Передова демократії

Цього тижня я літав до Бенгазі на зустріч із Перехідною національною радою Лівії (ПНР) — візит, що був погоджений з Високим представником Європейського Союзу Кетрін Ештон і союзниками по НАТО. Я був першим західним міністром закордонних справ, який відвідав Лівію з моменту початку кризи. Те, що я побачив, нагадало мені мою країну 20 років тому, одразу після перших вільних виборів у Польщі, які разом із падінням Берлінської стіни лише за шість місяців по тому стали символом кінця холодної війни.

Народи у процесі переходу від авторитарного правління — мирного в Польщі 1989 року, кривавого в Лівії сьогодні — борються з рішеннями, які визначають їхню долю протягом десятиліть. Як варто вчинити з найгіршими злочинцями колишнього режиму й поліцією безпеки з їхніми таємними архівами? Чи потрібно заборонити колишню правлячу партію? Як забезпечити цивільний демократичний контроль над армією й поліцією? Яку роль повинна відігравати релігія в державних справах? Чи має конституція встановити президентську або ж парламентську систему?

Колишній комуністичний світ зробив цей вибір 20 років тому. Але дуже різний вибір — на краще й на гірше — його зробили в Польщі, Угорщині та Чехословаччині, у Прибалтиці, у країнах колишнього Радянського Союзу, у Центральній Азії та у Східній Німеччині. Результати цього складають основну базу досвіду. Таким чином, сьогодні арабські реформатори можуть спертися на наші успіхи — й уникнути наших помилок.

Ми, жителі Центральної Європи, пережили негаразди комунізму. Також ми знали, чим ми хотіли їх замінити — системою, яка б ѓрунтувалася на сучасних європейських демократичних ринкових цінностях. Створення демократичних структур потребує часу, дисципліни, страждань і терпіння. Але все це окупається. У липні Польща вперше візьме на себе головування в ЄС; ми заслужили цю відповідальність, щоб керувати європейськими справами протягом наступних шести місяців.

Польща дізналася на своєму досвіді, що вимагати змін і відкидати тиранію набагато легше, ніж розробити й презентувати чітку, помірковану програму для кращого майбутнього. Не всі народні вимоги свободи досягають успіху: у метушні реакційні сили можуть зробити свій хід. Падіння шаха в Ірані призвело до згубних наслідків для цієї країни. Бєларусь здобула незалежність 1991 року, але, починаючи з 1994 року, президент Республіки Білорусь Олександр Лукашенко спокійнісінько перейняв комуністичні символи — й методи — щоб утриматися при владі. Тут Європа ще не відіграла своєї ролі.

Сьогодні по всій Північній Африці мільйони людей вимагають права голосу у своїй власній долі. Кожна країна прагне змін і руху вперед. У Марокко король оголосив про конституційні реформи, у тому числі про гарантії участі суспільства у процесі прийняття національних рішень, незалежної судової системи та нової регіональної влади. Це передбачає, що інклюзивні реформи можуть бути прикладом для інших. Також реформатори в арабському світі могли б отримати величезну підтримку з Катару, який слугує прикладом сильного керівництва, зокрема в Лівії, а також через інформаційний канал «Аль-Джазіра» — представника реальної сили змін у регіоні.

Лівія веде смертельну боротьбу між людьми, які наполягають на змінах, і відчайдушним, жадібним режимом, що чіпляється за владу після 40 років недолугого поганого правління. Рада Безпеки ООН за підтримки Ліги арабських держав дозволила використати всі необхідні засоби для захисту лівійців від жорстокості їхніх власних керівників. Наші союзники по НАТО почали відповідні воєнні операції, спрямовані на позбавлення режиму полковника Муаммара Каддафі засобів для нападу на цивільні об’єкти. Уряди в усьому світі заморозили незаконні активи, сховані режимом за кордоном — гроші, які мають бути використані, щоб допомогти опозиції побудувати нове суспільство.

Я вирушив до Бенгазі, щоб оцінити наміри й авторитет Перехідної національної ради та лівійської опозиції. Ми привезли медичні засоби до медичного центру Бенгазі, де проходять лікування поранені з Місурати та інших місць.

За столом сиділи немислимі союзники: деякі з них були чільними чиновниками режиму Каддафі; інші багато років провели у в’язниці, засуджені до страти. Вони були єдині у визнанні того, що їхня країна заслуговує на початок нового життя. Мені нагадали про польський круглий стіл у 1989 році, коли представники «Солідарності» сіли за стіл із правлячими комуністами, щоб розпочати переговори про кінець режиму.

Я говорив відверто з головою ПНР Мустафою Абдулою Джалілем, заступником голови Абдулою Хафізом Гога і міністром оборони ПНР Джалалем Дейлі, який також колись був політв’язнем. Вони були вдячні за участь міжнародної спільноти, але також яскраво описали величезні втрати, на які Каддафі прирік свій власний народ.

Я сказав їм, що ми розглядали ПНР як свого нового законного політичного співрозмовника в Лівії і були готові їх підтримати, але в обмін ми очікували, що ПНР прагнутиме кращих стандартів прозорого демократичного уряду. Вони мали розуміти, що їм був потрібен план — революційні моменти — це моменти, які потрібно зупинити. Польща готова допомогти, пропонуючи навчання для чиновників ПНР.

Після цього візиту моє послання європейським лідерам двояке. По-перше, ПНР Лівії є кращим вибором, який ми можемо зробити зараз для майбутнього Лівії. Її лідери співробітничають, щоб досягти реальних реформ у спосіб, який було неможливо уявити кілька місяців тому. Вони заслуговують на енергійну підтримку у світі.

По-друге, у той час як Європа може багато запропонувати своїм північноафриканським сусідам з погляду фінансової підтримки, консультацій і навчання, регіон має знайти свій власний шлях до свободи й успіху. Тож підійдемо до цього завдання в кращому дусі європейської солідарності, але також із певною смиренністю. Колишні комуністичні країни Європи можуть зробити особливий внесок у перехідний процес у всій Північній Африці. Насамперед, ми розуміємо, що стійкі реформи вимагають узяття на себе відповідальності за мобілізацію енергії свого власного народу, не покладаючись на благі, але часто погано зосереджені наміри зі сторони.

Польща готова взяти лідерство сама по собі і як голова ЄС. Наприклад, колишній президент країни Лех Валенса нещодавно відвідав Туніс, щоб запропонувати раду, як частину польської програми, щоб допомогти Тунісу розробити надійні конституційні реформи й закони про вибори.

Люди в Північній Африці знають, чого вони не хочуть — і не приймуть. Але вони намагаються визначити, чого вони дійсно хочуть і як це побудувати. Як я бачив у Бенгазі, є шанс, що нові лідери Лівії будуть хорошими, реалістичними партнерами для проведення хорошої реалістичної політики.

Радек СІКОРСЬКІ — міністр закордонних справ Польщі.