Тепер кожен українець повинен, лягаючи, в голову класти мішок думок про Україну, повинен покриватися думками про Україну і вставати разом з сонцем з клопотами про Україну.
Микола Куліш, український драматург, режисер, педагог, представник Розстріляного Відродження

Під захистом людських долонь

Як встановлювали пам’ятник Тарасові Шевченку у Варшаві
2 червня, 2004 - 00:00

Згадуючи свою службу у Варшаві на посаді амбасадора України, я хотів би виділити епізод, який для мене в плані специфічних завдань посла не був найголовнішим. Я займався насамперед політичними та економічними питаннями, але розумів, що між Україною та Польщею необхідно встановлювати наново культурні зв’язки, духовна енергія яких мала б надати нашому стратегічному партнерству характер незворотності, мала б об’єднувати наші держави й народи на рівні найгеніальніших представників української та польської націй.

Я приїхав до Варшави навесні 1999 року, буквально в день вступу Польщі до НАТО. У першій розмові з А. Квасневським (після вручення вірчих грамот) я вітав його з історичною подією, з приєднанням Польщі до Північноатлантичного альянсу, що дало польському народу впевненість у своїй державній незалежності. «Я хотів би працювати у Варшаві до вступу Польщі в Європейський Союз», — перше моє речення, сказане президенту. А. Квасневський запитався: «Отже, ви думаєте, що Польща за п’ять років стане членом ЄС?» — «Думаю, це буде скоріше, я виїду з Польщі скоріше». Моя віра в приєднання Польщі до ЄС за два-три роки імпонувала президентові, але він, як делікатний господар, сказав: «Навіщо поспішати додому? Ми хотіли б бачити вас у Варшаві й після того, як Польща набуде членство в ЄС».

Я розповів президентові про будівництво нафтопроводу Одеса—Броди. Будівничий магістралі Любомир Костянтинович Буняк, якого я відвідав у Бродах напередодні виїзду до Польщі, дав мені ґрунтовну інформацію про нову енергетичну лінію, що матиме першорядне значення для забезпечення економічної незалежності України й Польщі. Президент уважно вислухав мене. Просив назвати довжину нафтопроводу, цікавився іншими питаннями його будівництва.

Певна річ, я не міг обминути в нашій розмові питань літератури та культури, зокрема постаті Юліуша Словацького, який у поемі «Вацлав» 1835 року пророкував воскресіння України. Перед від’їздом до Польщі я відвідав Кременець. Там тоді тільки починали переселяти, вірніше, переносити бібліотеку з будинку, де народився поет, в інше приміщення з метою передати дім Словацьких для музею автора «Вацлава». Я агітував президента Польщі відвідати Кременець. Зустрітися там із Леонідом Кучмою. Тоді, думав я, забігають бюрократи, від яких залежало, чи встигне Україна приготуватися належним чином до відзначення 150-х роковин з дня смерті Юліуша Словацького, які в Польщі планувалося провести на державному рівні в травні 1999 року. З перших днів перебування у Варшаві я готував участь прем’єра України Валерія Пустовойтенка в присвяченій Юліушу Словацькому Міжнародній конференції, яка мала відбутися в Кракові, на Вавелі, під назвою «Народи та історія — до нової Центральної Європи». Отже, президентові Польщі я висловив думку про те, що Тарас Шевченко та Юліуш Словацький повинні бути за нових часів заново осмислені саме як пророки української та польської державності. Я говорив, що глибокий сенс відомого вислову Юзефа Пілсудського про те, що без самостійної України немислима самостійна Польща, бере початок із слів Т. Шевченка, звернених до українських гетьманів.

Не знаю, чи моя перша розмова з А. Квасневським настроїла його позитивно щодо ідеї побудови пам’ятника Т. Шевченкові у Варшаві. Але знаю, що мої пізніші старання в цьому напрямі благословлялися президентом Польщі. Пізніші старання, бо тоді я ще не думав про пам’ятник і не думав навіть про вулицю у Варшаві з іменем Т. Шевченка.


Почалося все з того, що, перебуваючи в Кракові, власне, на згаданій вище Міжнародній конференції, я поцікавився, чи є в давній польській столиці вулиця Максима Рильського. А був же такий час за «комуністичної доби», коли мені, гостеві Кракова, чиновники краківської мерії показували місце, де має бути вулиця геніального перекладача польської класичної поезії українською мовою Максима Рильського. Такої вулиці у Кракові 1999 року я не знайшов. Значить, мені сказали неправду. Не знайшов я у Кракові й таблиці на честь Василя Стефаника. А я ж ту таблицю готував у Києві! Радянська влада не дозволила мені поїхати у Краків з іншими українськими письменниками 1971 року, коли відзначалося століття з дня народження великого українського новеліста. Але ж пізніше я бував біля того дому, на якому видніла установлена Юрієм Щербаком Стефаникова таблиця. У душі я був розгніваний на комуністичну польську владу, збагнувши, що вона знищила слід українсько-польського співробітництва з часів «радянсько- польського братерства». Радянський консул у Кракові добре знав, що Стефаникову таблицю зірвано з будинку, але мовчав, бо його начальство не любило українсько-польських контактів, мовчав, хоч був з українського роду й навіть любив Стефаника. Я був розгніваний. Але посол може веселитись і навіть заплакати, та ніколи не може бути розгніваним. Забігаючи вперед, скажу, що завдяки новій польській владі й нашим консулам у Кракові Зеновію Куравському та Олександрові Медовникову таблиця на честь Василя Стефаника була знайдена, встановлена на домі, де він — ще студент медицини — писав свої перші страшні оповідання про знедоленого українського хлібороба.

Зневага до В. Стефаника і М. Рильського боліла мені. Я повернувся до Варшави, наніс візит Павлу Піскорському, президентові польської столиці, і виклав йому свої боління. Мені не треба було його переконувати. Молодий розумний політик одразу збагнув, до чого я хилю. Варшава повинна стати головним партнером і приятелем Києва. А для цього слід піти на вчинок, що запишеться в історії як подія важлива й незабутня для столиці України й Польщі. Ми зійшлися на тому, що таким учинком може стати варшавська вулиця з українським іменем. Я подав панові Піскорському лист від Посольства України з аргументованою просьбою надати одній із вулиць Варшави ім’я Т. Шевченка.

Незабаром до Посольства зателефонували від імені Павла Піскорського і сказали, щоб я готувався оглядати місце, де буде вулиця Т.Шевченка. Поїхали. Приїжджаємо на околицю, де майже всі вулиці носять імена великих письменників. Ось — Данте, Шекспір, Флобер... Я зрадів. Таке товариство личить Т. Шевченкові. Але представник мерії показує мені поле, де закладались фундаменти, але не було ще жодного будинку. «Тут буде вулиця Шевченка», — сказав він. Я скипів, але тут же пригасив вогонь під серцем і лагідно відповів, що не можу чекати, допоки цю вулицю забудують. Для добрих взаємин між Україною й Польщею вулиця Т. Шевченка потрібна вже сьогодні.

Я подзвонив президентові Варшави. Подякував за увагу до мого прохання і нагадав, між іншим, що в Києві є п’ять вулиць з польськими іменами. Свої вулиці мають Микола Коперник, Адам Міцкевич, Юліуш Словацький, Ярослав Івашкевич і Ванда Василевська. Президент пообіцяв поставити питання про надання імені Т. Шевченка одній з вулиць Варшави на найближчому засіданні міської Ради. Що було на тому засіданні, не знаю. Але через декілька тижнів я був покликаний оглянути живу вулицю, призначену для перейменування.

Вона справила прекрасне враження. Поруч — парк, гарні будинки, чудове приміщення школи. Я одразу подумав про школу в Києві, де вчились мої дочки. Народився план познайомити дві школи, організувати обмін вчителями та учнями. Вулиця носить ім’я Юліана Бруна. Я дав згоду: «Передайте панові Піскорському, що я вдячний йому». А дома я заглянув до енциклопедії. Юліан Брун (1886—1942 рр.) — літературний критик, політичний діяч, член Центрального Комітету компартії Польщі, з 1941 року жив у Радянському Союзі. Ця вулиця може бути перейменована, подумав я. Але через кілька днів я дізнався, що її мешканці написали протест до міської Ради — вони воліють жити на вулиці Бруна. Я поїхав до них, почав розмовляти з людьми, що вранці виходили зі своїх будинків, граючи туриста-історика, наважився запитати, чому вони так люблять назву своєї вулиці. Мало хто знав, хто такий Юліан Брун, але одна відповідь мене здивувала і розвеселила: «Любимо, бо то є вулиця Джордано Бруно!» Ось так Тарас Григорович зустрівся у Варшаві із Джордано Бруно і змушений був відступити.

Тоді представникові міської ради я запропонував назвати іменем Т. Шевченка частину дуже довгої вулиці Юрія Гагаріна. З мого боку це був необачний крок. Моя пропозиція викликала гостру дискусію на засіданні міської Ради. «Український посол хоче посварити нас із росіянами!» — хтось вигукнув. А одна депутатка, яка добре знала, хто такий Юрій Гагарін, але не знала, хто такий Т. Шевченко, висловилась образливо на адресу українського поета й наполягала, щоб зняти питання про перейменування вулиці на його честь з порядку денного. Я написав листа до президента Варшави, де висловив здивування поведінкою згаданої депутатки. У той же час я наніс візит президентові Академії наук Польщі Мирославу Моссаковському й просив його підтримати моє прохання, викладене в першому листі до пана Піскорського. Підтримка Академії наук була потрібна не для того, щоб переконувати президента Варшави, а для того, щоб «просвітити» згадану пані депутатку й допомогти вирішити, нарешті, справу із вулицею Т. Шевченка.

14 грудня 1999 року президент Академії наук Польщі Мирослав Моссаковський писав до пана Піскорського: «Шановний пане президент! Як нам відомо, посол України в Республіці Польща п. Дмитро Павличко звернувся до пана президента з просьбою надати одній з варшавських вулиць ім’я великого українського поета Тараса Шевченка (1814—1861 рр.). Ту просьбу Академія наук Польщі гаряче підтримує. Багато маємо підстав для виконання тієї просьби. Без сумніву, Шевченко — найбільший український поет минулого століття — перебував під сильним впливом творчості Адама Міцкевича. На Петербург і російських царів дивився очима нашого Пророка. Наприкінці життя наблизився до польського середовища в тому місті, між іншим, заприязнився з Едвардом Вітольдом Желіґовським (псевдонім — Антоній Сова), який написав прегарний вірш «До брата Тараса Шевченка». Т. Шевченко 1830 року декілька місяців жив у Варшаві, де навчався живопису в митця-портретиста Яна Лямпі. За те, щоб надати одній з вулиць ім’я Т.Шевченка, висловилась нещодавно «Газета Виборча» (№283, 4—5. XII. 1999 р.) Досі жоден з видатних представників українського світу науки, культури чи політики не має у Варшаві своєї вулиці. Присвята однієї з них Тарасу Шевченку добре послужить справі польсько-українського зближення, якого ми всі з багатьох причин прагнемо. Академія наук Польщі була б вам, пане Президент, дуже вдячна за прихильне ставлення до прохання амбасадора України».

Цей лист, за який тепер я хочу ще раз подякувати Мирославу Моссаковському, видатному невропатологу, академіку, зробив необхідне враження на міську раду Варшави. У цьому листі найбільше схвилювала мене згадка про Едварда Желіґовського, якому Т. Шевченко присвятив (Едуарду Сові) вірш «Подражаніє» («Посаджу коло хатини»).

Пошуки вулиці продовжувались. Мені пропонували оглядати різні закутини і, скажімо, непрестижні квартали міста. Я чудово розумів, що перейменування вулиці у Варшаві — проблема дуже складна, пов’язана не тільки з волею міської Ради, а й з волею громадян міста. А взяти будь-який темний закавулок, чи будь-яку вуличку з двома чи трьома будиночками для Тараса мені не хотілось. А час ішов.

І раптом до мене заходить В’ячеслав Войнаровський, третій секретар Посольства, якому я доручив постійно тримати контакт з міською Радою в нашій пекучій справі. Він каже: «Нам пропонують не вулицю, а сквер!» — «Сквер?! Значить, площу! А де?» — «Біля нашого Посольства!» — вигукнув Войнаровський. Ми не йшли, а летіли на той сквер. Я тільки глянув — центр Варшави, Богом визначене місце для пам’ятника! За годину ми з Войнаровським були вже в кабінеті віце-президента Варшави Ришарда Міклінського. Ми не могли приховати своєї радості, даючи згоду щодо надання скверові імені Т.Шевченка. Пан Міклінський був так само зворушений. Адже то була його ідея замість вулиці, яку обов’язково треба було перейменовувати, дати Т.Шевченкові безіменний сквер. Безіменний, але невеличкий парк у центрі польської столиці! Тепер нам треба було запастися терпінням і ждати остаточного рішення міської Ради. У снах я вже бачив пам’ятник у тому сквері.

І це рішення з’явилося: «Постанова № XXVIII/364/2000 Ради Столичного Міста Варшави 16 жовтня 2000 року в справі надання назви скверові у Дільниці Мокотув Ґміни Варшава — Центр (далі йдуть назви законодавчих актів, на підставі яких ухвалюється Постанова) — Рада Столичного Міста Варшави ухвалює наступне: 1) скверові без назви між вулицями Хотинською, Кльоновою, Ґоворка і Сколімовською надати назву: Тараса Шевченка; 2) рисунок розміщення скверу, описаного в параграфі 1), додається до постанови; 3) виконання постанови доручити Урядові Столичного Міста Варшави; 4) постанова має бути оголошена у варшавській місцевій пресі і на вітринах оголошень Бюро Уряду Столичного Міста Варшави; 5) постанова набуває чинності з дня її оголошення. Керівник Ради Влодзімєж Ретельський».

Рівно через 10 днів, 26 жовтня 2000 року, у присутності прем’єрів України та Польщі Віктора Ющенка та Єжи Бузека, президент Варшави Павел Піскорський урочисто відкрив на одному з будинків біля скверу, який з того дня носитиме ім’я українського генія, таблицю, присвячену Тарасу Шевченкові. Віктор Ющенко і Єжи Бузек виступили з промовами, в яких цитували вірш Т. Шевченка «Полякам». На урочистості були представники столичної громади українців, голова Об’єднання українців Польщі М. Кертичак, професор Б. Осадчук з Берліна, українські дипломати на чолі з послом України. Я попросив В.Ющенка висловити надію, що на площі Т. Шевченка у Варшаві стоятиме пам’ятник великому поетові України. Для мене така заява прем’єра означала початок нових старань і заходів, які мали закінчитись відкриттям пам’ятника. Я чекав такого слова від голови уряду України, й воно прозвучало. Ще того самого дня В. Ющенко підписав листа до прем’єра Єжи Бузека, де просив дозволу для української сторони встановити пам’ятник Т. Шевченкові у згаданому сквері. Того ж дня Віктор Андрійович надіслав листа президентові Варшави з аналогічною просьбою. Посольство працювало.

Після цього я негайно поїхав до Києва. Мені пощастило на якомусь урядовому прийомі зустрітися з Президентом Леонідом Кучмою і доповісти йому про сквер Т. Шевченка у Варшаві. При нашій розмові був мер Києва Олександр Омельченко, який одразу заявив, що бере на себе фінансування пам’ятника. Окрилений підтримкою ідеї будівництва пам’ятника з боку Президента України та мера Києва, я помчав до прем’єра В. Ющенка. Адже ми домовились з ним ще у Варшаві, що разом замовлятимемо скульпторові Анатолію Кущу створення монумента Т. Шевченка для Варшави. В. Ющенко сів за кермо, й ми осінньої ночі (без охорони) поїхали до майстерні митця.

Радянські шевченкознавці заперечували факт перебування молодого Т. Шевченка у Варшаві. Мовляв, нічого поет про Варшаву не написав. Але найближчі шевченкові друзі М. Костомаров, І. Сошенко, В. Забіла в спогадах своїх пишуть про те, що Тарас оповідав їм про своє перебування у Варшаві саме в час польського повстання 1830 року. Для мене було очевидним, що Т. Шевченко був у Варшаві. Тільки людина, що бачила Варшаву та Москву приблизно в один час у ХIХ ст., могла характеризувати польську й російську столиці так, як це зробив поет, називаючи українських гетьманів «варшавським сміттям» і «гряззю Москви». Відчувається відмінність між цими містами, у Варшаві вже були дерев’яні тротуари, а в Москві їх ще не було. Я ніколи не сумнівався в тому, що кріпак Енгельгардта, «козачок» Тарас був зі своїм паном у Варшаві, вчився в художника француза Лямпі, бачив бої повсталих поляків з царськими драгунами. Палац Енгельгардта досі стоїть у Варшаві. Тому я радив Анатолієві Кущу створити постать юного Тараса зі свічкою в руці. З тою свічкою, при світлі якої Тарас малював у палаці свого пана вночі, за що був тяжко караний.

У листопаді 2000 року А. Кущ приїхав до Варшави. Вибрав місце на площі Т. Шевченка для пам’ятника. Ми ходили з ним щоранку зустрічати сонце, шукали такого місця в сквері, де світла було б найбільше. Рисунок проекту пам’ятника ми подали до міської Ради.

Але тут несподівано в «Газеті Виборчій» за 22 грудня 2000 року з’явилася стаття під назвою «Де два пам’ятники?» Автор Томаш Ужиковський розповідає про те, що сквер, який уже носить ім’я Шевченка, мав бути відданий міською Радою Варшави для пам’ятника Симону Болівару. «Як могло статися, — пише він, — що місто спочатку обіцяло місце посольству Венесуели, а потім, jak gdyby nigdy nic, амбасаді України?» Дізнаємося, що посол Венесуели Ґуставо Ґараікехеа звертався до П. Піскорського з проханням надати місце у Варшаві для пам’ятника видатному генералові й що міськрада погодилася таке місце підшукати. Марек Драмінський, представник Товариства шанувальників С. Болівара в Польщі, був переконаний, що на сквері між вулицями Хотинською і Кльоновою стоятиме пам’ятник визволителеві народів Латинської Америки з-під іспанського ярма. Заносилось на дипломатичний скандал. Але в тій же статті процитовано слова Ришарда Міклінського: «То я після довгих пошуків знайшов для Шевченка той прекрасний сквер. Логічно, що посольство України хоче збудувати там пам’ятник. Якщо збере всі дозволи, має великий шанс зреалізувати свій намір».

Згадка про дозволи та ще й про необхідну швидкість їхнього збирання кинула мене в гарячку. 12 січня 2001 року президент Варшави написав до прем’єра України В. Ющенка: «Шановний пане прем’єр, дуже дякую за листа й добрі слова на адресу міської влади у Варшаві. Хочу підкреслити, що участь в урочистості з надання одному із скверів Варшави імені Т. Шевченка була для мене великою честю. Я вірю, що та важлива подія спричиниться до зміцнення добросусідських взаємин між нашими державами. Прошу прийняти моє гаряче запевнення, що від самого початку й незмінно я підтримую ідею встановлення у Варшаві пам’ятника великому синові українського народу Тарасу Шевченку. Маю надію, що, перебуваючи у постійному контакті з паном Дмитром Павличком, амбасадором України в Республіці Польща, матиму змогу практично допомагати реалізації прекрасної ідеї постання пам’ятника. Прошу прийняти, пане прем’єр, вислови моєї глибокої пошани».

Того ж дня Президент Варшави в листі до мене виклав правову та організаційну процедуру, яку необхідно було пройти, щоб дістати остаточний дозвіл на встановлення пам’ятника. Він писав: «Інстанцією, яка вирішує питання про встановлення пам’ятників, є Рада Ґміни, на території якої пам’ятник має бути збудований. Це значить, що інвестор пам’ятника повинен поінформувати бурмістра Ґміни Варшава- Центр про намір встановлення пам’ятника на території цієї Ґміни та звернутися з проханням за згодою надати запропоноване місце для побудови пам’ятника до таких інституцій: до Воєводської Організації зберігання пам’ятників Мазовецького Воєводства (вул. Сенаторська, 14); до Управи Міських Доріг у Варшаві (вул. Хмільна, 120); до Групи Погоджування проектної документації Сітки Озброєння Терену, Староство повіту Варшавського (алеї Єрусалимські, 28). Після одержання позитивних відповідей від вищеназваних інституцій, необхідно звернутись до Ради Ґміни Варшава-Центр з проханням ухвалити відповідну постанову… Хочу запевнити пана амбасадора, що Бюро Уряду Варшави і я особисто готові надати всілякої необхідної допомоги для осягнення достойної мети, якою є встановлення пам’ятника великому українському поетові. Ласкаво прошу підтримувати зі мною безпосередній контакт у даній справі».

Це було 12 січня, а 20 лютого 2001 року віце-президент Варшави, великий приятель України Ришард Міклінський, писав до мене: «…пропозиція встановлення пам’ятника у Варшаві, представлена прем’єром України Віктором Ющенком, здобула прихильність президента Республіки Польща, прем’єра польського уряду та президента Варшави. Десята річниця проголошення незалежності України, що припадає на 24 серпня 2001 року, була б найкращою нагодою для відкриття монумента». Це була перемога. Але в цьому ж листі пан Міклінський запрошував мене взяти участь у нараді осіб, од яких залежало розв’язання безлічі організаційних та правових питань, пов’язаних із пам’ятником. Пройти крізь необхідні бюрократичні шлюзи й рогатки, здобути згоду на встановлення пам’ятника від урядовців середнього і найнижчого ранґу ми жодним чином не змогли б, якби не допомога пана Ришарда Мікліського.

Інвестором побудови пам’ятника виступило Об’єднання українців у Польщі на чолі з Мирославом Кертичаком. Звісно, кошти мали прийти з України, але для того, щоб зрушити з місця тяжкий віз із пам’ятником, потрібні були кошти насамперед на проектну документацію, а її міг виготовити тільки архітектор, і тільки польський архітектор. Отже, треба було знайти спеціаліста, який запропонував би в погодженні з українським скульптором п’єдестал для монумента, вписав би пам’ятник у пейзаж скверу та в силуети довколишніх будинків. Таку людину мені вдалося знайти. Це було щастя. Архітектор Балтазар Брухальський почав свою творчу працю над поставленою проблемою з того, що написав поезію, присвячену Т.Шевченкові.

Натхненно працював Анатолій Кущ. Не дочекавшись фінансування з боку мерії Києва, він за власний кошт дістав бронзу й відлив на скульптурній київській фабриці постать молодого Тараса висотою у 2 метри 60 сантиметрів. Та найголовніше — в обличчі шістнадцятирічного отрока, учня художника Лямпі, чаїлась глибока мисль. Цей бронзовий юнак захоплював (і захоплює!) насамперед загадковою задумою. Це був успіх скульптора. А гроші з міськради не надходили. Скульптурна київська фабрика не дозволяла мені вивезти зі своєї території твір митця, допоки вони не надійдуть. Я витягав од Київської міськради обіцяні кошти на пам’ятник, як довгий заржавілий цвях з дубової дошки не кліщами, а зубами. Тяжка, принизлива була моя праця, але нарешті гроші надійшли. Їх не вистачало на гранітний п’єдестал, запланований Б. Брухальським. Тоді я кинувся просити допомоги у Львівської обласної адміністрації. Її голова Михайло Гладій зичливо поставився до моїх прохань. Отже, разом Олександр Омельченко і Михайло Гладій внесли на пам’ятник державних 300 тисяч гривень.

Ці кошти пішли на бронзову постать, на гранітний п’єдестал, на плату за роботу скульптору й каменотесам із житомирської фірми «Граніт». Директор фірми Володимир Іванович Вручанський пішов Т. Шевченкові назустріч — п’єдестал був виготовлений майже вчасно і головне — за помірковану ціну. Спасибі йому.

Але грошей на проектну документацію й на оплату за роботу архітектору не було. І тоді, коли в мене опускалися руки, коли з великим жалем я почав розуміти, що до 24 серпня 2001 року пам’ятника не буде, прозвучав телефон. Озвався незнайомий голос. Це був Едвард Мазур, один із директорів польської будівельної фірми «Edbud». Він сказав, що дізнався про будівництво пам’ятника й хотів би допомогти. Я поїхав до нього. З’ясував ситуацію і дістав запевнення, що фірма «Edbud» зможе заплатити за проектну документацію й за роботу архітекторові. Це було боже послання. Зацікавившись пам’ятником, вислухавши мою оповідь про Т. Шевченка, Едвард Мазур та співробітники його фірми стали моїми друзями й гарячими українськими патріотами. Фірма прислала бригаду робітників і в сквері Т. Шевченка почались будівельні роботи. Закладали фундамент.

Я з робітниками проводив щасливі години після праці. А були то хлопці з України. Серед них відзначався молодий муж із Терпилівки Підволочиського району Тернопільської області. З того села, де я часто бував, бо там народився батько моєї дружини Павло Хома. Я приходив до свого терпилівського «родича», тішився, що фундамент пам’ятника формується руками українців. Але то була печальна радість, бо мої земляки тужили за своїми родинами. Для них Т.Шевченко був пророком такої української держави, звідки не виїжджають у пошуках праці мільйони безробітних до інших країн. Мої земляки сприймали мене як письменника, а не як державного чиновника високого ранґу, тому й переживали разом зі мною за якість і темпи роботи у Шевченковому сквері.

Але з повною силою тяжка робота почалася аж тоді, як привезені були з Житомира три велетенські, відповідно обтесані гранітні брили. Їх треба було припасувати одну до одної, залити оловом щілини між ними, створити з них подобу широкого пня, на якому мала стояти бронзова постать поета. Ця робота тривала кілька тижнів. Варшавські майстри трудилися бездоганно. Вони зашивали шпари між гранітом спеціальним розчином олова, щоб вода не потрапила до них, не розвалила, ставши взимку льодом, чудовий п’єдестал. Досі відчуваю вдячність до тих людей, планую поїхати до Варшави, записати їхні імена. Вони достойні того, щоб їх знали майбутні покоління українців. Усе, що зроблено поляками при монтажі п’єдесталу та встановленні на ньому бронзової фігури поета, вимагало від робітників великого вміння й посвяти.

Фірма «Edbud» профінансувала не лише монтаж пам’ятника, а й увесь комплекс робіт, пов’язаних із забрукуванням доріжок у сквері та площі перед самим п’єдесталом. Фірма витратила на будову пам’ятника понад 50 тисяч американських доларів. Директори фірми ніколи не підкреслювали цього факту, навіть не згадували про нього. Ці благородні поляки вважали для себе за честь брати участь у побудові пам’ятника Т.Шевченкові.

Тут я хотів би висловити вдячність уже згаданому Любомирові Буняку, нині мерові Львова, який дав транспорт (звісно, безкоштовно!), щоб міг я перевести з Києва та Житомира складові частини пам’ятника. Ми їхали. Я сидів біля водія й наказував йому не їхати швидко, оминати вибоїни, щоб з тими частинами нічого не сталося, щоб не відбилася, не дай Боже, якась деталь. Я був щасливий на тій дорозі.

Тут годиться згадати добрим словом Тараса Федака, який добросовісно виконував доручення голови Львівської обласної держадміністрації, діставав і переказував на рахунки відповідних установ необхідні кошти на пам’ятник. Олег Криськів, львівський «майстер кам’яних справ», має бути згаданий тут із почуттям подяки за те, що відкарбував на гранітній фабриці у Вроцлаві необхідні деталі (сходи) для п’єдестала. Колектив Посольства допомагав мені не лише моральною, але й фінансовою підтримкою. З добровільних внесків нашого дипломатичного корпусу був створений невеличкий фонд, кошти з якого переказано Олегові Криськіву на його потреби в прикінцевих розрахунках із вроцлавськими каменотесами.

Зізнаюсь, ми в Посольстві побоювались, що серед поляків можуть знайтись неприхильні люди до будівництва пам’ятника авторові «Гайдамаків» у центрі Варшави. Неприхильність до українських заробітчан у Польщі траплялась доволі часто. Історія українсько-польських взаємин подає більше прикладів ненависті, ніж любові. Пам’ятник Т. Шевченкові у Варшаві міг сприйматися й деякою незначною частиною польського суспільства сприймався як виклик старій традиції ставитись до українства із шляхетською погордою та рейтарською зверхністю. Один дурень із Познані закликав поляків сідати на коней і їхати «визволяти» Київ. Та й з нашого боку не бракувало дурнів, які приїжджали до Польщі й вимагали віддати Україні Лемківщину, щоб там навести добре знаний «патріотичний, український порядок».

Але будівництво пам’ятника з найбільшою активністю проходило на тлі величавого паломництва папи Римського Івана Павла II в Україну. Його промови слухав цілий світ, а польський народ переповідав їх, молився ними. Кароль Войтила виступав українською мовою, звертався до творів Т.Шевченка, щоб продемонструвати невмирущу, рятівну для всього людства християнську ідею злагоди між народами та людьми: «І буде син, і буде, мати, і будуть люди на землі!»

Немає сумніву, пам’ятник Т.Шевченку у Варшаві поставав під захистом здвобіч, як вогонь між долонями. З одного боку — долоня президента А. Квасневського, з другого — Івана Павла II. Це круговий захист, розрахований на мудрість польського народу, отже, не на боротьбу довкола пам’ятника Т. Шевченку, а на розуміння духу Кобзаря, що презентує українців як європейську, християнську націю. Польське суспільство прийняло пам’ятник Т. Шевченку у Варшаві як символ справжнього братерства між нашими народами. Певну роль відіграв тут бронзовий напис на пам’ятнику, чотири рядки з вірша «Полякам»:

«Подай же руку козакові,
І серце чистеє подай!
І знову іменем Христовим
Ми оновим наш тихий рай».

Ці слова, які могли служити епіграфом до проповідей Івана Павла II в Україні, несуть у собі жагу оновлення взаємин між українцями й поляками на засадах злагоди, довір’я та моральної чистоти. Це волання з кривавої минувшини, але воно позбавлене ненависті, повне віри й любові, піднімається як заклик Всевишнього до нових поколінь наших народів.

Між іншим, виготовлення напису було однією з причин того, що відкриття пам’ятника ми змушені були відкласти на осінь 2001 року, а потім і на 2002 рік. Зрештою, останній дозвіл на встановлення пам’ятника та на запропонований напис на п’єдесталі я одержав 22 жовтня 2001 року від Анджея Пшевозніка, Ґенерального секретаря Ради Охорони Пам’яті Боїв і Мучеництва польського народу. Переклади польською мовою вірша Т. Шевченка «Полякам», на мій погляд, є недосконалими. Запропонований уривок для напису на пам’ятнику я переклав наново, й мій переклад був затверджений авторитетною польською письменницькою комісією.

Я намагався зробити все можливе, щоб пам’ятник було відкрито 24 серпня 2001 року. Не вийшло, надто багато робіт треба було виконати. А Київ не відкликався на мої просьби. Моє відомство вважало, що пам’ятник — особиста справа посла. Адміністрація Президента мовчала. Це був час «касетного скандалу». В Україні і в Польщі все було зосереджено на антипрезидентських мітингах. Про пам’ятник, будівництво якого ось-ось мало закінчитись, забули ті, кому належало про це пам’ятати.

Та все ж надійшов урочистий день. У фундамент була закладена капсула з паспортом пам’ятника, де записано: коли, з чиєї ініціативи, якими художниками його створено, за державства яких президентів і прем’єрів збудовано. Копія паспорту зберігається в Київському музеї Т. Шевченка.

Радість, одначе, не ходить самотньо. Саме в той день я дізнався, що Міністерство закордонних справ України просить у польської сторони агреман для нового посла в Польщі. Комусь ще недобудований пам’ятник дуже не подобався. Надто добрі взаємини між Україною й Польщею стояли, як колючий маслак, у горлі наших недоброзичливців. Я зрозумів, що мені доведеться виїжджати з Польщі в найближчі місяці. Передчуття щодо цього я мав уже в перші дні перебування на службі посла у Варшаві. Коли Леонід Кучма приїхав на відкриття Колегіуму українських і польських університетів у Люблін, я звернувся до нього з проханням залишити мене у Польщі на посаді посла до відкриття пам’ятника, а пам’ятник був уже готовий до цього. Президент ухилився од відповіді. Міністр Анатолій Зленко почав мені дзвонити кожного тижня й вимагати, щоб я прощався з Польщею, щоб 1 січня 2002 року був уже у Києві. Так я і зробив, жаліючи найбільше за тим, що не вдалось мені, ще будучи амбасадором, відкрити монумент.

Пам’ятник був відкритий 13 березня 2002 року. На відкриття я був запрошений польською стороною. Моя рідна сторона, коли я звертався до неї за інформацією, прикидалася, що нічого про заплановане відкриття не знає. Президент, якому я наніс візит 11 березня й просив його взяти участь у відкритті пам’ятника, відмовився від такої честі. Я хвилювався, слухаючи його аргументи щодо цього. Мені здавалося, що присутність президентів України і Польщі на відкритті пам’ятника обов’язкова. Але тепер я думаю, що сталося так, як повинно було статися. Пам’ятник відкривали міністри закордонних справ А. Зленко та В. Цімошевич.

З української сторони, крім мене й Анатолія Зленка, виступив Борис Миколайович Яловий, заступник мера Києва. Його слово порадувало поляків, бо він пообіцяв, що в Києві стоятиме пам’ятник Юліушу Словацькому. Це буде гідна віддяка Варшаві за землю та честь, що їх має у Польщі Т. Шевченко. Рік Польщі в Україні, мабуть, і є для того, щоб допомогти полякам збудувати пам’ятник Юліушу Словацькому в Києві і таким чином увічнити нашу любов до польського поета, сина нашої землі, який провіщав постання з мертвих української держави.

Можливо, мій виступ (виголошений польською мовою) на відкритті пам’ятника тим цікавий, що в ньому віддана пошана й висловлена вдячність полякам, які відкрили Т.Шевченку врата дружньої нам європейської країни, показали приклад, як треба перемагати вікові стереотипи і забобони. Я сказав:

«Шановні панове! Дорогі польські господарі! Дорогі українці з Польщі та з України!

Насамперед я хотів би скласти подяку великим поляками за щастя, яке сьогодні переживає кожне українське серце з нагоди відкриття пам’ятника Тарасу Шевченку у Варшаві. Отже, дякую насамперед Каролю Войтилі, папі Римському Івану Павлу II, за те, що, перебуваючи в Києві і Львові (а було це якраз тоді, коли ми планували й починали будівництво цього пам’ятника), нагадав Європі, цілому світові й деяким українцям, хто є Тарас Шевченко.

Я вдячний президентові Польщі Александру Квасневському, долоня якого була над тими, хто погодився, щоб у Варшаві був сквер ім. Тараса Шевченка, Пророка самостійної України.

Я вдячний прем’єрові Польщі Єжи Бузекові, який разом з прем’єром України Віктором Ющенком 26 жовтня 2000 року відкрив цей сквер як площу імені Тараса Шевченка.

Нашу найсердечнішу подяку я передаю президентові Варшави Павлові Піскорському й усім його колеґам. Стаю на коліна перед віце-президентом Варшави Ришардом Міклінським, який був промотором нашої ідеї. Без його енергії, розуму, допомоги неможливо було б створити чудо цього пам’ятника, чуло правдивої україно- польської дружби.

Я висловлюю нашу вдячність голові Ради Ґміни Варшава-Центр, шановному Янові Вітезці та всім його співробітникам, які допомагали нам у всіх необхідних для побудови пам’ятника справах.

До великих поляків належать і президенти будівельної фірми «Едбуд» Едвард Мазур і Едвард Ґервіалло. За кошти цієї фірми виготовлена проектна документація для пам’ятника, змонтовано, вдосконалено п’єдестал, закуплено й закладено бруківку навколо постамента, усе зроблено з великою любов’ю до цього молодика зі свічкою.

Від щирого серця дякую архітекторові Балтазарові Брукальському, магістрові своєї справи, який глибоко зрозумів значення Тараса Шевченка в історії довгих взаємин України й Польщі. Перед тим, як приступити до проектування п’єдестала, він написав: «З дерева дружби народів, зламаного бурею історії, постає людина, як фенікс із попелу. Поет, який у книзі своїй приносить народам надію, дивиться згори на будівництво держав, які не завжди піклувалися долею своїх націй. Але корені дерева зосталися живими!» Отже, бачимо гранітне кореневище зламаного бурею дерева, а на зрубі — постать Пророка Української держави. Ідея пам’ятника Тарасу Шевченку у Варшаві походить з українського Посольства, її підтримав Президент України Леонід Кучма, прем’єр Віктор Ющенко, мер Києва Олександр Омельченко, президент правління підприємства нафтопроводу «Дружба» Любомир Буняк, мер Львова Василь Куйбіда, голова Львівської обласної держадміністрації Михайло Гладій, голова Об’єднання українців Польщі Мирон Кертичак. Нема в тому нічого надзвичайного: побачити Тараса Шевченка у Варшаві було, є й завжди буде особливим переживанням кожного українця. Нам пощастило, що творцем пам’ятника став, на пропозицію Віктора Ющенка, один з найвидатніших наших скульпторів Анатолій Кущ. Варшавський пам’ятник Тарасу Шевченку відрізняється від інших найкращих його пам’ятників у світі тим, що він правдивіший і має в собі щось, що потребує розгадки. Найближчі друзі Тараса Шевченка — Сошенко, Костомаров, Забіла та інші — у своїх спогадах про поета пишуть, що він оповідав їм про своє перебування у Варшаві. То було в час польського повстання в листопаді 1830 року. Шевченко бачив сутички й бої між повсталими поляками й російськими військами. З того часу він перейнявся ідеями революційної боротьби, збройного повстання проти російського царизму. Польський національно-визвольний дух збудив у душі молодого Тараса мрію про відродження української державності. Перше кохання Тарасове — полька Ядвіга Гусіковська, була причиною його роздумів про свободу взагалі та про його особисту волю. Тарас Шевченко читав Адама Міцкевича й запалювався від його творів думкою свободи нації та свободи окремої людини. Шевченко впізнав у поляках таких, як і українці, поневолених слов’ян, він українсько-польську різанину описав у поемі «Гайдамаки», де горить ненависть лише до польських маґнатів, а не до польського народу, а в післямові до твору сказав: «Серце болить, а оповідати треба, хай сини і внуки бачать, що їхні батьки помилялися, хай знову братаються зі своїми ворогами». Шевченко знав, чому нам, українцям, брататися треба з поляками. Звертаючись до українських гетьманів, поет писав: «А чванитесь, що ви Польщу колись завалили! Правда ваша: Польща впала і вас роздавила». Отже, Тарас Шевченко перший сформулював істину, на якій стоїть свобода і завжди стоятиме україно-польська приязнь. Пам’ятайте, — він ніби звертається до нас, — ваша перемога над братом буде вашою поразкою, а смерть брата — вашою смертю! Пам’ятник Тарасу Шевченку у Варшаві означає щось більше, ніж уклін поетові, духові України. Це знак, що наші народи й держави прийшли до порозуміння, він так само пересторога для нас, щоб ми не забули того порозуміння, як це бувало вже в нашій історії не раз, коли матеріальні вигоди домінували над мотиваціями духу та мудрої політики. Тарас Шевченко повернувся до Варшави. Він тримає свічку, ту саму свічку, яку сам колись засвітив, бо хотілося йому малювати, а в палаці було темно. Він тримає ту саму свічку, яку пан Енгельгардт, офіцер російської армії, загасив та при тому ще й ударив його. Тієї ночі Бог запалив ту свічку в небі й сьогодні віддав її в руки поетові, власне, у Варшаві, де вона вперше розпромінилася. Жоден вітер уже не загасить того світла. Ніхто ніколи не згасить україно- польського братерства, освітленого свічкою Тараса Шевченка».

Дмитро ПАВЛИЧКО
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments