Вдосконалюватися - значить змінюватися, бути досконалим - означає змінюватися часто
Вінстон Черчилль, державний діяч Великої Британії, письменник, найбільше відомий як прем'єр-міністр цієї країни у роки Другої світової війни, лауреат Нобелівської премії з літератури 1953

Про «систему утинання рогів»

19 липня, 2003 - 00:00


Деякі підсумки політичного сезону, що завершився, в розмові з кореспондентом «Дня» підбиває народний депутат України, перший Президент нашої держави Леонід КРАВЧУК.

— Ви були свідком і активним учасником прийняття Верховною Радою тоді ще УРСР 16 липня 1990 року Декларації про державний суверенітет України. Фактично з того часу почалася нова віха в історії України, зокрема й в історії українського парламентаризму. Втім, нещодавно, після голосування по процедурі направлення законопроектів до Конституційного Суду, дехто з депутатів заявив, що парламент, мовляв, відбувся саме зараз. Що ви думаєте з цього приводу?

— Я реаліст і прагматик. Поки що в нашій країні нічого в широкому політичному сенсі, в широкому вимірі з орієнтацією на демократичні, європейські цінності. серйозно не відбулося. Ми — в дорозі. Якщо взяти будь-який аспект існування нашої держави — промисловість, аграрний сектор, банківську систему, законодавство в його адаптації до європейського — все це лише наші перші кроки. Так само в дорозі і наш парламент. Він з 1990 року є парламентом уже нового складу, нових засад, парламентом, який почав жити і працювати на перших порах як побажання, як мрія про незалежну Україну, а вже з 1991 року — як одна із систем незалежної держави. Але сказати, що він сформувався і відповідає принципам незалежної української держави, стратегічним інтересам української нації, її зовнішній, орієнтованій на Європу політиці, ще не можна.

Якщо ж говорити про це останнє результативне голосування по направленню законопроектів в Конституційний Суд, то треба мати на увазі, що наш парламент ще не є однорідним щодо розуміння національної стратегії, національної честі і гідності. Він розхристаний, знаходиться в постійному протистоянні. І те, що одне голосування відбулося консолідовано, ще ні про що не свідчить. Робити на основі цього висновок, що парламент відбувся — несерйозно.

— Наш фотокореспондент після цього голосування зробив знімок, на якому ви виглядаєте сумним і стурбованим. Не могли б ви пояснити свій настрій?

— Це було голосування, під час якого в мені боролися два підходи. По-перше, я хотів, щоб врешті-решт парламент вирішив це питання і наприкінці сесії не залишився в стані конфронтації. З другого боку, я відчував, що таке рішення не є «чистим» з конституційної і юридичної точки зору. Воно не довершене, не обдумане. Я думав, чи правильно ми робимо, коли в такій ейфорії, піднесенні приймаємо, можливо, неправове рішення. В Конституції записано, що законопроект на експертизу повинна направляти ВР і що процедуру направлення також має визначити ВР. Але на осмислення, чи ця процедура є правильною, було дуже мало часу. І тому я думав. Мій погляд був не стільки сумним, скільки, можливо, задумливим. Я також голосував за цю постанову і не хотів, щоб потім мені було соромно за те, що я проголосував за неконституційне рішення.

— Дехто з депутатів стверджує, що така процедура направлення законопроектів, такий варіант сценарію вирішення проблеми були вашою ідеєю...

— Я хочу розповісти, як це було. Ми весь час збиралися з цього питання на наради у голови Верховної Ради Володимира Литвина, до чогось домовлялися, але потім приходили в зал, і все йшло по-іншому. Я бачив, що ситуація заходить у глухий кут. Тому на останній нараді я встав і запитав у всіх присутніх: «Якщо це рішення суто технічне (а йшлося саме про це, тому що було вирішено, що на нинiшньому етапі ВР не може обговорювати ці законопроекти, робити висновки щодо їх змісту), то для чого посередники? Нехай тоді суб’єкти законодавчої ініціативи — 150 депутатів і Президент — самі направляють до Конституційного Суду свої законопроекти. КС зробить висновки щодо їх відповідності Конституції, а ми після цього будемо їх обговорювати і вирішувати кожен для себе — за що голосувати, а за що ні. Литвин після певних роздумів сказав, що це непогана ідея, хоча спершу її всі відкинули. Але голова Верховної Ради все ж доручив юристам опрацювати мою ідею. І в результаті виникла ця постанова. Тобто я не є автором постанови, не долучався до її формулювання, а лише дав ідею.

— Але якщо це ваша ідея, а ви — голова фракції СДПУ(О), чому тоді ваша фракція в більшості своїй не підтримала постанову?

— У нас у фракції існує сувора дисципліна. І коли ми збираємося і приймаємо якесь рішення, то ми, як правило, не можемо його змінити в ході голосування. Для цього нам треба вдруге зібратися фракцією, ще раз обговорити і прийняти інше рішення. Напередодні цього голосування ми двічі збиралися і прийняли рішення підтримувати законопроект, який вніс Президент. Тому, коли вранці почалося засідання і спікер без «розминки», без перерви одразу виніс на обговорення і голосування постанову, в основі якої була моя ідея, наша фракція навіть не змогла хоча б невеликим складом зібратися і швидко обговорити можливість прийняття нового рішення з огляду на те, що ситуація змінилася і керівники фракцій більшості вирішили підтримати цю постанову. Крім того, у багатьох депутатів нашої фракції, напевно, були сумніви з приводу відповідності такої постанови правовим нормам. Тому «за» голосували я і ті декілька моїх колег, які сиділи поруч і з якими я встиг обговорити нову ситуацію (Прошкуратова, Заплатинський та інші). Тому я вважаю, що фракція вчинила правильно, тим самим ще раз довівши, що вона не може змінювати своє рішення десять разів на день.

— А якою, на вашу думку, була психологічна мотивація залу, коли він голосував за цю постанову?

— Я думаю, що основною мотивацією було те, що депутати вже стомилися за два тижні і дуже зраділи, коли хоч якась можливість виникла віддати ці законопроекти в Конституційний Суд, а далі — хоч трава не рости. Я чув такі розмови своїх колег. Хтось запитував: «А що буде, якщо Конституційний Суд поверне законопроекти?» І настрій у багатьох був такий: «А, хай повертає. Повернемося й ми до голосування. Час ще є, можемо й у вересні проголосувати». Всім так вже набридло це смикання, особливо тим, хто сидить у залі і відповідає за фракцію і за свою кнопку. Ми вдаємося до таких речей, які не мають нічого спільного з регламентом, законодавством, Конституцією. І мене дуже вражає, що це в засобах масової інформації не знаходить осуду. Наприклад, постійні блокування трибуни опозиційними силами. Я розумію, що симпатії більшості журналістів на боці опозиції. Тому що вона у меншості, а ми звикли гладити по голові менших і слабших. Але ж інколи ця «малеча» переходить межу і сідає не лише на плечі, але й на голову. І чомусь ніхто цього не засуджує, не критикує, не каже, що в цивілізованому суспільстві так бути не повинно. Так, в багатьох парламентах депутати ідуть на штурм одне одного, але щоб заблокувати трибуну і не давати голосувати?! Депутат подає постанову і не може за неї проголосувати лише тому, що опозиція не вважає потрібним таке голосування. Але ж тоді можна піти іншим шляхом — більшість теж може блокувати трибуну і не давати можливості приймати рішення, в яких зацікавлена опозиція... Так не можна!

— Хто, на вашу думку, виграв і хто програв в результаті прийняття цього рішення?

— Я думаю, ніхто не виграв, і ніхто не програв. Як була ситуація в глухому куті, так там і залишилася. Адже це голосування не вирішило проблеми внесення змін до Конституції. Зміни вноситимуться на зимовій сесії. І для цього буде потрібно 300 голосів. Поки що ми лише загострили ситуацію. І Президент не випадково сказав, що якщо його законопроект є каменем спотикання, то він його відкличе. Більше того — він навіть дасть доручення юридичним службам, щоб вони відпрацювали механізм такого відкликання. Якщо такий механізм буде, і Президент свій законопроект відкличе, залишиться парламентський варіант. І можна вже зараз говорити, що більшість за цей — парламентський — законопроект не проголосує. А отже — він не пройде. Тобто ні опозиція, ні більшість в цьому випадку ні виграли, ні програли. Програє суспільство. Програє в тому, що якщо ми не внесемо зміни в Основний закон, то не зможемо створити прозору, відповідальну, ефективну владу.

— Можливо, на сьогоднішньому етапі варто облишити зусилля зрушити конституційну реформу і спокійно готуватися до президентських виборів?

— Це було б дуже погано. Тому що президент, який буде обраний, ніколи не почне свою діяльність з реформи. Його сьогоднішня Конституція задовольнятиме, тому що за неї він матиме величезні повноваження. Його оточення говоритиме йому, що без таких повноважень Президент не зможе діяти, і що йому потрібно ще більше повноважень. Я знаю це, тому що й мені свого часу так говорили, і Кучмі це говорили, і тому, хто прийде на його місце, — теж говоритимуть. Президенту зараз приписують, що він почав цю реформу для пролонгування свого терміну, але це примітивна оцінка. Він просто зрозумів, що така організація влади не може давати ефективних результатів. Це українське ноу-хау: начебто і влада є, а відповідальних за все, що відбувається в країні, немає. Я не ставив Президенту прямого запитання, чи є в нього бажання продовжити свій термін, чи ні, але знаю, що не це є головним. Якщо навіть припустити, що і такі його наміри лягли в основу реформи, то це все одно нічого не змінює. Лідери «Нашої України» зараз часто нав’язують нашим співгромадянам думку, що все залежить від особистості, яка буде при владі. Мовляв, якщо президентом буде відповідальна демократична людина, то все піде добре. Але я з усією відповідальністю заявляю: нічого не піде! Вкотре повторюся: за такої системи, якщо навіть до влади привести янгола, то в нього почнуть рости роги. І це буде стосуватися найдемократичнішого президента, якщо ми не виробимо системи утинання цих рогів. Зараз, на жаль, такої системи немає.

Наталія ТРОФІМОВА, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments