Ми є. Були. І будем ми. Й Вітчизна наша з нами.
Іван Багряний, український поет, прозаїк, публіцист, політичний діяч

Рух назустріч національному примиренню

Київський форум заклав основу Всеукраїнського об’єднання «В ХХI століття — з Євгеном Марчуком»
23 лютого, 1999 - 00:00

Тільки через консолідацію, через пошук компромісу
можна до чогось прийти. Мова не йде про відмову від своїх переконань, але
загальнонаціональне об’єднання неможливе без пом’якшення полярності поглядів.
І Євген Марчук може примирити те, що здається непримиренним...

Зал був повний. І коли зазвучав гімн, десь у перших
рядах заспівали. Прислухавшись, люди позаду, збоку, праворуч, ліворуч стали
вплітати і свої голоси. Вони звучали не напоказ, а ніби для себе. Співаючі
не надривалися, знали кожний рядок, і цей хоровий «експромт», схоже, давав
їм задоволення самою можливістю стояти і співати свій національний державний
гімн... Народився образ: співаючі гімн голоси — це голоси Марчука.

Пізніше Левко Лук’яненко розклав просту схему — є три сили:
прокучмівська, ліва й національно-демократична. І заявив, що є тільки один
кандидат-державник, здатний перемогти в першому ж турі. Аудиторія з розумінням
сміялася, коли старійшина національно-демократичного руху запропонував
більше не використовувати означення «національно-демократичний» — нехай,
мовляв, дискредитована «демократія» залишиться в Кучми, а «ми будемо говорити
про національно-державну силу».

Понад три сотні засновників і чотириста гостей зібралися
на Київський форум. Мета — заснувати Всеукраїнське громадське об’єднання
«У ХХI століття — з Євгеном Марчуком». З переконаністю, що «тільки завдяки
запровадженню дійових форм самоорганізації український народ зможе відстояти
свої конституційні права: на життя, на працю, на зарплату, пенсію». Серед
багатьох знайомих і незнайомих облич та імен як подія сприймалася участь
у засіданні й входження до керівних органів Миколи Плав’юка, останнього
президента УНР у вигнанні, а також відомого громадського діяча, письменника
й колишнього політв’язня Юрія Бадзьо.

Відразу пригадалося щире здивування лідера Руху В’ячеслава
Чорновола, розтиражоване ЗМІ: мовляв, що об’єднує політв’язнів із генералом
КДБ? Хоч тут, з урахуванням сили почуттів і непрощення системи в політичних
жертв, скоріше, могло б виникнути інше запитання: який же моральний авторитет
має генерал, якщо до нього тягнуться навіть ті, для кого образ КДБ — уособлення
режиму, який покалічив їхні долі? Ніхто не має права звинувачувати і тих,
хто постраждавши у боротьбі з режимом колись, і досі перебуває в статусі
професійного антикомуніста. Реакція на пережите завжди індивідуальна. Але
не завжди це найправильніша лінія: підтримувати, наприклад, Кучму — тільки
тому, що в країні, завдяки, до речі, його політиці бездіяльності, набирають
сили й ваги ліві настрої. Сама ситуація навколо В’ячеслава Чорновола й
події у його фракції і партії саме й підтверджують — при однаковому ставленні
до минулого, різним може бути ставлення до дня нинішнього й бачення перспектив...

Володимир Стретович, лідер ХНС, помічений останнім часом
на всіх «промарчуківських» зібраннях, говорить: «Умови тоталітарного режиму
та різкий перехід до демократичного розвитку призвели до поділу «наш —
не наш». А це протистояння призвело до того, що влада почувається тимчасовою.
Прийшли, покучкувалися, «покучмувалися», а там — трава не рости. Але йти
собі геть не хочеться. І сьогодні є партії, які знають: якщо вони не підтримають
цього Президента — вони не доживуть до жовтня, а якщо помиляться в підтримці
— помруть після 31 жовтня, просто розчиняться в українському політикумі,
бо вони вибудувані «під владу». А ті, хто тут, нехай вони не дуже сильні
поодинці, але вони цілком свідомо пішли за Марчуком, і саме в боротьбі
за свого кандидата вони будуть рости й загартовуватися як реальна політична
сила».

З політичних сил, досить (а для декого — лякаюче) відомих,
можна буде помітити національне об’єднання «Державна самостійність України»,
чия газета «Незборима нація» широко розповсюджувалася на форумі. Девіз
«Українська держава понад усе!» не так давно викликав у Криму масову непритомність
і вимоги до російського ЧФ «свистати» бойову готовність, а до Москви —
негайно оголосити Крим російським. І дивно досі, що покоління, котре виросло
на піснях «Жила бы страна родная, и нету других забот», «Раньше думай о
Родине, а потом о себе», не обурюється єдино тим, чим можна було б: «понад
усе!» має бути тільки людина, і в цьому головне завдання демократичної
держави. Але, навпаки, виявляється, слово «українська» викликає жахи. Ну,
час звикнути і Сходу, і Півдню — це тепер наша країна, іншої не буде. Хоча
пояснювати на Південному Сході, що «націоналістичний» — це патріотичний,
а те, чого вони бояться — ультра, завдання більш, аніж складне. Два береги
дивляться один на одного — у одного в очах все червоне, у іншого — все
у смолоскипах і гуркоті чобіт...

Але надія є. 18-річний студент Євген, син голови «Державної
самостійності» Романа Коваля, пояснює, що ставка на реального кандидата
Марчука, по суті центриста, вже сама по собі рух назустріч. А як бути,
якщо те, що крайній спектр справа визначає, як найкраще і правильне — зліва
від центру сприймається, м’яко кажучи, з трудношами? «Ви знаєте, — говорить
юний націоналіст, — мета відродження країни настільки велика, що зараз
і найбільш радикальні партії можуть поступитися якимись своїми амбіціями
та принципами — задля досягнення цієї мети. Тільки через консолідацію,
через пошук компромісу можна до чогось прийти. Мова не йде про відмову
від своїх переконань, але загальнонаціональне об’єднання неможливе без
пом’якшення полярності поглядів. І Євген Марчук може примирити те, що здається
непримиренним...» Ось які цікаві діти підростають, виявляється, в країні...

Ті, хто старший, дивляться «специфічно». Ігор Баклан, директор
Міжнародного віртуального університету «Освітяни», заснованого Міжнародною
спілкою підприємців, займається створенням інформаційного простору України
і впровадженням інформаційних технологій, а також української мови у світовий
простір. Нещодавно спілка представила свій новий сервер: уперше було створено
електронну бібліотеку української літератури, якої не існує в Інтернеті.
«Чому Марчук?». Ігор Баклан відповідає:

— Це дуже інтелігентна людина — він починав як учитель
української мови, і це його великий плюс. І весь його шлях говорить про
досвід і компетентність. І, окрім того, Президент — це ж обличчя України.
І це обличчя дуже симпатичне. Я гадаю, що Марчук — це поки єдина кандидатура,
яка здатна витягнути Україну. Я сам математик, працюю в галузі інформаційних
технологій, і мені дуже сподобалося твердження Марчука, що в ХХI сторіччя
кожний український політик повинен йти не з булавою, а з комп’ютером.

Валентини Деменчук, референт головного конструктора КБ
Київського радіозаводу:

— Я іншого кандидата не бачу. Марчук найбільш прохідний
за своїми якостями. Перше — це його патріотизм, професіоналізм, порядність.
А зовнішні дані — взагалі ставлять його поза конкуренцією. І він може перемогти
і на Заході, і на Сході. Бо він свою думку формує не за принципом «червоне
— біле», а «бідна Україна», треба всім разом її витягати. А добре жити
хочуть і там, і там. У України немає проблеми «Схід — Захід». Це штучно
створена проблема. І вона вирішиться матеріальним добробутом. Коли люди
будуть нормально жити, вони перестануть шукати противників на іншому березі.
І Євген Кирилович може стати лідером всього народу.

Директор Інституту проблем електронної техніки УАН національного
прогресу, академік Віктор Сергійович Ракитянський:

— Особистість Євгена Кириловича — сильна особистість. А
лідер нації повинен бути сильним. Президент — це той, хто попереду стоїть
і йде. А не той, кого треба вчити, і хто не знає, кого раніше зі своєї
купи референтів слухати. Найголовніша якість політика — вміти приймати
рішення. Він призначається народом на посаду. А посада повинна мати певні
критерії. Якщо їх немає — то це, даруйте, просто чиновник для виконання
ритуальних обов’язків. А Євген Кирилович — він відповідає всім вимоги до
лідера. Він здатний об’єднати загальною ідеєю всю націю — тобто всі народи
на території України, а не тільки тих, хто за паспортом українець. За рахунок
чого? За рахунок правильного підходу до загальнолюдських понять. Ми опинилися
на руїнах. За 5 років після війни Україна постала з попелу. А за 5 років
нинішнього правителя з його командою — ми з нормальної країни стали руїнами,
попелом. Причому, у нас — країна парадоксів: народ вимирає — а рейтинг
Президента зростає. Про це треба кричати: чому народу нав’язується такий
брехливий образ? Або інше запитання. Хто поставив Лазаренка? Хто відповідає?
Правильно один депутат сказав — у нас все несправжнє. А треба так зробити,
щоб все було справжнім. І Євген Кирилович це зможе.

Ольга Стрешенко, письменниця, працює зав.бібліотекою:

— Я вболіваю за долю України. І серед усіх кандидатів,
я вважаю, Євген Марчук — найбільш відповідний. Я гадаю, що він впорається
з корупцією, яка пронизала всі поверхи влади. І він об’єднає обидва береги
Дніпра. І комуністів, і націоналістів. Народ дасть йому сильну президентську
владу, а він зуміє нею розпорядитися. І нехай йому Бог допомагає!

Іоанна Борисівна Дубровіна-Заболоцька, художник:

— Це реальна сила, яка зможе допомогти людям. Я сюди прийшла,
бо порекомендували знайомі. Так, йде слава. Я сподіваюся до цього й сама
докласти руки. У мене велике коло знайомих серед інтелігенції, яких можна
зацікавити. Звісно, президент такої держави, як наша, повинен мати такий
представницький вигляд — як митцеві мені це особливо імпонує. І я сиділа
на засіданні й думала — і про імідж, і про рекламну кампанію, про те, що
це можна зробити дуже красиво й вишукано... Мені дуже сподобалося, як і
що він говорив, його сила, врівноваженість. Хоча це не мій тип мужчини,
але він справляє дуже велике враження. Він говорить інтелігентно, цікаво,
образно, я б навіть сказала — поетично. Великий інтелектуальний запас,
сила знань, і взагалі — у людини є характер. Хирлявих мужиків на чолі нам
вже досить — хочеться надійності.

Оскільки практика останнього періоду «демократизації» України
показує, що ЗМІ відвідують заходи Євгена Марчука «без наслідків» — тобто
не інформуючи згодом телеглядачів, читачів і радіослухачів, має сенс, мабуть,
дати можливість бажаючим подивитися, що зацікавило в його промові художницю
Іоанну Борисівну при її першому знайомстві.

ЄВГЕН МАРЧУК, ЗАКЛЮЧНИЙ ФРАГМЕНТ:

...Закономірно постає запитання: хто може стати тим сміливцем,
який зважиться ступити на громадську Голгофу після наступних президентських
виборів? Запитання не риторичне, бо нинішня правляча верхівка залишає після
себе не просто «країну-руїну», а щось набагато гірше і складніше. Бо процеси
і в економіці, і в суспільстві зайшли так далеко, що без чіткого, прагматичного,
вольового обов’язково патріотичного бачення перспективи держави жоден з
тих, хто декларує наміри взятися за цей гуж, не спроможеться зробити навіть
кілька реальних кроків, які могли б змінити ситуацію. У цьому контексті
запитання — хто і яким чином стане загальнонаціональним лідером — не уявляється
передчасним. Хто і яким чином зламає хребет корумпованому державному спруту
і примусить українські гроші повернутися в країну, щоб вони запрацювали
на Україну? Хто увімкне зелене світло для найпершого кредитора держави
— власного громадянина, не обманюючи черговими обіцянками про підтримку
і водночас, душачи його податковими обкладеннями? Хто реально почне сприяти
загальнонаціональному і громадянському примиренню? І зрештою домовиться
про те, щоб мертві не тягнули за собою живих. Хоч би скільки додавати цих
проклятих і болючих «хто?» — без розуміння того, що це має «саме той»,
хто пропонує і проведе безумовне і всюди верховенство закону і тільки закону,
і що він вже знає, як цього домогтися, ми не повинні мати жодних ілюзій
ні стосовно того, хто заходиться в патріотичному риданні і співанні, ні
стосовно того, хто безсердечно експлуатуватиме популістський жанр... Посада
президента — це не полігон для експериментів над власним народом...

Як відомо, націю, яку роздирають непримиренні, часто штучно
чи умисно надумані ідеологічні протиріччя, важко об’єднувати навколо якоїсь
простої, але необхідної мрії-ідеї. Але хіба ідея майбутнього, яке може
виразно проступити, скажімо, за п’ять найближчих років — хіба це не причина
і не привід припинити безглузді пошуки гріхів заходу перед сходом, нації
перед нацією, лівих перед правими чи навпаки?..

Те, що зал аплодував стоячи — про це говорити, мабуть,
зайво: кожний кандидат, який має свою опору, вочевидь, так само щиро і
гаряче сприймається тими, хто повірив йому і в нього.

Ті, хто вагається, запитують з повними на те підставами:
починаючи із Заходу, обручившись iз патріотами — з чим іти на Схід? Адже
от що цікаво: попередню владу обирали на Сході за те, що вона обіцяла,
і підтримували на Заході за те, що вона не виконувала цих обіцянок. А вона
й не збиралася, і не могла виконати: будь-яке спекулятивне базікання про
мову, про союз з Росією (на її умовах) закономірно закінчувалася, коли
кандидат приймав державу в управління. Тепер же схеми традиційної брехні
закінчуються. Для цього є, до речі, і об’єктивні причини: шматок хліба,
який (дожили!) є не у всіх як на Заході, так і на Сході, впливає на громадську
свідомість, мабуть, сильніше, аніж туманна перспектива залишитися без роботи
через незнання державної мови. Люди без роботи, а з роботою — без зарплати,
а із зарплатою — все одно з боргами... Що ділити жебракам?

Але бажаючі наповнити Крим, Донбас абощо величезною кількістю
друкованої продукції з портретами Євгена Марчука на тлі гасла «Державної
самостійності» будуть неодмінно. Спокуса велика — заробити «дешево і сердито».
І перспективи непогані. І що буде? Платон Коцеруба, студент, лідер громадської
організації «Молоді республіканці» відповідає:

— Буде нелегко. Ідея консолідації нації ще не звучала у
наших політиків як мета і засіб відродити країну. А як лідер молодіжної
організації я можу сказати, що хлопці Сходу і Заходу нічим не різняться
один від одного, їх хвилює одне й те ж, і вони всі свідомі українці. І
у нас немає причин для насаджуваної нам роз’єднаності. Марчук — рішуча
людина, він пішов на такий крок і йому буде тяжко, але саме рішучість йому
допоможе. Він дійсно видатний політик, наскільки я за ним міг стежити у
ЗМІ, він не зробив жодної помилки. Навіть персона Євгена Кириловича говорить
сама за себе, і він здатний примирити крайнощі. Я гадаю, що вони підуть
від агресивності, і навіть зрозуміють суто політичні популістські ноти,
які можуть по різному звучати в різних регіонах.

Прагматичний погляд на такі тонкі матерії говорить про
те, наскільки простіше буде найбільш дієвому поколінню ХХI віку будувати
життя — і своє, і країни. Допоможемо їм вже сьогодні?

...Київський форум вирішив ініціювати скликання засновницького
форуму Всеукраїнського громадського об’єднання «У ХХI сторіччя — з Євгеном
Марчуком» 5 червня 1999 року в м. Києві.

Тетяна КОРОБОВА, «День»
Газета: