Нас послано тільки пророкувати воскресення мертвих і будить сонних. Се наше діло.
Пантелеймон Куліш, український письменник і громадський діяч

Села-привиди

«Природне скорочення населення» вшестеро вище, ніж у містах
15 липня, 2003 - 00:00

Статистика статистикою, а українське село нині саме себе прогнозує. Як приклад — Берегелі Красилівського району на Хмельниччині. Там вважають, що залишилося їм жити років чотирнадцять чи п’ятнадцять. На все село — три дитини — у школу йдуть за п’ять кілометрів від рідного села. На всі Берегелі — один телефон — «мовчить», відключили за борги. Переважаючі тут представники покоління поважного віку чи не щодня по одному-два залишають життєвий простір. Для кого? У селі жартують, що для держави, в якої на всіх не вистачає пенсій. Із «виробничих об’єктів» у Берегелях лише ставок залишився. Райвлада віддала водойму в оренду заїжджим людям. Ті привезли свою охорону — нікого з місцевих і до ставка не допускають. Це того самого ставка, що всім селом споруджувався.

До «села без населення» впевнено прямують в Ізяславському районі Півнева Гора, де сім живих душ у списковому складі. Новосілка — дванадцять душ, у Волочиському районі — Вільшани та Пальчинці, де відповідно залишилося сім і дев’ять громадян України. Вони вже далеко не у віці Гриця, аби ходити на вечорниці та дбати про своє продовження. До речі, свого часу була така «лінія», спрямована супроти так званих неперспективних сіл. Півневій Горі, де колись було менше сотні дворів, оголосили вирок — закрили школу, медпункт, інші об’єкти соцкультпобуту. Відтак не стало тут роботи людям. Худобу з ферми відправили на «багаті» села, туди ж — і тракторну бригаду. Порушився правічний життєвий уклад.

Від передостаннього (1989 рік) до останнього (2001 рік) перепису сільське населення краю зменшилося на 115,6 тисячі (14,4 відсотка). Лише за 2002 рік — на 11,3 тисячі, — повідомили в Хмельницькому обласному управлінні статистики.

До речі, село Червоне Теофіпольського району активісти останнього перепису назвали «селом без населення». Вишневе Летичівського району — так само. Дзержинське Волочиського району — у тому ж реєстрі... Уявляєте? Хати, наче забуті цвинтарні могили. У палісадниках крізь бур’яни пробилися мальви. Мертва тиша. Зарослі стежки «ведуть» до здичавілих вишень і яблунь, які хтось же колись посадив. Орав на зиму город, жив чеканням весни, щоб посадити картоплю. День при дні дбав...

У роки ударних комуністичних п’ятирічок сімнадцять сіл Хмельниччини опинилося на дні Дністровського моря, що розлилося на межі Кам’янець- Подільського і Новоушицького районів. Край берега рукотворного моря — надмогильні плити: прізвища, дати народження і смерті похованих під водою. «Всі хати пішли під воду, крім моєї», — пригадую, розповідала Марія Калинушка, остання жителька Калюса. Її хата була в селі крайньою. Так і відправилася у небуття однією-єдиною хранителькою Калюса, якого вже давно не було.

А від села Дорогоща, що упокоїлось на дні водойми Хмельницької АЕС, залишилось 365 експонатів у краєзнавчому музеї. «У 1985 році стало відомо, що Дорогоща приречена. Тоді наш науковий співробітник Романчук Олександр Миколайович запросив у село експедицію з Кам’янця-Подільського. Приїхала, на околиці Дорогощі, розкопала курганний могильник доби ранньої бронзи. Бачите, фрагменти бойових сокир, серп, горщики. Ось нова доба: інструменти — стельмахівські, бондарські, ковальські, гончарські, вироби тодішніх майстрів — ключі, підкови, рихви... Фотографії з отих далеких часів, — розповідає директор краєзнавчого музею Нетішина, міста-супутника ХАЕС, Оксана Кононюк. — Село славилося ремісниками. Стельмахами, бондарями, ковалями, гончарями... Виготовлені вози, брички, фаетони продавали на базарах Острога, Ізяслава, Славути, Ганнополя і навіть далекої звідси Балти. Жили заможно. Чи не у кожній хаті була наймичка. Молодиці й дівчата виготовляли речі декоративно-ужиткового мистецтва».

Вихідців з Дорогощі доля розкидала по багатьох містах країни. Десь із місяць тому прибула група вихідців із Дорогощі, сіла у човен, допливла до середини водойми й поклала на хвилі вінки. Там, на дні водойми, — могили предків...

Михайло ВАСИЛЕВСЬКИЙ, «День», Хмельницька область
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

comments powered by HyperComments