматорам.

ПІД ПОВЕРХНЕЮ

Каюсь, сам ще в жовтні радів як те теля інтризі у національному чемпіонаті. Нарешті у лідери вийшли нові команди, нарешті вічному чемпіону в особі київського «Динамо» кинув виклик не специфічний донецький «Шахтар», а ціла група українських команд! Завчасна радість змінилася на сум. Вже сьогодні мені відомі понад десять результатів другого кола чемпіонату України, яке розпочнеться аж у березні 2003-го. Заробив би на тоталізаторі, однак букмекери теж все це знають і ставки на окремі результати не приймають. Знають це і керівники нашого футболу. І що з цього? Чим закінчилися заклики президента ФФУ Григорія Суркіса припинити практику договірних матчів і не «працювати з арбітрами»? Нічим. Заклик повис у повітрі як та сокира над шаром диму, що надійно прикриває механізми існування вітчизняного футболу.

Чим не загадка: заробляти гроші футболом в країні неможливо, більшість клубів публічно жебракує, а бажаючих «покрутитися» в цьому господарстві більш ніж досить? На останньому спільному засіданні виконкомів ФФУ та ПФЛ ледь не відкрито говорили про «ціну» кожного українського арбітра, яку слід сплатити перед грою аби все було гаразд. Та як в індійському кіно кохання закінчується піснею, так і у нас все залишається на рівні публічних натяків. Усі без винятку знають правду, але вголос говорять зовсім інше. Коли ж запитати, звідки гроші на всі ці оборудки, западає тиша. Та й не запитує ніхто. Рахують результативні передачі, удари зовнішньою і внутрішньою стороною стопи, коротше все, окрім грошей. А вони десь є. Точніше не десь. Бо наявність грошей у київського «Динамо» і донецького «Шахтаря» ніхто не заперечує. Це виглядало б недоречно. Решта команд про свій фінансовий стан мовчить, аби знову застогнати про безгрошів’я у самий несподіваний момент. Лише в 2002 році цей привселюдний стогін лунав у вищій лізі від одеського «Чорноморця», харківського «Металіста», полтавської «Ворскли», київського «Арсеналу» — даруйте, коли не всіх згадав.

ТІНЬ З-ЗА КОРДОНУ

Якщо в Італії, Іспанії чи Німеччині можна вільно почитати в пресі про бюджети та борги футбольних клубів, суми контрактів гравців і тренерів, ми оперуємо в основному евфемізмами чи матеріалами зарубіжної (!) преси. В той же час до наших клубів цього року прибуло кілька десятків маловідомих іноземних футболістів, тобто ми ніби вже у процесі, майже у Європі! Якщо поява так званих «легіонерів» у командах, які не заперечують своїх фінансових можливостей і турнірних амбіцій, ще якось піддається поясненню, то десант футболістів із Африки та Південної Америки до Запоріжжя чи Львова не піддається жодному поясненню. До чого тут футбол? Коли навіть у «Динамо» та «Шахтарі» запрошені з-за кордону виконавці виглядають далеко не суперзірками, то що говорити про інших? Як пояснити хлопчику із спортшколи, де немає опалення, не вистачає м’ячів, а тренер підробляє на базарі, за які такі кошти везуть до Луцька чи Полтави африканців? Чи захоче той хлопчик віддати весь вільний час футболу, якщо він і його батьки не побачать реальної перспективи заробляти згодом грою у футбол на життя?

Тренери національної збірної все частіше звертають увагу на країни Європи та Росію, де українці грають настільки добре, що гідні представляти головну команду країни. Як вони потрапили за кордон, куди дивились наші «професіонали»? І знову нас поглинає темна хвиля паралельного футбольного світу, де ні про що не можна говорити вголос. Звідки це у нас? Невже із старих часів, коли «футболісти-аматори» офіційно рахувались військовими, студентами, інженерами та інструкторами, за що власне одержували зарплатню? Але ж ці часи пройшли назавжди. І тепер футболісти ніби одержують гроші за гру у футбол. І тут ми, як у казці про білого бичка, знову повертаємось до початку. До висновку про те, що не можна досягнути справжнього успіху сумнівними шляхами.

Згадаймо, як радів донецький «Шахтар» своєму першому чемпіонству. Як потім поступився на європейській арені скромним бельгійцям і ганебно програв маловідомим австрійцям. Як познущалися над бронзовим призером чемпіонату України донецьким «Металургом» німецькі середнячки із Бремена, накидавши українській «грозі авторитетів» вісім «сухих» м’ячів. Як важко пробивалося до Ліги чемпіонів київське «Динамо» і які уроки там отримало. Виглядає, що у нас грають не у футбол, а в якусь іншу гру. Де можна «стимулювати» суперника конкуруючої команди, одержувати «допомогу» від арбітрів, заздалегідь «розписувати» результати ігор. Такі навички у справжньому футболі не цінуються. Звідси і наша періодична міжнародна ганьба.

СВІТЛО ПОПЕРЕДУ

Вийшовши із напівтемряви вітчизняного футбольного господарства, наші футболісти, тренери, функціонери буквально сліпнуть від блиску справжнього футболу. Футболу, який щосуботи і щонеділі збирає повні трибуни глядачів на стадіонах і сотні мільйонів біля телеекранів, який дарує свято, за яке не шкода заплатити гроші, в якому кращі футболісти заслужено пишаються чесно заробленими мільйонами. Чому ж це світло так повільно проникає на наші футбольні арени та телеекрани?

Дарма запитувати про це футбольних керівників. Можливо і хочуть вони щось змінити. Але не можуть. Бо починаючи зміни, наражаються на паралельний футбольний механізм, який не наважуються зруйнувати. А доведеться. Міжнародні футбольні організації дали зрозуміти, що вимагатимуть прозорості ведення господарства від усіх, хто хоче грати у футбол на європейській і світовій арені. Вже за два роки команди, які не пройшли ліцензування УЄФА, не допускатимуть до євротурнірів. Може тоді, хоча б через УЄФА, ми дізнаємось нарешті, на які кошти живуть наші футбольні «професіонали». Боюсь, що професіоналів у нашому футболі тоді залишиться набагато менше, ніж є зараз. Чому ні? Хто втратить від того, що у нас буде не сто, а, наприклад, десять професійних футбольних команд? Команд, які підтвердять свій статус належною матеріальною базою, високим рівнем фахівців, хорошою грою футболістів, прихильністю глядачів і нарешті перемогами. Перемогами в реальному, а не паралельному футболі, на якi ми так довго чекаємо.

Микола НЕСЕНЮК
Газета: