Не знати історії - означає завжди бути дитиною.
Цицерон, давньоримський політичний діяч, видатний оратор, філософ і літератор

Прокислі «щі» від Табачника

6 липня, 2010 - 00:00
МАЛЮНОК АНАТОЛІЯ КАЗАНСЬКОГО / З АРХІВУ «Дня»
Продовження. Початок у №114

ТАБАЧНИК ЛЮТУЄ

Мені трохи ніяково за таке означення, але навіть воно не відповідає мірі насиченості табачникових текстів ненависницькою лексикою. У кожного, звісно, може бути емоційний зрив, але тут — якийсь постійний стан скаламученого кипіння. Ообливість пуліцистичного жанру? Ні, справжня публіцистика передбачає і аналіз явищ, і широку стилістичну палітру, і багатство лексики, і спектр барв та інтонацій. А тут — одноманітне довбання застрашливими термінами. Посудіть самі. «Пещерный национализм», «пещерная идеология», «пещерные представления», «дикари», «лживые подлецы», «торжествующее быдло», «оранжевые монголы», «оранжевый мятеж», «организованный иностранными спецслужбами мятеж», «государственный переворот», «майданные властители», «назначенные США демократы», «свезенные в столицу погромщики», «героическое вырезание москалей», «националистическая диктатура», «патологическая русофобия», «националистический тоталитаризм», «националистический «оранжизм» і т.д. і т.п. — і відповідно «все более явная фашизация государства» — і це без кінця. Так характеризує Табачник своїх політичних опонентів, а втім — вони для нього не політичні опоненти, а «закомплексованное быдло» (див. с. 168 «Утиного супа...»), іншим разом — «вражеская армия». Не дуже винахідливо, але дуже хитро — можна не полемізувати, а просто «інтелектуально» матюкатися. Що доктор наук і робить. Дарма ви шукатимете в нього хоч якогось розгляду питань по суті. Наприклад: що таке націоналізм і чим печерний націоналізм відрізняється від непечерного (скажімо, від того, яким Путін похвалив Медведєва, благословляючи його на посаду президента Росії: «Он такой же националист, как и я» — знамениті слова, що обійшли увесь світ; про них Табачник не згадує, натомість, навпаки, пише про «борьбу русского правительства с русским национализмом и чеченским сепаратизмом»; останню порівнює з «борьбой китайского правительства с уйгурским и тибетским сепаратизмами» (с. 73) — симпатичне порівняння!); які реальні ознаки націоналістичної диктатури в Україні; який є соціологічний аналіз складу і поглядів учасників «оранжевого мятежа» та які погроми вчинили «свезенные в столицу погромщики» на очах паралізованих їхньою нахабністю киян. І так далі — по всіх пунктах. Можливо, через кілька десятків років ТАБАЧНИКИ так облагородять національну пам’ять, що майбутнім поколінням жодних доказів не треба буде... можливо. Але нині ще живі не лише свідки, а й учасники тих подій. І самою лайкою та образами Табачник не обійдеться. Потрібна думка, потрібні докази, хоча б цитати з якихось документів, з політичних програм, з урядових постанов тощо. Хто конкретно з відомих політичних або громадських діячів, з діячів української культури висловлював погляди, які дають підставу говорити про «пещерную идеологию», «пещерный национализм» «оранжевого мятежа»? Процитуйте! Може, ми з вами й погодимося. Але процитуйте дослівно, а не як заманеться. Які закони приймала Верховна Рада України задля встановлення фашистського режиму? Процитуйте! Як «оранжевые монголы» монополізували засоби масової інформації, припинивши передачі любих Табачникові олігархічних телеканалів та випуск відповідних газет (назвіть їх, заборонених: «Сегодня», «2000», «Киевский Телеграф», телеканал «Інтер» чи ще щось?), бо який же без цього фашизм чи націоналістичний тоталітаризм? Мовчить глухий Табачник. Зате без кінця повторює якусь фольклорну версію про «безграмотных политиков», які нібито стверджують, «что украинской государственности 140 000 лет (то есть Украина появилась раньше, чем homo sapiens)» (с. 177). Табачнику, назвіть, будь ласка, цих політиків поіменно — ми їх висміємо і навіть затавруємо разом із вами як носіїв нестерпної безглуздості.

Назвіть і «историков «трипольсько-голодоморской школы» (це ж треба так паскудно висловитися!). Назвіть і тих, кому належить «версия о том, что Иисус Христос говорил по-украински...» (с. 191). Є такі маргінали, що компрометують своєю примітивністю саме ім’я українське (є подібні в кожному народі) . Тож назвіть їх або до них адресуйтеся, а не змішуйте все до купи, не кидайте брудом в усе «українство», в усю українську інтелігенцію. Вона сьогодні, коли говорити лише про гуманітарну сферу, — це Сергій Кримський, Мирослав Попович, Ліна Костенко, В’ячеслав Брюховецький, Валерій Шевчук, Богдан Ступка, Ярослав Ісаєвич, Євген Сверстюк, Юрій Щербак, Мирослав Маринович, Григорій Гусейнов, Ада Роговцева, Оксана Пахльовська, Володимир Базилевський, Оксана Забужко, Ярослав Грицак, Наталя Яковенко й багато-багато інших. Ви чули від них щось подібне до того, що ви закидаєте всій українській інтелігенції? То про кого ж ви говорите, не називаючи прізвищ і не цитуючи? Узагальнюєте з чуток?

До речі, дуже давно, задовго до Табачника мені траплялося розглядати такі версії про Ісуса Христа як одну із компенсацій комплексу національної меншовартості — ці версії траплялися в історії багатьох народів, вони мають навіть свою літературу. Але є й інший її аспект, метафоричний, а саме: Христос говорив мовою всіх народів, бо адресував своє вчення всім народам, і апостоли, як відомо, спілкувалися мовою тих народів, до яких вони йшли. На відміну від деяких пізніших церков.

Усе сіяння адекватності табачникового мислення, а водночас і палахкотіння його інтелектуальної та моральної безстрашності можна побачити на прикладі його викриттів президента Ющенка. Зразу скажу: я не належав і не належу до безумовних прихильників Віктора Андрійовича в усьому. Бачу багато доброго в його діях. І багато не дуже доброго. Найгірше: він не виконав найважливіших зі своїх передвиборних обіцянок і тим об’єктивно сприяв компрометації України та української ідеї взагалі. Патріотичні проповіді не змогли замінити соціально-економічних реформ, яких чекало суспільство. За час його президентства впала до нуля виконавча дисципліна, і суспільство ще більше, ніж будь-коли, звикло до того, що ні укази, ні постанови, ні розпорядження не виконувалися, — отож і виникла в багатьох туга за «сильною рукою». Звичайно ж, не тільки сам він у цьому винен. Та то окрема розмова. А от у чому він сам, особисто, винен і чому немає виправдання, так це те, що, зазнавши приголомшливої поразки в першому турі виборів, він не зробив висновків і, благословивши «противсіхство», схилив терези майже врівноважених вагів на користь КОЛЕКТИВНОГО ТАБАЧНИКА — нинішньої правлячої більшості. КОЛЕКТИВНИЙ ТАБАЧНИК, напевне ж, оцінить немалу послугу. Але конкретний Табачник писав свої вчені агітки в 2008 — 2009 роках, коли на порядку денному була боротьба з Ющенком. І він боровся як міг. Як саме? Пригадайте його виступи на телешоу. Читайте чудово видані книжки. Основний (і, власне, єдиний) спосіб компрометації тоді ще діючого Президента — риторика фальшивих історичних аналогій. Які це аналогії? Кого без кінця згадує він у контексті паплюження Ющенка? Гітлер, Гіммлер, Розенберг, Борман, Гейдріх, Кох... Нормального читача може знудити від такого цинізму. Доводиться тільки дивуватися: як це сам Табачник не подумав про те, де б він опинився, якби Ющенко справді був «фюрер Украины» (с. 293). І що б він пописував, якби не та, хоч і відносна, свобода слова, яка запанувала в часи президентства Ющенка і яку тепер доводиться, не без проблем, укорочувати КОЛЕКТИВНОМУ ТАБАЧНИКУ. «Изымите мои книги из библиотек!» — волає Табачник в «Утином супе...». Але хитрі фашисти не «изымают» — маскують свою фашистську сутність. А так йому хотілося, щоб його книжки спалювали...

У 2007 році екс-віце-прем’єр Табачник лякав нас тим, що нам доведеться «голосовать в условиях чрезвычайного положения на выборах в парламент, который ничего не решает без воли «его милости Гетмана Всея Украины» (с. 144). Тепер 2010-й, відбулися й парламентські, й президентські вибори. І можна належно оцінити міру адекватності оцінок Табачника і ціну його кривословія.

Єдина реальна політична обставина з усього, що накидає Табачник Ющенку, — це, мовляв, реабілітація ОУН-УПА та присвоєння звання Героя України спочатку Роману Шухевичу, а потім Степанові Бандері. Але й тут Табачник усього лиш розкошує в своїй політичній тріскотні, не виходячи за межі пропагандистських стереотипів радянського часу. Чи варто нагадувати йому, що ОУН, УПА і «СС — Галичина»— це все-таки різні явища; що 1920 — 1950-ті роки в історії Західної України — надто трагічні сторінки, щоб збуватися їх кількома стереотипами; що політичне життя в Галичині 1920—1930-х років було дуже різнобарвним, а націоналістична ідеологія здобула великий шанс тільки після того, як Сталін за допомогою Комінтерну підірвав, а потім і зовсім ліквідував Комуністичну партію Західної України — складову частину Комуністичної партії Польщі — і тим самим знищив надзвичайно сильний до 1930-х років комуністичний і робселькооперативний рух у Західній Україні (зламними моментами стали, до речі, сталінський Голодомор 1932 — 1933 років в Україні та політичні репресії, які поклали край ілюзіям тих, хто був «зачарований на Схід», — чи знає Табачник про ЦЮ Галичину?); що після «золотого вересня» 1939 року арештовано й депортовано тисячі людей, розгромлено господарську й культурну інфраструктуру Західної України, а при відступі 1941 року НКВС розстріляв прямо на подвір’ях тюрем ще тисячі людей (чи це «фашистська провокація», як і Катинь?); що не можна називати зрадниками тих, хто фактично й не був радянським громадянимом, не можна оголошувати бандитами й різунами десятки тисяч людей, які здебільшого до бандитизму й різанини, що супроводжують війни, відношення не мали, а з ідейних мотивів жертвували своїм життям, протистоячи неймовірній силі радянської армії та спецслужб, — навіть якщо деякі керівники руху були пов’язані спершу з німецькою, а потім з англійською та американською розвідками. Все це має бути предметом серйозних і багатобічних досліджень, а не конфронтації гасел. Тим більше, що жорстокості й дурості було достатньо з обох боків, і могутня держава не виявила більшої мудрості й розбірливості в засобах боротьби. Якщо Табачник нічого цього не знає, можна подати йому відповідні джерела й документи, в тому числі й радянського ж походження. Але він знає, проте йому невигідно знати.

Що ж до власне Бандери, то, звичайно, акт президента Ющенка, проголошений вже після того, як український народ на виборах висловив йому недовіру, викликає багато запитань. По-перше, чи можна йти на такі кроки, маючи за собою п’ять відсотків виборців? Щоб залишити наступникам головокрутну задачу? Чому не зробити було це, мавши принаймні п’ятдесят процентів довіри і хоч якось підготувавши громадську думку? По-друге, постать Бандери навіть самих націоналістів не об’єднувала, а роз’єднувала — і в самій Галичині, і на еміграції. Принаймні коли не більшість, то значна частина української інтелігенції і в Галичині 1930-х років, і на еміграції після Другої світової війни пеанів йому не складала. Але сталося так, що для багатьох українців саме він став символом боротьби за національну незалежність, і з цим доводиться рахуватися й новій владі. Мені ж особисто здається, що краще було б, якби не стільки про Бандеру говорили (чи не тільки про нього), як досліджували долі тих тисяч молодих хлопців та дівчат, які в неймовірно важких умовах, живучи в лісових криївках, роками, в зиму, холод й безхліб’я, помираючи від ран без елементарної медичної допомоги, протистояли величезній і добре навченій силі НКВС з усією його підступністю — НКВС, який Табачник тут глорифікує, а проклинає в інших випадках, коли йому вигідно («По стандартным обвинениям», у співавторстві, К., 1990). Але ж державний терор і державні тортури — завжди терор і тортури, чи стосуються вони маршала Тухачевського, чи хлопця-вівчаря з полонин (втім, люди «з полонин» — це для Табачника нижча раса, про це ще буде мова далі). Їх виправдати не можна, як не можна виправдати і жорстокостей упівської Служби безпеки, і справді бандитських убивств голів колгоспів та вчительок, — «патріотичне» замовчування цього теж до істини не веде. Потрібна правда і про одне, і про друге. Правда фактів, не підпорядкована політичній кон’юнктурі.

Але вернімося до табачникової «ющенкіани». Він, звичайно ж, не міг не присмачити свою малоїстивну, хоч і брутальну, політичну жуйку особливими спеціями — «пікантними» натяками на обставини родинного життя президента. І, звичайно ж, натяки ці відгонять специфічним табачниківським запахом: тут, мовляв, не обійшлося без ЦРУ. Згадує навіть Єву Браун у недвозначному контексті... Ось така мораль самопроголошеного аристократа духу, знавця рицарсько-дворянсько-імперсько-самурайської етики (про це його хобі буде далі)!

МАЛЕНЬКІ Й ВЕЛИКІ «НЕТОЧНОСТІ»

...Читаємо: з приходом до влади Віктора Ющенка «на государственном уровне возобладали пещерно-националистические концепции «украинской Украины» и «Украины для украинцев». Вместо строительства государства, в котором, по словам первого президента Украины Леонида Кравчука, «русскому должно было быть лучше, чем в России, а еврею лучше, чем в Израиле», нас стали призывать «думать по-украински», а для тех, кто откликался на призыв недостаточно быстро, вводились ограничения на русскую печатную продукцию, запреты на фильмы на русском языке» (с. 163).

Почнемо з того, що гасло про Україну, в якій росіянам має житися краще, ніж у Росії, а євреям — ніж у Ізраїлі, висунув на з’їзді РУХу тодішній «печерний» націоналюга й пізніший «оранжевіст» поет Іван Драч. Помилка «маленька», але знаменна, суто табачниківська. А маленькі помилки дають йому можливість плавно і красиво переходити до великих і дуже потрібних. Що злочинного у формулі «думати по-українському»? Якщо це означає думати про інтереси свого народу, своєї держави, то це принцип, якого дотримуються всі політичні лідери в світі, його і партія регіонів декларує. А якщо це щось інше, то мав би Табачник розкрити приховану злочинність формули. Заборона російськомовних фільмів? Де, коли, яка? Наведіть хоч один приклад. Навіть на українських кіностудіях майже всі фільми знімаються російською мовою. Дубляж (дуже зрідка), субтитри — це і є заборона? Чи українець не має навіть права хоч інколи почути в кінотеатрі свою мову або почитати дрібненьким шрифтом приторочені діалоги? (Чи стане вчитуватися і чи не є це профанація «державності мови» — то вже інше питання, не про це тут річ, а про «запреты на фильмы на русском языке», від Табачника.) Обмеження на російську друковану продукцію... Знову: де, коли, які? Дайте факти. Або загляньте на книжкові ринки, в книгарні, підійдіть до газетних кіосків (хоча б у Києві, я вже не кажу в Донецьку, Одесі, Харкові, Луганську, Криму і т.д.). Чи «права людини» на україномовних українців не поширюються, і то нормально, що вони не знайдуть української газети чи журналу, або не побачать українських телепрограм? Так у Табачника маленькі «помилки» постійно перетікають у, скажемо, чималенькі — і не те щоб зовсім-таки «помилки»...

Тепер прошу читача помітити «помилки» в такому ось пасажі:

«Если мы хотим, чтобы Украина пережила века и в четвертом тысячелетии государство с таким названием все еще присутствовало на политической карте, нам следует помнить, что неумеренные амбиции, враждебность по отношению к соседям, претензии на собственную исключительность, попытки «гордиться» только тем, что «родился украинцем», ведут к национальной катастрофе, подобной той, которую пережили Польша и Прибалтика в 1939—1940 годах и которые они же переживали ранее» (Дмитрий Табачник «Мир без Украины?» Харьков, «Фолио», 2009, с. 21. Той самий автор «Утиный суп» по-украински». Харьков, «Фолио», 2009, с. 74).

Доктор історичних наук «забув», що названі ним країни пережили трагедію 1939 — 1940 (і пізніших!) років через таємну угоду Гітлера й Сталіна, який допоміг зруйнувати Польщу, а в 1944 році з його волі радянська армія мовчки стояла на правому березі Вісли, ждучи, поки гітлерівці придушать повстання у Варшаві; ця ж таємна угода віддала Литву, Латвію та Естонію під радянську окупацію — з масовими депортаціями населення в 1940, 1944 та наступних роках. Ось такі невеличкі табачниківські неточності. Після цього вже не дуже й хочеться просити його уточнити, про які й чиї непомірні амбіції, про яку і до яких сусідів ворожість він говорить тощо. А гордитися тим, що народився українцем, — це, може, й дурне діло (і не кожному воно личить, тим більше — гордитися «тільки» цим: це вже, мабуть, полемічний прийом Табачника), але ж і не злочин, хіба що може бути комічною зарозумілістю. Чи це тільки росіянин, хоч який би він був, може гордитися тим, що він росіянин — гордитися скрізь і всюди? Зрештою, це справа індивідуальна, а щоб уся нація — українська або російська — мала такого роду гордість, цього, здається, ніхто з нас не бачив, і Табачник цього не доведе.

Але читаємо продовження тиради.

«Можно быть «маленькими, но гордыми» (нагадую: йшлося про «Польщу та Прибалтику». — І.Д.) и некоторое непродолжительное время дергать за усы соседних тигров, но в конце концов «маленькими, но гордыми» тигры обедают, а именно выигравший, выживший, уцелевший напишет историю, из которой «правду» узнают и наши потомки в том числе. Как пел Высоцкий: «И кто кого переживет, тот и расскажет, кто был прав...» (там само).

Дуже цікаве уявлення про історію — не так про історію, як про її написання. Це правда, що історію пишуть та переписують усе нові й нові переможці. Ось і зараз не хто інший, як Табачник, заходився переписувати нам нашу історію з позицій тимчасового переможця. Скільки тих переможців уже було й скільки ще буде! Але є такі дрібнички, як фонд пам’яті реальної історії та сумління істориків, — тож справа не така безнадійна. (Вальтер Бенджамін: «Історія досі писалася з позицій переможця, і має бути написана з позицій переможеного».) І з маленькими та гордими не все так безнадійно: вже не один сусідній тигр ними подавився. Це ми бачимо на прикладі тих же нелюбих Табачнику Польщі, Литви, Латвії, Естонії, Грузії (ну, не милує він їх, особливо тих «маленьких, но гордых производителей шпротов» а не ядерних бомб, усіляких «восточноевропейских лимитрофов», — «Утиный суп...», с. 71, — які, незважаючи на тигряче ревисько, існують собі поруч із тиграми, живуть краще за нас із вами і навіть вступають до ЄС ). А от з немалими і негордими справа гірша: це ми бачимо на власному прикладі.

Коли ж говорити про четверте тисячоліття, в яке зопалу зазирнув Табачник, то там уже історію писатимуть інші, ніж досі, й зовсім... ну, зовсім іншою, далекою мовою. Так що можна заспокоїтися. Ні тобі «пещерного национализма», ні націоналізму сакрального, монорелігійного, ні піднебесного регіоналізму чи, пак, грабіоналізму... Буде інше. З інших довгот і широт. І це інше не чекатиме четвертого тисячоліття...

Тим часом мене хвилює ось що. Як Табачник уклонятиметься президентові Грузії Михаїлу Саакашвілі під час його майбутнього візиту до Києва чи під час візиту Президента України Віктора Януковича до Тбілісі (Табачник же має бути в складі урядової делегації). А чому цікавить? Загляньте на сторінки 134, 141, 143, 252, 388 «Утиного супа...» — там дізнаєтеся багато чого про «Мишу Саакашвили», «Михо». Виявляється, «по своим взглядам и методам государственного управления Саакашвили ближе даже не к Пиночету, а к Гитлеру», режим його — «издыхающий» (як і режим Ющенка). «Грузинскому диктатору» наш знавець аристократичних етикетів нагадує, що «в Китае и Японии государственный деятель или просто человек, уважающий себя, совершив (даже вынужденно) неблаговидный поступок, немедленно кончал с собой». Розумієте, не собі нагадує, а президентові Грузії! (Що робили в таких випадках політичні фарисеї — не каже.) Але на такому розв’язанні грузинської проблеми Табачник, слава Богу, не наполягає. «Сомневаюсь, что Саакашвили сможет совершить сеппуку, даже если император Акихито пришлет ему вакидзаси». Тепер ви розумієте, чому я з нетерпінням чекаю зустрічі президента Грузії — «взбесившейся марионетки» (див. стор. 388 «Утиного супа...») з нашим суворим міністром, взірцем адекватного мислення й аристократичних манер? Адже не так давно, у листопаді 2007-го, він зі сторінок «Киевского телеграфа» пропонував нам: «...Попытайтесь с двух раз угадать, многие ли украинские политики после преступления против собственного народа, совершенного режимом кавказского наполеончика, откажутся ходить на приемы в грузинское посольство, от визитов в Тбилиси, от переписки с грузинским диктатором, который за четыре года создал из революционной страны полицейское государство?» (с. 143). Тепер угадаймо з одного разу: як поведеться Табачник після того, як Президент Янукович поставив за мету зміцнення відносин України з Грузією? Коли допустять до зустрічі, то і вклониться, і сфотографується на пам’ять (з ким тільки не фотографувався — див. той же «Утиный суп...»). Хіба що президент Грузії, дізнавшись, що то за пташка Табачник, попросить порятувати його від честі спілкувавння з ним...

Не менше, ніж Грузію (звісно, Грузію «Михо»), не любить Табачник і всіх східноєвропейських «сателлитов США» (пам’ятає чесну лексику добрих старих часів!) — «новобранцев ЕС и НАТО» (с. 29). От тільки не каже, чому всі ці новобранці — не лише Польща й країни Балтії, а й Чехія, Словаччина, Угорщина, Румунія, Болгарія — так просилися під крило ЄС і НАТО. Досить над цим трохи задуматися, й стане зрозумілим, чому Табачник не жаліє чорних фарб і ритуальних проклять на адресу ЄС і НАТО, надолужуючи ними брак аргументів.

За доброю старою традицією (зрозуміло чиєю) Табачник особливо симпатизує Польщі. То нас залякує поляками, то поляків нами, то Польщу і країни Балтії тим, що в разі чого (чого — зрозуміло) їм і НАТО не допоможе: «Далеко не факт, что в случае нападения ядерной сверхдержавы (це якої, питається? Наймиролюбнішої в світі? — І.Д.) на Польшу или Эстонию США или Англия рискнут подставить свои города под ракетный удар» (с. 70). Такі от версії гуманітарія. І принагідно робить одне із своїх численних історичних відкриттів (про які ще будемо говорити далі). А саме: виявляється, це Польща спровокувала Другу світову війну. Не вірите? Послухайте. «...Катастрофа 1939 года была вызвана откровенным желанием польского руководства ввязаться в войну, в которой Варшава необоснованно рассчитывала на быструю победу при помощи западных союзников и соответствующие территориальные приобретения» (с. 69).

А тепер вдумайтеся ще і в такий пасаж: «Находясь в составе СССР, который подписал в августе 1939 г. договоры «О ненападении», а также «О дружбе и границах» и секретные протоколы к ним, Украина на первом этапе войны оказалась невоюющей союзницей Германии» (с. 64—65). Це ж треба так казуїстично написати! Договір уклав СРСР, а союзницею Німеччини була Україна. Самостійна держава? Суб’єкт міжнародної політики і мілітарних дій?

Але читаємо далі, там само. «Более того, из всех республик Советского Союза именно Украина получила от данной ситуации наибольшие дивиденды (...) В результате раздела Польши между СССР и Германией к Украине были присоединены земли западнее Збруча, сегодняшняя электоральная база профессиональных «патриотов». Ви відчуваєте ставлення до людності «земель западнее Збруча»? Чиї то землі, й звідки там узялися кілька мільйонів «профессиональных «патриотов»? НАТОвський десант? Чи, може, це етнічні українські землі? Може, це на них утворилася Західноукраїнська Народна Респубіка, що об’єдналася з Українською Народною Республікою — за 20 років до пакту Молотов — Ріббентроп і до «золотого вересня»? Тож дарма Табачник шантажує нас тим, що «Польша вполне может потребовать возвращения своих восточных территорий» (с. 67). І нібито «на востоке» України є така думка: хай би Польща «потребовала». Такі от братерські поради полякам, та й своїм. Але польські відповідальні політики знають те, чого не хоче знати Табачник, і шантажем не займаються. І їх зовсім не пече табачників клопіт з нелюбою йому «єлекторальной базой». Потаємне бажання позбутися її прохопилося в Табачника й іншого разу: «Не исключено, что если бы независимость в 1991 году получили только области западнее украинской границы 1939 года, их население сравнительно легко и бесконфликтно построило бы небольшое моноэтничное европейское государство, сопоставимое с Бельгией, Хорватией или Словакией. Они имели для этого все составляющие: единство языка, религии, культуры и идеологию украинского национализма в качестве государствообразующей идеи» (с. 38—39).

Може б воно й так, коли б не багатовікова етнічна єдність українського народу, коли б не глибоко закорінене тяжіння українців з «областей западнее» штучної «границы 1939 года» (тобто до 1939-го) до Великої України. Табачник десь уживає цей вираз «Велика Україна», але чи знає, як хвилююче він звучав не лише для галицького інтелігента, а й для галицького селянина, який відвідував читальню так само часто, як і церкву? Що ж до мови й культури, то... «От берегов тихого Дона до кремнистых берегов быстротекущего Днестра — одна почва земли, одна речь, один быт, одна физиономия народа; даже и песни одни и те же.» Це — Шевченко, «Прогулка с удовольствием и не без морали». Але таке говорять і всі серйозні історики та етнографи, відзначаючи, звичайно, й особливе в кожній українській землі. Тож, навряд чи вдасться комусь відлучити галичан, чи буковинців, чи гуцулів, чи волинян, чи закарпатців, чи ще когось від великого українського роду.

Іван ДЗЮБА
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ