Реакція «Манту»
Учора на прес-конференції, організованій Всеукраїнською асоціацією «Солідарність журналістів», київській публіці було представлено книгу літератора і журналіста Олеся Бузини «Вурдалак Тарас Шевченко», що стала скандалом в Україні задовго до свого виходу з друку. Відповідаючи на запитання агентства Інтерфакс-Україна, О.Бузина підкреслив, що він «не має наміру ставати професійним «шевченкознавцем», додавши, що хоче писати «історичні романи, історичні розслідування». О.Бузина повідомив, що написаний ним твір є «не комерційним, а ідеологічним проектом», який повинен стати «знаком міри свободи українського суспільства». О.Бузина визнав, що він не є прихильником творчості Тараса Шевченка, підкресливши, що «вважає великою трагедією для України те, що символом України було вибрано Тараса Шевченка». На його думку, цей символ «депресивний».
Видавець книги Олександр Мойсеєнко на прес-конференції не уточнив тираж книги, зазначивши, що «він дуже маленький». З його слів, це пробний тираж, мета якого — з’ясувати, наскільки в українського читача є інтерес до даної тематики. Якщо буде достатній інтерес, сказав О.Мойсеєнко, книгу буде видано великим тиражем.
Факт презентації скандальної книги Олеся Бузини для «Дня» коментують головний редактор «Книжник-ревю» Костянтин РОДИК, кінознавець Володимир ВОЙТЕНКО, письменники, директори продюсерського агентства «Зелений пес» Дмитро і Віталій КАПРАНОВИ, журналіст газети «Україна.ru» Роман КОСТРИЦЯ. Роман КОСТРИЦЯ, «Україна.ru»:
— Україна не може похвалитися жодним соціально актуальним і масовим письменником. А його запитаність суспільством доводить хоча б той факт, що книга Бузини на книжкових розкладках розходиться за двадцять п’ять гривень. Тобто за ціною на два порядки вищою, ніж більш якісно видані і куди більш значні за обсягом книги популярних письменників близького і далекого зарубіжжя. Отже, якщо й можна говорити про те, що українська література не користується попитом у читача, то з тієї простої причини, що поки що мало таких книг, які були б йому цікаві. Дмитро Корчинський висловив на сторінках «Дня» думку, що реакція на книгу Бузини (з мордобоєм включно) свідчить про здоров’я нації. Але про здоров’я нації скоріше говорить можливість появи подібної книги. Для англійців не є таємницею фінансові махінації Вальтера Скотта чи гомосексуальне ходіння в молодь Оскара Уальда; французи не соромляться говорити про сексуальне життя Гюго, орієнтації Андре Жида і Марселя Пруста. Ніхто в Парижі не побив би журналіста, котрий написав би, що основоположник сучасної французької літературної мови Селін колабораціоніст і антисеміт, засуджений свого часу до страти. Тому що це — не секрет. Тому що етап боротьби з сакралізацією людей, нехай навіть видатних, там пройшов ще два сторіччя тому.
Дмитро та Віталій КАПРАНОВИ, директори продюсерської агенції «Зелений пес»:
— Нічого нового Олесь Бузина у цій книжці не написав. Ми знайшли чудову цитату з Бєлінського, де «неистовый Виссарион», як його називали сучасники, коротко виклав усю суть книжки Бузини. Так, Бєлінський писав у листі до П. Аннєнкова в 1847 році: «Вы помните, что верующий друг мой (М.Бакунін. — Авт .) говорил мне, что верит, что Шевченко — человек достойный и прекрасный. Вера делает чудеса — творит людей из ослов и дубин, стало быть, она может и из Шевченки сделать, пожалуй, мученика свободы. Но здравый смысл в Шевченке должен видеть осла, дурака и подлеца, а сверх того горького пьяницу, любителя горелки по патриотизму хохлацкому. Этот хохлацкий радикал написал два пасквиля на государя императора — один на государя императора, другой на государыню императрицу (цей «пасквіль» був один — поема «Сон».— Авт. )... Шевченку послали на Кавказ солдатом. Мне не жаль его, будь я его судьею, я сделал бы не меньше. Я питал личную вражду к такого рода либералам. Одна скотина из хохлацких либералов, некто Кулиш (экая свинская фамилия!) в «Звездочке», иначе называемой ... журнале, который издает Ишимова для детей, напечатал историю Малороссии, где сказал, что Малороссия или должна отторгнуться от России или погибнуть... Вот что делают эти скоты, безмозглые либералишки. Ох, эти мне хохлы! Ведь бараны, а либеральничают во имя галушек и вареников со свинным салом...» Можна було не писати таку товсту книжку, щоб висловити таку просту думку. У цій цитаті — все, що написав Бузина. Його книжка є тестом для нашого народу. Якщо Бузину будуть бити, де побачать, якщо йому не вистачить грошей від цієї книжки на те, щоб лікуватися після цього, значить, ми, як нація, вже сформувалися. Якщо — ні, значить у нас немає історичної перспективи.
Костянтин РОДИК, головний редактор газети «Книжник-ревю»:
— Книжка Бузини нагадує лакмусовий папірець. Коли її опустили в те, що ми називаємо політичною культурою суспільства, то вона одразу посиніла, тобто показала недостатній рівень і політичної культури, і дуже високий ступінь міфологізованості. Ми все ще живемо міфами, ми все ще скидаємо з себе відповідальність і перекладаємо її на ідолів. Це такий простий спосіб буття, який прищеплювався 80 років, коли був батько Ленін, батько Сталін. Власне, те, що ця книжка збурила суспільство, продемонструвало, що ми за десять років не відійшли від того «радянського» стану. Що ж стосується власне самого тексту... На мою думку, якби було спокійне ставлення в суспільстві, то навряд чи книга Олеся була настільки помічена, оскільки власне його тексту там не так уже й багато. А значну частину книжки складають витяги зі щоденників різних людей, які торкаються Шевченка. Зрештою ці речі добре відомі, принаймні, фахівцям. І для того, щоби оцінити коректність Бузини, треба бути дійсно спеціалістом, бо, як на мене, у книжці є сусідування фактів, які в житті не стикалися і від того відбуваються такі дивні речі, які не відповідають дійсності, а на сучасну людину діють як червона ганчірка на бика. Як на мене, до всього цього треба ставитися спокійно. Просто треба відрізняти саму книжку і оці соціально- побутові, культурно-політичні реакції, які найкраще сформулював у вашій газеті Д. Корчинський: Бузина постраждав не за сміливість, а за неввічливість. Цей випадок можна розглядати в площині Кримінального кодексу. Ну, нарвався, віктимна поведінка і таке інше. Але якщо це розглядати у культурологічних координатах, то Бузина зробив просто дослід над суспільством. І показав нам усім, наскільки ми недалеко пішли від кінця 80-х років. На жаль.
Володимир ВОЙТЕНКО, головний редактор журналу «KINO-KOЛO»:
— Майже класично. Я з тих, хто книжку Бузини не читав, але скажу… Бо я читав його публікацію в «Киевских ведомостях» під тією таки назвою. Розумію, що то була тільки дещиця книжки, та щось не тягне цю книжку читати. Бо викликала та публікація спогад з мого сільського дитинства. Коли хтось із нас, хлопчаків, необережно ступав у коров’яче лайно, то це називалося — вступити в «партію». Погодьтеся, це малоприємна й малоцікава штука — отакий «вступ» у ось таку «партію». Й повторно просто не хочеться. Та це, з мого боку, просто емоції. Коли ж без емоцій, то я тоді замислився: я ж читав інші публікації Бузини в «Литературном ринге» цієї газети — цікаво, по-журналістськи талановито; а в чому ж тут річ? Гадаю, що в нелітературній злостивості автора, просто в якійсь жагучій ненависті до об’єкта дослідження і його творчості, що цією самою ненавистю було пронизано ту «літературно-біографічну» розвідку… Посилаються тепер на Синявського і його «Прогулки с Пушкиним», але, перепрошую, там зовсім інший і тон, і підхід, і рівень аналізу, і стилістика викладу. Може, то я образився через «образу свого-рідного»? Але в «Сучасності» кілька років тому, здається, Соломія Павличко аналізувала достатньо провокативним чином — через перипетії особистого життя письменника — творчість мого улюбленого Коцюбинського. І не викликало те ніяких подібних реакцій з мого боку. Та просто ненависті там не було, злості й злостивості… І тут я пригадав одне з подібних опитувань «Дня», де Олесь Бузина казав приблизно так: що йому розвал СРСР переїхав долю, і тепер йому доводиться копирсатися в цих дрібних українських речах. Напевне, саме тут і криється характер і стиль «Вурдалака». В результаті, як на мене, написане Бузиною є його великою кар’єрною удачею (скандал, розголос, биття фізіономії) і, так само, воно є його великою фаховою невдачею, бо стиль його письма в читаному уривкові «Вурдалака» ну просто не витримує жодної критики, коли, звісно, у нас ідеться про більш- менш серйозні літературознавчі розмови. Годі на це реаґувати інтелектуальним виданням: ну яке це літературознавство, люди добрі? Пригадаймо, краще, класичне: «При всем при том, при всем при том, при всем при том, при этом — остался Джимми наглецом, а Роберт Бернс поэтом». І коли Олесь Бузина обрав собі саме цей шлях, то я йому зичу подальшого успіху. Та він має бути свідомий і радий того, що це успіх «роз’юшеного обличчя»…
