Україна не може існувати, не володіючи Кримом, це буде якийсь тулуб без ніг. Крим має належати Україні, на яких умовах, це байдуже, чи буде це повне злиття, чи широка автономія, останнє повинно залежати від бажання самих кримців
Павло Скоропадський — український державний, політичний і громадський діяч, військовик. Гетьман Української Держави

Під музику Вівальді...

Класика на вулиці. Добре це? Чи погано?
5 грудня, 2003 - 00:00

Це сталося декілька років тому в Києві. Але багато випускників консерваторії (нині Національна музична академія) досі згадують свого унікального колегу. А річ була ось у чому: в одному з підземних переходів щовечора можна було побачити музиканта. Він стояв з альтом, як правило, не більш як двi години й зосереджено виконував академічний репертуар. Повертаючись з роботи, люди нерідко виявляли зацікавленість музикантом і за звичкою поривалися опустити у футляр дрібні гроші. Але щоразу, коли це відбувалося, альтист різко припиняв грати. Він відкладав смичок і голосно, на весь перехід, сповіщав: я тут граю не заради грошей, просто в цьому переході дуже хороша акустика.

Навряд чи у світовій історії подібні випадки поширені. В основному, як відомо, поєднують приємне з корисним, причому як для безпосередньо «трубадурів», так і для міста. Взяти, наприклад, політику західних країн щодо вуличних музикантів. По-перше, там на будь-який вид діяльності, яким музикування також є, необхідна ліцензія — в цьому випадку дозвіл муніципальної влади на те, що саме цей музикант має право грати саме в ці години й у цьому місці. Робота за відсутності документа — таке ж порушення громадського порядку, як і кидання мимо урни обгортки з-під цукерки.

Більше того, на Заході традиційно влаштовують фестивалі вуличних музикантів, які нерідко стають стартовим майданчиком для майбутньої зірки великої сцени. А у Франції до цього виду мистецтва підходять настільки серйозно, що в робочому порядку організовують для вуличних музикантів жорсткий кастинг. І все тому, що місцева влада переконана: туристи повинні насолоджуватися музикою виключно в якісному виконанні, оскільки цей показник також позначається на іміджі країни.

Для того, щоб відібрати найкращих, у Франції періодично збирається досвідчене журі. Прямо як на престижному конкурсі: прослухавши учасників, вони визначають лауреатів. І від місця, яке музикант посяде, згодом залежатиме, де він гратиме. Скажімо, якщо він переміг — то в найбільш «насиченому» туристами місці, якщо ж його професіоналізм видався експертам сумнівним, то, на жаль, він може розміститися хіба що де- небудь на безлюдній околиці. До того ж, у центрі міста, як правило, й репертуар у музиканта має бути особливим. Класика на вулиці — свого роду прикмета європейського міста.

Словом, говорити про Київ щодо цього як про європейську столицю в цьому випадку передчасно. Для початку, як виявилося, жодне управління в Міськадміністрації вуличних музикантів не курирує. На наївне запитання: а чому ж так? — там відповіли, що турбот і без того вистачає. Хоча серед музикантів, які грають у переході на Хрещатику, ходять наполегливі чутки, що не сьогодні- завтра вуличне музикування в Києві розцінять як трудову діяльність. А отже, ліцензію купувати — й тим самим поповнювати столичну скарбницю — все-таки доведеться. Всупереч поширеній думці, що такий крок обернеться мітингами вуличних музикантiв, самі вони стверджують протилежне. Музикант iз шестирічним стажем роботи в переході Олександр Лапушкін каже, що із задоволенням би платив до 300 гривень на місяць. «А чому ні? — дивується він. — Це загальноєвропейська практика, і було б у нас щось подібне, музиканти б точно знали, що їхнє місце не займуть, не довелося б «воювати» з бабусями, які торгують насінням, і пояснювати міліції, що вони тут роблять».

Проте вищезазначені вади професії Олександра Лапушкіна — аспіранта НМАУ, лауреата престижного конкурсу — не стосуються. За подібними сюжетами він часом лише спостерігає. А рятує музиканта не що інше як репертуар. Класична музика в баянному виконанні виявилася в українській столиці запитаною. Олександр розповідає, що в нього є постійні слухачі, які, одного разу оцінивши виконання й репертуар, приводять своїх родичів і друзів. Навіть коли на вулиці сильний мороз, розповідає Олександр, глядачів не стає менше. Вони замріяно слухають «Пори року» Вівальді, а потім, поклавши у футляр гроші, дякують музикантові за піднятий настрій. «Напевно, проблема в тому, — каже Олександр, — що в людей немає часу ходити на концерти класичної музики, та вони практично й не рекламуються. Ось я недавно, наприклад, повісив афішу перед своїм концертом у консерваторії — й у результаті зібрався повний зал». З повагою ставиться до класики й міліція. Якщо серед виконавців інших жанрів вони все частіше проводять виховну роботу, то в цьому випадку самі підходять і слухають.

Вуличні музиканти, які працюють у Києві, кажуть, що сьогодні їм стало легше дихати. Раніше, наприклад, щодня доводилося платити «перехідній владі» «за оренду» не менш як 4 гривні. Траплялися випадки, коли охоронці порядку без зайвих розмов забирали у відділок, «мотивувавши» це мовчанням або чимось на зразок того, що в місті має бути тихо. З другого боку, «легке життя» істотно розширило лави київських музикантів і залучило сюди їхніх колег з інших міст. У результаті, по ідеї, мали з’явитися здорова конкуренція, але вийшло інакше. Справді професіоналів стали витісняти гастролери-аматори. За словами Олександра Лапушкіна, оскільки в українців смак у здебільшого не сформований, відрізнити виконання тих же рок-композицій професіоналом від фальшивих криків під гітарні акорди мало хто може. В результаті попит в основному на останню категорію. Тим більше, що вони працюють з так званими аскерами — активістами, які бігають з капелюхом по переходу й вимагають винагородити працю музикантів. Нехай у цьому випадку вони співають щось у стилі «мама мила раму» — проте завдяки наполегливості отримують найбільший прибуток.

До речі, про прибутки. Природно, на це нескромне запитання зазвичай отримуєш традиційну відповідь: комерційна таємниця. Ті, хто все-таки наважився її розкрити, називають суми від 20 до 200 гривень на день. А крім цього, майже всі київські музиканти розповідають одну й ту саму історію. Про те, як в одного чудового дня мимо проходив іноземець і, зворушений грою, поклав у футляр стодоларову купюру. Випускники Національної музичної академії говорять, що дійсно такі випадки траплялися. А деякі, вже «заслужені», саме завдяки тому, що опинилися в переході в потрібний час, тепер грають в оркестрах Німеччини, Бельгії і США.

Те, що в київських переходах можна зустріти заслужених артистів, і те, що тут нерідко загоряються зірки, — недивно. Музиканти говорять, що в цьому випадку набагато більше шансів «розкрутитися», ніж бігати в пошуках продюсера. Та й взагалі, на думку випускників музичних вузів, цей варіант краще, ніж продати інструмент і перекреслити роки, витрачені на навчання. Щоправда, в Україні нерідко вуличні музиканти асоціюються з жебраками. Музиканти розповідають, що народ не розуміє, навіщо людина вийшла на вулицю грати, якщо в неї в кишені дзвонить «мобілка» й одягнута вона в костюм з метеликом. Але, як правило, каже Олександр Лапушкін, музикантів це не пригноблює. Так само як і заяви перехожих: мовляв, чи не пробував ти працювати. У музикантів є своя філософія. Якщо ти таким себе називаєш, то повинен грати для людей, а не в чотирьох стінах музичного класу. Незважаючи на те, що викладачі з фаху гру своїх студентів у переходах, м’яко кажучи, не вітають, останні саме там і хвилюються найбільше. «Для нас вуличний «зал» — найсуворіший і найприскіпливіший». І на підтвердження своїх слів музиканти-професіонали розповідають історію одного відомого норвезького скрипаля. Одного разу він вдяг пом’яті брюки, пошарпане пальто, стару шапку й почав грати на перехресті в Осло. Деякі перехожі, не впізнавши іменитого скрипаля, все ж таки зупинялися й вслухалися в гру «вуличного музиканта». Хтось його хвалив, хтось критикував. Хтось з перехожих сказав: «Талант у нього, мабуть, є, от тільки техніки не вистачає». Згодом Арве Телефсен сказав: «Я хвилювався, як ніколи, й боявся, що люди не зупинятимуться».

Оксана ОМЕЛЬЧЕНКО, фото Михайла МАРКIВА, «День»
Газета: