«Повелительная необходимость»:<br> рік 1933-й

По-моему, взявшись выполнить 510 млн. пудов хлебозаготовки на Украине, ЦК КП(б)У виноват в том, что он без возражения это сделал, подчиняясь повелительной необходимости сохранить взятые нами темпы социалистического строительства, а также учитывая напряженное состояние международного положения.
З листа Г. Петровського до В. Молотова та Й. Сталіна. 1932 рік

70 років тому, у розпал голодомору, було прийнято низку рішень, що визначили розвиток України на багато десятиріч вперед. Підкорившись «повелительной необходимости», що її визначив Кремль, кинувши мільйони людських життів у жертву Молоху голоду, тодішні керівники України не уникли критики на свою адресу. Необхідно було пояснювати, чому виник голод. У Москви була своя версія: там вирішили списати все на «прихованих ворогів» та «українських буржуазних націоналістів», зокрема й у найвищих керівних ешелонах. Розгорталася грандіозна антиукраїнська акція. Посилюючи політичний терор, сталінське керівництво згортало політику «українізації». Це була вирішальна фаза упокорення «українізованої» самими більшовиками України, ліквідація того «націоналістичного» потенціалу, який, за задумом організаторів голокосту, вже ніколи не мусив би після цього відродитись.

«ДРУГИЙ ПЕРШИЙ СЕКРЕТАР»

1933 рік розпочався для партійно-державної номенклатури з великих неприємностей. 24 січня було ухвалено постанову ЦК ВКП(б), якою українська парторганізація суворо засуджувалася за те, що не виконала плану хлібозаготівель. Ця постанова викликала серйозні кадрові зміни серед керівників УСРР. Найсуттєвішою з них було призначення Павла Постишева другим секретарем ЦК КП(б)У. Одночасно він залишився секретарем ЦК ВКП(б).

«Другий перший секретар», так називали в партійно-урядових кулуарах Постишева, оскільки він мав великі повноваження від Сталіна, в разі потреби міг радитися з ним безпосередньо, обходячи тодішнього першого секретаря ЦК КП(б)У Станіслава Косіора. Оскільки згадана постанова містила негативні оцінки діяльності роботи парторганізації України, невдовзі стало зрозуміло, що Постишев приїхав для «наведення порядку». З ним прибула в Україну і його «команда», інші більшовицькі функціонери. Ось як говорив про це через рік, у січні 1934 року, на відкритті ХII з'їзду КП(б)У Григорій Петровський: «Вказівки товариша Сталіна, велика матеріальна допомога з боку Центрального Комітету Всесоюзної комуністичної партії і уряду колгоспам, присилка нам випробуваних більшовиків товаришів Хатаєвича, Вегера, Попова, Балицького і особливо Павла Петровича Постишева допомогли нам ліквідувати відставання і прорив у сільському господарстві, виправити припущені помилки і викривлення в проведенні ленінської національної політики».

Принагідно зауважу, що дотепер в Україні і за її межами немає праць, які б висвітлювали роль Постишева у керівництві каральними і насамперед антиукраїнськими акціями. Тим часом дуже багато документів засвідчують, що ця роль була однією з ключових і що для цього сталінського посланця у боротьбі з «українськими націоналістами» дрібниць не було. Наприклад, 28 березня 1934 року він пише до шефа ГПУ УСРР Балицького записку такого змісту (цитую мовою оригіналу):«Всеволод Апполонович! Надо обязательно семьи арестованных контрреволюционеров националистов выгнать из квартир и обязательно выселить их из пределов Украины на север. С работы членов семей арестованных надо немедленно снять, с учебы — тоже.

Повторяю, надо как можно скорее выселить семьи из Украины, а также и всех тех, кто с ними жил в одних «гнездах». Хотя, может быть, на последних пока фактического материала и не имеется, но все равно — это несомненно одна шайка-лейка.

Это не только мое личное мнение. П.Постышев».

Ще один приклад стосується школярів. Він особливо цікавий, оскільки Постишева комуністична пропаганда і агітація полюбляла зображувати ініціатором повернення ялинки на новорічні свята, «другом пионеров и школьников». 17 квітня 1935 року Балицький надсилає йому спеціальне зведення про антирадянські прояви серед учнів сільських шкіл. У цьому надзвичайно характерному документі йдеться не тільки про «антирадянські прояви», а й про факти «контрреволюційних терористичних настроїв (Підкреслення моє. — Ю.Ш. ) деяких школярів, головним чином старших класів, що виявляються у розмовах, що виправдовують терор над вождями партії та уряду і навіть у висловлюванні бажань взяти участь у такому терорі».

Постишев поставився до всього цього надзвичайно уважно і серйозно. Він, зокрема, пише вказівку секретареві Вінницького обкому КП(б)У В.Чернявському і вимагає серйозно зайнятись «вивченням стану шкіл у сільських районах, вжити заходів до зміцнення органів Наркомосвіти і педагогічного складу шкіл...» По своїй суті це був заклик до тотальної «чистки» системи освіти, яку було проведено у найжорстокіший спосіб.

Як більшість вірних сталінців, Постишев закінчив погано. 17 березня 1937 року відбувся Пленум ЦК КП(б)У, який увільнив його від обов'язків другого секретаря ЦК КП(б)У в зв'язку з переходом на іншу роботу за межі України. На цьому Пленумі Постишева не було: він працював першим секретарем Куйбишевського обкому ВКП(б). Його разом з дружиною Т.Постоловською заарештують в ніч на 22 лютого 1938 року на його московській квартирі. Протримається він майже півтора місяця, але вже 9 квітня 1938 року Постишев напише заяву на ім'я наркома внутрішніх справ Миколи Єжова, в якій запевняв, що має «намір дати органам слідства відверті свідчення про контрреволюційну діяльність проти партії та Радянської влади, яку я проводив протягом кількох років». Слідство констатувало, що «Постишев П.П. упродовж кількох років був членом центру правотроцькістської організації в Україні. У проведенні ворожої роботи був зв'язаний з Косіором, Чубарем, Балицьким, Якіром, Ашрафяном, Вегером, Косарєвим та іншими. Брав активну участь в організації та керівництві диверсійно-шкідницькою роботою в Україні. З 1920 р. був агентом японської розвідки, яку постачав найважливішими шпигунськими відомостями по Радянському Союзу». Як «японського шпигуна» та «правого троцькіста» Постишева розстріляють 26 лютого 1939 року.

ГПУ ЛІКВІДУЄ «ПРОРИВ» НА СЕЛІ

З-поміж членів «команди» Постишева особливу роль відігравав Всеволод Балицький, який повернувся в Україну з Москви, де був заступником голови ОГПУ СРСР і очолив ГПУ УСРР. Власне, як і Постишев, він з'явився в Україні ще восени 1932-го і скеровував роботу ГПУ УСРР, «твердість» дій якого не зміг забезпечити попередній його шеф Станіслав Реденс. Лише в листопаді 1932 — січні 1933 року ГПУ УСРР ліквідувало 1208 «контрреволюційних» колгоспних груп. Однак це не поліпшило ситуації з хлібозаготівлями.

І ось тепер Балицький активізував свої дії, маючи повноваження від Кремля. 13 лютого 1933 року він видав наказ № 2 «Про чергові завдання агентурно- оперативної роботи органів ГПУ УСРР». Насамперед Балицький поставив своїх підлеглих до відома, що «аналіз ліквідованих справ говорить за те, що у даному випадку ми зустрілись з єдиним, ретельно розробленим планом організації збройного повстання на Україні до весни 1933 року з метою повалення радянської влади та встановлення капіталістичної держави, так званої «Української незалежної республіки». При цьому він поставив перед ГПУ УСРР «найближче основне та головне завдання... — забезпечення весняної сівби». Для виконання цього наказу районні відділи ГПУ розвантажувалися від «малоперспективних справ», а їм на допомогу відряджалися співробітники облвідділів ГПУ. Причому до районів, у яких діяли «повстанці та шпигуни», надсилалися співробітники особливих відділів, до промислових районів з великими радгоспами — співробітники економічних відділів, до всіх інших — співробітники секретно-політичних відділів ГПУ. За наказом Балицького також вживалися рішучі заходи щодо запобігання масовим виїздам селян за межі України по хліб. Чекісти брали участь у пошуках прихованого зерна.

На початку року було оголошено про викриття «контрреволюційної організації у сільському господарстві УСРР». Її швидко зв'язали з контрреволюційними організаціями у Москві, Ростові та Мінську. До цієї міфічної організації зарахували: агронома київського «Облтрактора» Т.Беляєва, головного редактора Всеукраїнського інституту заочної сільськогосподарської освіти А. Головка, агронома «Укровощтрактороцентру» А. Гончаренка, агронома планового сектора Наркомзему СРСР Ф. Кияшка та інших.

У Москві заарештованих українських фахівців «вписали» ще й до загальносоюзної контрреволюційної організації у сільському господарстві, що мала за мету «підірвати селянське господарство і викликати голод у країні». 35 членів викритої організації на чолі з колишнім заступником Наркомзему СРСР галичанином Ф.Конаром Колегія ОГПУ СРСР 11 березня 1933 року засудила на смерть, про що 12 березня повідомила газета «Правда».

Каральні акції на селі набули таких масштабів, що влада вирішила вдатися до неодноразово випробованого прийому, тобто покласти провину за «перегини» на місцеві органи. 8 травня 1933 року у спеціальній інструкції, розісланій на місця, Й.Сталін і В.Молотов засудили «масові невпорядковані арешти» на селі. Інструкція вимагала припинити масові виселення, але разом з тим «дозволяла» виселення ще 12 тисяч господарств (серед них двi тисячi з України).

Втім, ворогів шукали не лише у сільському господарстві. Співробітники ГПУ УСРР оголосили і про викриття «великої шпигунської мережі» на промислових підприємствах, транспорті, об'єктах оборонного будівництва, розвідувальних органах Червоної Армії. 10 березня 1933 року Політбюро ЦК ВКП(б) ухвалило постанову: «Надати право розгляду справ по повстанству і контрреволюції на Україні з застосуванням вищої міри соціального захисту трійці у складі тт. Балицького, Карлсона, Леплевського». Разом із Постишевим Балицький об'їхав голодуючі райони України та вживав на місцях рішучих та жорстких заходiв. Це дозволило йому згодом казати у вузькому колі, що його разом iз Постишевим надіслали рятувати Україну, яку за його відсутності довели до загибелі.

Про те, як саме здійснювався «порятунок», голова ГПУ УСРР розповів у своєму виступі на другій Донецькій обласній партконференції у січні 1934 року. Там Балицький заявив, що ліквідація прориву у сільському господарстві УСРР змусила «очистити радгоспи і колгоспи від чужих і ворожих нам елементів і переглянути керівні районні кадри». За десять місяців 1933 року було «замінено більш міцними працівниками 237 секретарів райпарткомів, 249 голів райвиконкомів, 158 голів районних контрольних комісій».

Лише у першій половині 1933 року ГПУ УСРР, як зазначалося в одному з чекістських документів, викрили «диверсійну, шкідницьку діяльність агентів «Інтележенс (Так у документі. — Ю.Ш. ) — Сервіс» — представників англійської фірми «Метро-Віккерс» на великих електростанціях України, контрреволюційну діяльність німецьких спеціалістів-фашистів, низку великих організацій, груп і одинаків-крадіїв у різних галузях народного господарства», «здійснили значну роботу по боротьбі зі спекуляцією, нанесли відчутний удар по зривникам радянської та колгоспної торгівлі», очистили «низку галузей промисловості, сільське господарство та заготівельні організації від антирадянських і контрреволюційних елементів».

У грудні 1933 рoку Балицький порушив перед Постишевим клопотання про представлення до нагороди орденом Червоного Прапора керівних працівників ГПУ УСРР. У листі, зокрема, зазначалося, що «за останній рік органами ГПУ УСРР нанесено рішучого удару по контрреволюції, яка здійснювала на Україні широку руйнівну роботу... Ліквідовано найбільш великі контрреволюційні організації:

1) Українська військова організація («УВО»);

2) Польська організація військова («ПОВ»);

3) Організація українських есерів;

4) Заколот у сільському господарстві та інше».

Це, сказати б, найбільш примітні справи, а були й такі, які просто неможливо навіть перелічити. Наприклад, лише в грудні 1933 і в січні 1934 року у колгоспах України ліквідовано 85 «контрреволюційних куркульських угруповань», внаслідок чого репресовано близько 400 осіб, переважно керівних працівників.

У розпал голодомору Балицький виявляв постійне піклування про працівників свого відомства. У квітні 1933 року він, зокрема, пише С.Косіору доповідну записку, в якій повідомляє, що «з метою створення власної продовольчої бази для поліпшення побутових умов працівників ГПУ і міліції при обласних відділах... існують допоміжні господарства», а потім звертається з проханням надати їм насіннєву допомогу (3,5 ц вівса, 1,8 ц ячменю тощо). Характерною є примітка Балицького: «В разі позитивного рішення ЦК питання буде мною узгоджене в Москві». Резолюція Косіора була такою: «Підтримати перед ЦК ВКП(б) прохання ГПУ УСРР про відпуск допоміжним господарствам і радгоспам насіннєвої допомоги». І наступної весни, через рік, Політбюро ЦК КП(б)У буде допомагати ГПУ. За рішенням від 23 квітня 1934 року для радгоспів ГПУ, на пересів вимерзлої озимини, з республіканського фонду було відпущено: проса 900 пудів, гречки — 600, кукурудзи — 300, соняшника — 120 пудів.

Так жили ті, хто ліквідував «прорив» на селі. А як жило саме село?

ДРУГЕ КРІПОСНЕ ПРАВО

Долю селян визначав не лише голод, а й ще один важливий фактор. Зрозуміло, долю тих, хто вижив. Йдеться про запровадження паспортної системи. Як відомо, ще 27 грудня 1932 року Центральний Виконавчий Комітет і Рада Народних Комісарів (РНК) СРСР ухвалили спільну постанову «Про встановлення єдиної паспортної системи по Союзу РСР та обов'язкової прописки паспортів», а 31 грудня того самого року відповідну постанову прийняли Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет і РНК УСРР.

Саме тому дехто і вважає, що з того часу селянам і не видавали паспорти. Тим часом формально це рішення було ухвалено у 1933-му. 28 квітня з'явилась постанова РНК СРСР про видачу паспортів громадянам СРСР на всій території країни. Наступного дня її надрукували у газеті «Известия». Документ передбачав, що паспорти видаються громадянам СРСР, які мешкають «у містах, населених пунктах, що є районними центрами, у робітничих селищах, на новобудовах, на промислових підприємствах, у смузі відчуження залізниць, у радгоспах і населених пунктах, де розташовані МТС». У постанові спеціально було обумовлено, що «громадяни, які постійно мешкають у сільських місцевостях, паспортів не одержують». Облік населення у цих місцевостях провадився за поселенськими списками сіл і селищними радами під контролем районних управлінь робітничо-селянської міліції.

В літературі часто вживають формулу «випробування часом». Цього разу без неї просто не можна обійтись. Минуть роки, і у квітні 1967 року у записці до ЦК КПРС заступник Голови Ради Міністрів СРСР Д.Полянський (він опікувався сільським господарством) запропонує видавати паспорти й громадянам у сільській місцевості, чисельність яких сягала майже 58 мільйонів (віком 16 років і доросліше), що складало 37% всіх громадян СРСР. Після обговорення на Політбюро ЦК КПРС питання вирішили «тимчасово зняти». 14 червня 1969 року записку про необхіднісь удосконалення паспортної системи надіслав до ЦК КПРС міністр внутрішніх справ М.Щолоков. І знов рішення «тимчасово відклали». Нарешті, 1 червня 1973 року М.Щолоков надіслав до ЦК КПРС ще одну записку, в якій повторював ідеї попередньої записки і наполягав на тому, що визріли «умови для видачі паспортів і сільському населенню, що призведе до ліквідації різниці у правовому становищі громадян СРСР у частині документування їх паспортами». Цього разу було створено комісію, яка підготувала відповідні пропозиції. І ось сталося! Минуло понад 40 років, і 28 серпня 1974 року Політбюро ЦК КПРС ухвалило постанову «Про заходи по подальшому удосконаленню паспортної системи в СРСР», яке передбачало паспортизацію всього дорослого населення країни протягом 1976-1981 років. Всім селянам почали видавати паспорти.

Однак повернімося у 1933 рік. Його початок ознаменувався спробами селян втекти від голоду, залишити рідні і знайти «хлібні» місця. Не випадково 22 січня 1933 року Сталін і Молотов надіслали директиву партійним і радянським органам у зв'язку з масовим виїздом селян за межі України. В ній підкреслювалось, що міграційні процеси, що розпочалися внаслідок голоду серед селян, організовані «ворогами Радянської влади, есерами і агентами Польщі з метою агітації «через селян» у північних районах СРСР проти колгоспів і взагалі проти Радянської влади».

У зв'язку з цим наказувалось органам влади і ГПУ УСРР і Північного Кавказу не допускати масового виїзду селян в інші райони. Відповідні вказівки було дано транспортним відділам ОГПУ СРСР.

23 січня 1933 року Політбюро ЦК КП(б)У розглянуло питання про сталінсько-молотовську директиву. До всіх обкомів і облвиконкомів було надіслано додаткову, «українську» директиву, яка вимагала:

«1. Негайно вжити у кожному районі рішучі заходи до недопущення масового виїзду одноосібників, колгоспників, виходячи із розісланої по лінії ГПУ директиви Балицького.

2. Перевірити роботу різного роду вербувальників робсили на вивіз за межі України, взяти її під суворий контроль з відстороненням від цієї роботи і з вилученням усіх підозрілих контрреволюційних елементів.

3. Розгорнути широку роз'яснювальну роботу серед колгоспників і одноосібників проти свавільних виїздів із залишенням господарства і застерегти їх, що у випадку виїзду в інші райони, вони будуть там заарештовуватись.

4. Вжийте заходів до припинення продажу квитків за межі України селянам, які не мють посвідчень РВКів (Районних виконавчих комітетів. — Ю.Ш. ) про право виїзду, або промислових і будівельних державних організацій про те, що вони завербовані на ті чи інші роботи за межі України.

Відповідні вказівки дано по лінії УпНКШС (Управління наркомату шляхів сполучення. — Ю.Ш. ) і транспортного ГПУ.

5. Повідомте не пізніше 6 годин вечора 24 січня коротко фактичне становище з масовим виїздом селян по вашій області».

Селяни, які не виїжджали, часто самі повідомляли про те, що коїлось на селі. Збереглося чимало таких «сигналів відчаю». Процитую один з них, надісланий у травні 1933 року з Кам'янського району Київської області за адресою «До Харкова. До відома вищих органів» ( це звучить як чеховське «На деревню дедушке», але справа не в цьому, а в суті сказаного):«Жаботинський колгосп «Нове життя». Правління поголовна банда, головний шкідник. Були усякі заяви до району, але це крім догани та дуже легких кар нічого не має, а деякі і зовсім уваги не звертають, хоч би один представник з центра приїхав та побачив нашу тяглову силу. Виснажену, мертву, що з нею тепер роблять у нас? Звалили весь тягар на корови колгоспників, як возку фуражу, сівбу і взагалі всю роботу, а за корма корови і людей не балакай».

Як не приховував режим сам факт голоду, але про нього знали в інших країнах. До вересня 1933 року західним кореспондентам було заборонено відвідувати Україну і Північній Кавказ. Вони могли поїхати туди лише за спеціальними дозволами, які практично не видавались. Восени 1933-го вже можна було їхати вільно, але представники місцевої влади, не заперечуючи фактів смерті населення від голоду, завжди прагнули переконати іноземних журналістів у тому, що не було масової смертності. Та із спілкування з людьми (звісно, там, де це вдавалося зробити) поставала інша картина.

21 листопада 1933 року кореспондент англійської газети «Манчестер Гардіан» писав: «Якщо йдеться про голод, то жоден чесний спостерігач, який дивиться відкритими очима, не може стверджувати, що в селах, які я відвідав, є тепер голод, але не буде й заперечувати, що голод був, причому немалий, переважно в квітні та травні... Можна сміливо сказати, що жодна провінція... не потерпіла стільки, як Україна і Північній Кавказ».

1 листопада 1933 року англійське агентство «Брітіш Юнайтед Прес» повідомляло:«Хоча селяни у порівнянні з західноєвропейськими масштабами все ще є страшенно бідними, але все-таки мають певну забезпечену кількість хліба на прожиття. У порівнянні з минулим роком це можна назвати добробутом. Як цей «добробут» виглядає в дійсності, можна собі уявити. Є ознаки, що з першими морозами марево голоду вирине ще в страшнішому вигляді, ніж дотепер».

Прочитавши це, я вирішив поцікавитись, якою ж насправдi була картина на селі наступного року і звернувся до доповідних записок, інформацій, довідок ГПУ (з 1934 року — НКВД), які містили «фотографію» реальної ситуації. Хто-хто, а «органи» не стали б її спотворювати, адже писалося все для службового користування.

Звернуся лише до одного з документів, датованих травнем 1934 року, що містив аналіз перлюстрованих листів селян, що надходили з села до Червоної Армії. Цитую (мова оригіналу):«По вопросам работы колхозов и экономическому положению колхозников преобладают сообщения о недостатках хлеба на селе, опухании, смертности и случаях самоубийств на почве голода. Пишущие в ряде случаев просят красноармейцев оказать помощь присылкой продуктов».

«На сегодняшний день в нашем колхозе вся работа стоит потому что народ голодный и опухший и умирает. Многие побросали хаты и уехали. Мать больна, приезжай, иначе ты ее не увидишь. Если бы было, что кушать, то может еще пожила бы» (Лебедин, Харьковской области).

«...Хлеб колхоз не дает; хлеб отдали государству, а сами голодные и босые. У нас здесь страшный голод, много народу задавилось от голода. У нас одна женщина задавила своих 4-х детей и сама две недели пожила голодная».

«...Дорогой сын. Придется нам всем помирать с голоду, ибо в нашем хуторе очень много голодающих. Уже поели всю полову, так что умираем все. В нашем сельсовете голод кругом, трудно нам дождаться нового урожая.» (Городницкий район).

«...У нас кушать нечего. Едим буряк и капусту. Помоги нам, не забывай, что твои братья умерли от голоду, пришли нам сколько сможешь хлеба».

В отдельных сообщениях пишущие, указывая на материальную необеспеченность села, советуют красноармейцам по окончании службы не возвращаться домой.

Якщо такою була ситуація навесні 1934-го, то уявімо, що робилося на селі у 1932 і у 1933-му...

КІНЕЦЬ «СКРИПНИКІВЩИНИ»

Коли ще наприкінці 1932 року сталінське керівництво «зв'язало» проблему «прориву» у сільському господарстві України з національною політикою, вимагаючи «правильного проведення» (фактично припинення) «українізації» в УСРР та на Кубані, стало зрозуміло, що крім мільйонів нікому невідомих «українських націоналістів» в особі селян режим мусить принести в жертву когось із одіозних більшовицьких керівників УСРР, діяча відомого, падіння якого могло б символізувати зміну «фішки» у національній сфері.

І тут не було кращої кандидатури, ніж нарком освіти УСРР Микола Скрипник. Вперто і послідовно він обстоював лінію на «українізацію», критикував навіть Сталіна (у виступі на ХII з'їзді ВКП(б), дозволяв друкувати тих українських письменників, які були за межами УСРР (наприклад, Володимира Винниченка). Це Скрипнику належать слова: «...Коли справа йде про шляхи розвитку мови і коли говорять, зокрема тепер, на теперішньому відтинку часу, про протиставлення української мови російській, то ми на це відповідаємо — старі спогади про «малоросійськеє наречие русского языка» на радянський терен тягнути нічого. У нас немає сумніву щодо самостійності української мови».

Надзвичайну активність виявив Скрипник у ході підготовки нового українського правопису, який був затверджений постановою Раднаркому УСРР від 4 вересня 1928 року і дістав назву «скрипниківського». Слід відзначити також, що нарком освіти УСРР постійно викликав роздратування центру своєю увагою до українців за межами України. Його стараннями вдалося на території Російської Федерації створити багато українських шкіл і навіть 2 технічні вузи. Скрипник наважився ставити питання про приєднання до України російських адміністративних територій, населених українцями. Називав це питання «пекучим, яке слід розв'язати». Гостро відреагував він на збірник «Власть советов за 10 лет», що вийшов друком у Ленінграді в 1927 році. М.Скрипник наполягав на тому, що українська література й мистецтво мають не менші успіхи, ніж російські.

Для Скрипника не було сумніву: Україна в змозі і повинна мати свою власну мову, літературу, мистецтво, які є не гірші від мов, літератури й мистецтва інших народів. Ось чому при бажанні з такої позиції наркома освіти можна було зробити «національний ухил».

Була єдина глобальна «незручність»: Скрипник мав «кришталево чисту» більшовицьку біографію, а після приходу більшовиків до влади активно утверджував комуністичний режим в Україні. Серед його посад: нарком внутрішніх справ УСРР (1921), нарком юстиції та генеральний прокурор УСРР (1922-1927), з 1927 року — нарком освіти України. Причому на останню посаду призначено його було на заміну «націонал-ухильнику» Олександру Шумському за сприяння Лазаря Кагановича.

Проте все це не зупинило Постишева, який мав керуватися щодо Скрипника «повелительной необходимостью». 23 лютого 1933 року Політбюро ЦК КП(б)У ухвалило рішення про призначення М.Скрипника Головою Держплану та заступником Голови Раднаркому УСРР. Наркомом освіти був призначений Володимир Затонський, який невдовзі став членом Політбюро ЦК КП(б)У. Цим же рішенням зміцнювалися позиції такого помітного представника «команди» Постишева, як Микола Попов, на якого було покладено завдання ідеологічного забезпечення ліквідації «національного ухилу» Скрипника. Рішенням від 23 лютого 1933 року першим заступником наркома освіти було призначено Андрія Хвилю, активного погромника, відомого по боротьбі з «націонал-ухильниками» у середині 20-х років.

З 28 лютого 1933 року Скрипник розпочав роботу у Держплані УСРР, а вже 4 березня Політбюро ЦК КП(б)У ухвалило: «Вважати політично недоцільним випускати брошуру тов. Скрипника «Нариси Підсумків» (стенограма промови на засіданні Колегії НКОсвіти 14.02.33 р.)». Йшлося про підсумки політики «українізації», Скрипникова оцінка якої тепер вже не цікавила владу.

24 квітня 1933 року Хвиля надіслав до Політбюро ЦК КП(б)У доповідну записку з питань мовознавства. У ній чи не вперше М.Скрипника без зайвої дипломатії було звинувачено у тому, що він «не тільки не вів боротьбу проти... буржуазно-націоналістичної лінії у питаннях створення української наукової термінології, а й сприяв цьому викривленню партійної лінії на фронті мовознавства». Згодом журнал «Більшовик України» вмістив велику статтю А.Хвилі «Викорінити, знищити націоналістичне коріння на мовному фронті», яка містила наступні висновки:«1. На мовному фронті ми маємо проведену націоналістичними українськими елементами шкідницьку роботу.

2. Ця робота йшла по лінії відгороджування української мови від російської мови, відгороджування термінології, спрямування української та термінології на буржуазно-націоналістичничні шляхи.

3. В Українському правописі, особливо 3-й розділ, це відгороджування української мови, термінології від російської мови продовжено вже в правописній формі та при запозиченні чужоземних слів.

4. Проти цієї роботи Наркомос України не вів будь-якої боротьби, а навпаки, сприяв цьому.

5. Отже, потрібно:

а) припинити негайно видання всіх словників,

б) переглянути словники і всю термінологію,

в) провести уніфікацію технічної термінології з тою термінологією, що є в Радянському Союзі і вживана й на Україні,

г) переглянути кадри на мовному фронті і вигнати з цього фронту буржуазно-націоналістичні елементи,

д) переглянути український правопис,

е) змінити настанову щодо мовного оформлення УРЕ,

ж) видати спеціального документа, який би всі ці питання всебічно охопив і забезпечив цілковитий дальший розвиток української радянської культури на мовному фронті дійсно більшовицькими шляхами, так як цьому вчив нас Ленін, як цьому вчить нас тов. Сталін».

В основу статті А.Хвиля поклав свій виступ на квітневій (1933 р.) нараді в ЦК КП(б)У з питань національної політики. З доповіддю про національну політику партії в школі виступив В.Затонський, який, зокрема, підкреслив, що «падіння числа шкіл російської нацменшості є наслідок перекручення лінії партії». Говорячи про «засміченість» працівників освіти «націоналістичними, класово-ворожими елементами», Затонський прямо назвав відповідальних: «...Ці націоналістичні елементи могли так широко провадити свою діяльність тому, що їм допомагали деякі вказівки самого Наркомосу».

На початку 1933 року ГПУ УСРР сповістило про викриту «Українську військову організацію» («УВО»), яка, за твердженням В.Балицького, «очолювала повстанську, шпигунську і диверсійну роботу, а також організацію саботажу в сільському господарстві». Цю організацію з повною підставою можна назвати гумовою, адже коло її «учасників», серед яких опинилися насамперед працівники системи освіти, а згодом і представники творчої та наукової інтелігенції, збільшувалося протягом кількох років. Були обвинувачені й близькі до Скрипника особи, такі, як професор Харківського інституту профосвіти О.Бадан- Яворенко та помічник вченого секретаря Наркомосу УСРР М.Ерстенюк.

Нарешті на Пленумі ЦК КП(б)У 8-11 червня 1933 року Постишев розпочав вирішальну фазу боротьби проти Скрипника. Виступ останнього не задовольнив Постишева, адже, за його словами, «та ділянка, якою донедавна керував тов. Скрипник, — я маю на увазі Наркомос і всю систему органів освіти України, — виявилася найбільш засміченою шкідницькими, контрреволюційними, націоналістичними елементами... Про це треба було вам, тов. Скрипник, тут розповісти». Тобто Постишев вимагав, щоб Скрипник розповів про те, як він сам займався розстановкою «шкідників», а відтак і займався «шкідництвом».

17 і 26 червня, 5 і 7 липня 1933 року Політбюро ЦК КП(б)У розглядало варіанти документа Скрипника, в якому він повинен був «викривати» власні помилки. Всі варіанти було визнано незадовільними. Сам Скрипник зрозумів, що його загнали у глухий кут, а тому пішов із засідання 7 липня і застрелився у своєму робочому кабінеті. На самогубство М.Скрипника із еміграції відгукнувся Володимир Винниченко. 12 липня 1933 р. у своїх записках «Думки про себе на тім світі» він, зокрема, написав: «Очевидно те, на чому розійшлися останнім часом Скрипник і оці його товариші. З офіційних висказів самих оцих товаришів відомо, що розходження в них були на грунті національної політики. За цю нацполітику Скрипника товариші його скинули з посади наркома освіти, себто головного реалізатора, просувача цієї політики в масах, його за неї прилюдно лаяли, висміювали, глузували. Ми читали ці прилюдні глузування Постишева, посланця Москви... Коли Постишев прилюдно лає, висміює, глузує, грозиться ще дужче «погладити спину», то це вже кара, це вже виконання вироку суду, який уже відбувся десь за лаштунками...».

На думку В. Винниченка, «Скрипник одібрав собі життя... 1) для того, щоб звернути увагу можновладців-товаришів на небезпеку для комунізму від того напрямку нацполітики, який вони забирають. 2) Щоб своєю смертю закричати проти брутальності, дурноляпства, нахабства, лицемірства, непослідовності й керівництва «в новому курсі нацполітики». 3) Щоб своєю смертю дати гасло іншим товаришам, які хочуть бути чесними, щирими, послідовними комуністами, щоб довести їм, що його політика не була помилкова, не була в інтересах його амбіції, чи вигод, чи якихось інших особистих національних намірів. Бо який аргумент може бути перекональніше смерті? ...Не знаю, чи можновладці ще здібні почути цей зойк, відчути пересторогу? ...Це покаже майбутня національна політика Політбюро ВКП на Україні».

«НОВИЙ КУРС НАЦПОЛІТИКИ»

Говорячи про «новий курс нацполітики», Винниченко мав рацію, що переконливо засвідчила робота об'єднаного Пленуму ЦК і ЦКК КП(б)У, який працював 18-22 листопада 1933 року. Цей Пленум став не тільки апофеозом політичної кампанії проти «скрипниківщини», а й констатував у резолюції, що «в даний момент головна небезпека є місцевий український націоналізм, що поєднується з імперіалістичними інтервентами». Сталін підтримав цю оцінку, згадавши у звітній доповіді на XVII з'їзді ВКП(б) у 1934 році про Україну та про «гріхопадіння» М.Скрипника. «Сперечаються, — говорив він, — про те, який ухил становить головну небезпеку, ухил до великоруського націоналізму чи ухил до місцевого націоналізму? ...Головну небезпеку становить той ухил, проти якого перестали боротися і якому дали, таким чином, розростися до державної небезпеки...».

Об'єктом боротьби із цим «ухилом до українського націоналізму» став насамперед наркомат освіти та вся система культури, освіти та науки. За повідомленням П.Постишева на згаданому Пленумі ЦК і ЦКК ВКП(б), «за цей час було вигнано понад двi тисячi чоловік націоналістичних елементів з системи Наркомосу, понад 300 наукових та редакторських працівників. Тільки по 8 центральних радянських установах ми вибили понад 200 чол. націоналістів та білогвардійців...»

Протягом лише 1933 року в обласних управліннях народної освіти за політичними мотивами замінено 100 % керівництва, у районних — 90 %. Всі вони були піддані різним формам репресій. 4 тисячі вчителів були увільнені зі шкіл України, як «класово-ворожі елементи». Розширювалася мережа російських шкіл і класів. З 29 директорів педагогічних вузів звільнили 18, роботу втратили також 210 викладачів.

«Нам доведеться, — зазначав в листопаді 1933 року В.Затонський, — і в майбутньому році на короткотермінових курсах підготовити не менше 9 тис. вчителів... Ті кадри, які у нас є, вони амортизуються. Хто з них умирає, декого ми самі виганяємо, кого ДПУ забере». На думку нового наркома освіти, «класово-ворожих елементів» серед вчителів було 9,5 % від загальної їхньої кількості. І це «тільки ті вчителі, що самі пишуть в анкетах, що вони є діти куркулів, або самі куркулі, попи, петлюрівці... Брак педагогічних кадрів не дає нам можливості поставити питання, що коли ти по походженню з куркулів, чи з попів, то ми тебе звільняємо».

У 1933 році було прийнято новий «Український правопис», який на відміну від попереднього наближував українську мову до російської. Це прийняття супроводжувалось пошуками націоналістів у Інституті наукової мови при ВУАН. Серйозно постраждала і сама академія, оскільки Скрипник був секретарем її комуністичної фракції, і Всеукраїнська асоціація марксо-ленінських інститутів (ВУАМЛІН), яку Скрипник очолював певний час. 14 січня 1934 року на зборах партійної організації ВУАМЛІНу виступив П.Постишев, який закликав до «очищення» всіх наукових «фронтів» (філософського, економічного та ін.) від представників «українського націонал-фашизму». «Очищення» активно розпочали...

Не було сфери, в якій би не вели жорстоку боротьбу «націонал-ухильництва» чи «націоналізму». У серпні 1933 року було ухвалено постанову Раднаркому УСРР та ЦК КП(б)У «Про роботу Всеукраїнської академії сільськогосподарських наук у справі підвищення врожайності», в якій констатувалась відсутність «боротьби проти буржуазних поглядів» в сільськогосподарських науках та наявність «шкідництва», засміченості «складу інститутів класово ворожими, петлюрівськими, контрреволюційними елементами». У листопаді 1933 року Постишев відзначав, що Президію ВУАСГН оновлено на 80-90 %, до того ж «понад тисячу чоловік націоналістів й білогвардійців, не рахуючи куркулів та ін. ворожі елементи», було «вибито» в системах кооперації та «Заготзерна».

Наркомат юстиції, видавництво «Української радянської енциклопедії», палата мір і вагів, кіностудія (ВУФКУ), музеї багатьох міст України, Київське історичне містечко (Лавра), бібліотеки (насамперед Всенародна бібліотека України), Геодезичне управління, державні курси українізації ім. К.Маркса, Інститут української культури ім. Д. І. Багалія, Інститут ім. Т. Г. Шевченка, Інститут радянського права у Харкові — ці та багато інших установ зазнали тотальної «чистки».

Протягом всього 1933 року преса рясніла погромними статтями, в яких «пророблялися» Iнститут філософії, Iнститут історії ВУАМЛІН, Український науково- дослідний інститут педагогіки, Всеукраїнське товариство «Педагог — марксист» та інші установи. Не був обійдений увагою й «театральний фронт». До постановки заборонили 200 «націоналістичних творів» і 20 «націоналістичних» перекладів (що б це означало?!) світової класики. Трагічно- знаковою подією стало те, що у жовтні 1933 року визначного режисера Леся Курбаса як «націоналіста» усунули від керівництва театром «Березіль», а у грудні цього ж року заарештували. Спочатку Л.Курбаса обвинувачували в участі в «УВО». Засуджений згодом, він загинув на Соловках, «українізація» яких активізувалася у 1932-1933 роках.

Вже початок 1933 року ознаменувався першими арештами серед письменників. Ці арешти значно посилилися після ще одного резонансного самогубства — відомого письменника Миколи Хвильового (травень 1933 року).

Отже, «новий курс нацполітики» означав контрукраїнізацію, широкомасштабний погром інтелектуальних сил. Саме з цими «досягненнями», помноженими на страшні реалії голоду, відходив 1933 рік. Саме в ньому, на думку деяких істориків, для України розпочався рік 1937-й...

POST SCRIPTUM

21 — 25 серпня 1933 року в Парижі відбулася надзвичайна конференція Соціалістичного Інтернаціоналу, присвячена останнім подіям у Західній Європі. Перед початком роботи конференції зібрався Виконком, на засіданні якого український соціал-демократ Панас Феденко звернув увагу на «страшну голодову політику російської окупаційної влади на Україні». Представник російської соціал-демократії Рафаїл Абрамович зауважив, що «не тільки Україна, але й Поволжжя, Західний Сибір та інші області СССР голодують». На це Феденко відповів так: «...Становище в Росії значно краще, як на Україні. Україна перебуває під колоніальним визиском з боку російського правительства і в цьому відношенні голосні факти самогубства видатних комуністів-українців — Скрипника, Хвильового, Стронського і інш. — мають значіння протесту проти московської політики безоглядного визиску України».

Згадую про цей маловідомий епізод не лише тому, що та 70-річної давнини дискусія дуже схожа на сучасну «голодову» полеміку, а й тому — так вже сталося — що 2003 рік оголошено роком Росії в Україні. І якось за урочистостями, промовами, концертами забулося, що це не просто рік країни — «стратегічного партнера», а й рік держави, що у 1991 році на увесь світ оголосила себе правонаступницею СРСР. Відтак президент Володимир Путін, хоче він того чи ні, є наступником не лише Єльцина, а й Горбачова, Черненка, Андропова, Брежнєва, ну і далі самі знаєте кого...

Відтак саме цього року Росія має добру нагоду не лише навчити Україну, як їй поводитись із FАТF, а й зробити жест, який у розумній політиці дорого коштує: вибачитись перед Україною за ту «повелительную необходимость», що обійшлася нашому народові у мільйони жертв. Якщо це станеться, я нарешті зрозумію, чому демократична Росія обрала своїм державним гімном не якийсь інший, а саме гімн більшовицької Росії — Союзу Радянських Соціалістичних Республік...

Телефон ведучих сторінки «ІСТОРІЯ ТА «Я»:

414-90-00 — Сергій МАХУН, Ігор СЮНДЮКОВ, «День»

Адреса електронної пошти (e-mail): master@day.кiev.ua