Знати – це усвідомлювати, що ви нічого не знаєте. У цьому є сенс істинного знання
Сократ, давньогрецький філософ, один із засновників Західної філософії

Сергій КРИМСЬКИЙ: «З усіх прав людини найважливішим є право бути IНШИМ»

20 січня, 2006 - 00:00
ФОТО З АРХІВУ «Дня»

Сучасне життя, надстрімке, дуже часто хаотичне і внутрішньо суперечливе, не дає, як правило, навіть вдумливій, неквапливій і об'єктивній людині найменшої можливості осмислити його (ні, не зробити кар'єру, не брати участь у різноманітних політичних і економічних колізіях, не долучатися до вічної конкурентної гонки за життєвими благами — із цим якраз усе гаразд, а саме осмислити!). А це означає, що дуже багато людей не дуже чітко уявляють собі, в якій системі історичних, соціальних і духовних координат перебуває Україна. І, таким чином, вкрай відповідальні рішення на високому рівні приймаються часто «методом проб і помилок» (з відповідною неприйнятно високою ціною таких рішень), з кон'юнктурних, корисливих мотивів, а часом навіть наосліп.

Постійний автор «Дня», чудовий український вчений зі світовим ім'ям, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка за 2005 рік, доктор філософських наук, професор Сергій Борисович Кримський глибоко переконаний: так звані «вічні питання» філософії й етики (В чому сенс життя? Що таке щастя? Якими є справжні цінності нашого буття? Їх іще називають питаннями смислотворення життя ) однаково важливі для кожної людини на Землі, хоч би ким вона була — Президентом або пересічним громадянином. Постійні пошуки відповіді на ці питання (а відповіддю виступає саме прожите життя!) допомагають будь-кому з нас осмислити найголовніше в нашому світі. І філософія — незамінний помічник у цій справі — дозволяє дійти не тільки високо абстрактних, а й несподівано дуже актуальних висновків. Читач, який ознайомиться з не зовсім звичайним інтерв'ю Сергія Борисовича нашій газеті, інтерв'ю людини, яка має не тільки універсальні знання, а й дуже багатий життєвий досвід, сподіваємося, погодиться із цим.

ФІЛОСОФІЯ — ЦЕ СМИСЛОТВОРЕННЯ ЖИТТЯ

— Сергію Борисовичу, Ваш 75-літній ювілей майже збігається в часі з Днем філософа, який щороку відзначається на міжнародному рівні за рішенням ЮНЕСКО. Хотілося б скористатися із цієї обставини, щоб попросити Вас, як одного з найвідоміших філософів України, поділитися своїм життєвим досвідом.

— Звісно, було б дуже самовпевнено рекламувати свій життєвий досвід. Я дотримуюся скромнішої позиції: звернутися спільно з читачами «Дня» до стародавнього життєвого досвіду видатних мислителів, який став і особисто для мене «життєвим матеріалом» і, більш того, використовувався для побудови траєкторії мого життя. Адже філософ — це не просто «мисляча машина»; це людина, здатна переводити думки й почуття у свою біографію. Не випадково з часів Цицерона говорять про «втіху філософією». Щоправда, в наш час, після пандемії зла ХХ століття, навряд чи можна сповна «втішитися» філософією — для цього потрібні сильніші засоби. І культура (в найширшому значенні цього слова) може бути засобом, без перебільшення, рятівним.

Життя — це завжди подолання труднощів, якщо хочете, боротьба, тож дивуватися в ній треба не наявності прикрощів, що зустрічаються досить часто, а успіхам, які дійсно є рідкісними. Філософія й дозволяє усвідомити смислову міру між здобутками та втратами, успіхами та поразками. Знайти сенс життєвих пропорцій, співвідношення різних начал з позиції «третьої правди», тобто панорамного бачення життєвих обставин — такий підхід ми зустрічаємо вже в Біблії, в книзі Іова. Коли цей біблійний персонаж, якого спіткали всі можливі біди, заволав: «Доки?!» — Бог порадив йому усвідомити своє місце в універсальній картині буття, задум якої перевищує наше уявлення про успіхи й поразки. Без такого панорамного бачення (або «третьої правди») навряд чи можна оцінити успішність біографії вченого, який заради своїх творчих результатів ігнорує багато інших цінностей життя.

Хотілося б звернути увагу на такий приклад. Уже в античності Арістотель вирішив експериментально з'ясувати: чи має повітря вагу? Він порівняв вагу шкіряних мішків, наповнених повітрям, з вагою порожніх мішків і отримав однаковий результат. Таке ж враження відсутності у повітря ваги ми б отримали й при сучасному зважуванні на точних аналітичних терезах. Такий парадокс стався тому, що Арістотель не врахував власний закон виштовхувальної сили, що діє на тіло, занурене в те чи інше середовище. Значення цього прикладу полягає ось у чому: чи не «зважуємо ми у своєму житті повітря», не враховуючи при цьому невідомі нам закони, що створюють ілюзорний ефект? Для того, щоб уникнути такої ілюзії, потрібне певне загальне уявлення про буття. Життєва сила філософії й полягає в тому, що вона малює нам таку загальну картину. Вона вчить нас і тому, щоб не тільки «мудрувати лукаво», а користатися мудрістю інших людей. Усе життя я й намагався знайти шляхи такого «користання мудрістю»; принаймні, останніми роками я створив і читаю великий лекційний курс під назвою «Філософія як смислотворення життя».

— Чого ж Ви прагнете навчити своїх слухачів?

— Тут не треба нічого вигадувати. Вчити, як мені здається, треба того, з чим пов'язаний тисячолітній досвід людства. Тобто усвідомленню рятівних сил, які підтримують людяність у людині, дають життя через любов, добро й дарування щастя! Усе це заведено називати благодаттю. І це дійсно фундаментальна категорія. Гете, а слідом за ним і Лев Толстой, взагалі, вважали, що людина живе, доки вона «випромінює благодать», і йде з життя, коли ця якість вичерпується. Ось чому творчість видатних людей, незалежно від терміну життя (навіть якщо він надто малий) виглядає закінченою, тобто демонструє те, що заклик до благодаті спрацював.

УСЕ РОЗУМНЕ МАЄ МЕЖІ; БЕЗМЕЖНОЮ МОЖЕ БУТИ ТІЛЬКИ ГЛУПОТА

Тут виникає проблема долі з усією її полемічною інтерпретацією, коли, наприклад, згідно з думкою Шопенгауера, «випадкова смерть виявляється невипадковою, зустріч виглядає насправді побаченням, а незнання чогось — наміром, тобто інтуїтивним уявленням того, що індивідууму не треба».

Говорячи про благодать, слід передусім виробляти в собі огиду, ідіосинкразію до жорстокості. Про це дуже добре сказав Герцен: «Жорстокою є дитина у своїй невинності, жорстокий піп у своїй святості, жорстоким є доктринер у своїй науці. Усі ми жорстокі, й особливо жорстокі, коли праві». М'якосердя приходить тільки з досвідом, коли, прокидаючись уночі з думкою про те, яка ти погана людина, ти шукаєш виправдання для себе і не знаходячи його, знаходиш для інших! З цього моменту будь-яка жорстокість стає огидною.

Найважливішим правом кожного з нас є право бути іншим. Інший часто є продовженням тебе самого, тому, коли ти знайомишся з іншою людиною, треба передусім вирішити питання: чи влаштовують тебе її недоліки? І якщо влаштовують, не ставити їх у центр спілкування. Є міра навчання іншої людини, є міра й разумності. Наївні люди часто вважають, що розум безмежний. Насправді все розумне має межі; безмежною може бути лише глупота. Хоча й вона може бути рисою розуму! Не випадково Чехов говорив, що університет розвиває всі здібності, зокрема й дурість.

Стержньовим принципом «етики добра» є імператив (спонукальна вимога) незастосування сили, бо вона, як правило, породжує результати, більш негативні, ніж наявні обставини. Сила застосовується не тоді, коли це можливо, а коли це необхідно. Є, звісно, вороги суспільства, проти яких треба застосувати силу, але якщо від тебе особисто залежить, оголосити когось ворогом чи ні — зрозуміло, якого саме вибору категорично не можна робити.

Узагалі в житті не треба нічого боятися, зокрема й помилок, бо все добре є результатом виправлених помилок. Для мене особисто вельми повчальною є знаменита так звана «іспанська молитва»: «Господи, допоможи мені зробити те, що я можу зробити, дай мені терпіння змиритися з тим, чого я не можу змінити, і дай мені мудрість відрізнити перше від другого!». На жаль, у житті така «здатність відрізняти» не так часто зустрічається. Легше, образно кажучи, «махаючи шаблею» бігти в атаку. Важче, хоча часто й розумніше, вміти відступати. Таку ситуацію влучно описав Толстой. На вузькій лісовій дорозі, розповідав він, зустрілися два візники, які їхали на возах з двох протилежних сторін. Кожен з них кричав іншому: «Пропусти мене вперед!». Але випадковий перехожий, який спостерігав за цією сценою, мудро сказав: «Той з вас, хто дійсно поспішає, нехай від'їде назад...»

ЖИТТЯ ЛЮДИНИ — ЦЕ ЇЇ ПРАКТИЧНА ВІДПОВІДЬ НА ЗАПИТАННЯ: «У ЧОМУ ЩАСТЯ»

— Сергію Борисовичу, хотілося б поставити Вам нехай і вельми тривіальне, але злободенне для всіх питання: в чому полягає щастя людини?

— Це питання не має однозначного варіанта рішення. Життя людини і є її практичною відповіддю на це питання. Ми можемо ставити тільки проблему умов щастя людини. Свого часу над цією проблемою бився знаменитий американський письменник Едгар По. Використовуючи досвід його пошуків, ми можемо із сучасного погляду виділити чотири умови щастя.

Перша. Спілкування з природою, тобто з чимось більш абсолютним і високим, ніж окрема людина. У природі є краса, а вона виявляється милістю до людини. У відомому романі Ремарка «Три товариші» російський емігрант Морозов каже: «Усі наші нещастя від чотирьох стін». І дійсно, якщо у людини депресія, то після походу в ліс, до річки або в поле, вона, як правило, розсіюється. Більш того, ритм людських кроків, як встановлено наукою, співпадає з деякими ритмами мозку. Ось чому без спілкування з природою не можна бути щасливим!

Друга умова щастя — любов, тобто знаходження абсолютного центру в іншій людині, здатність до обміну особистостями між коханими. Такий обмін створює певну «хімію духу», деякий особливий об'єкт, званий «Ти», який іде до Бога.

Третя умова щастя — духовність, наявність високої мети в житті, величина якої прямо пропорційна величині щастя. Річ тут не в тім, що не потрібні матеріальні цінності — вони необхідні; але до них людина легко звикає, й тоді перед нею в усій силі постають ті ж екзистенційні, тобто духовні, проблеми.

І зовсім уже неординарною виглядає четверта умова. Вона передбачає відсутність честолюбства, бо честолюбна людина не може бути щасливою: вона щоразу ставить собі нові й нові цілі, і так без кінця. Не випадково біблійна мудрість свідчить: «Сила жадає, і тільки смуток вгамовує серця». Звісно, це не означає, що честолюбство не потрібне; воно необхідне кожній людині, яка робить кар'єру. Але слід знати, до яких наслідків для особистого щастя людини може призвести честолюбство!

ЛІДЕР — ЦЕ ЛЮДИНА, ЯКА ПРЕДСТАВЛЯЄ ВЕЛИКУ СОЦІАЛЬНУ СИЛУ, А НЕ СЕБЕ САМУ

— Тоді як Ви уявляєте собі кар'єрне сходження людини, її здатність бути лідером?

— Кар'єра, як правило, пов'язана з життєвими успіхами людини, з розв'язанням не лише матеріальних, а й особистих проблем. Вона пов'язана з певним рівнем влади, воля до якої, як вважав Ніцше, є рушійною силою людської психіки. Разом із тим, не можна не враховувати й того, що ця влада обмежує сферу простого людського спілкування; більш того, є чимало людей (до них належу і я), які не вважають для себе можливим наказувати іншим людям. Це аж ніяк не відміняє необхідності вольових рішень, без яких неможливе соціальне життя.

Безперечним однак є положення, назване в соціології «принципом Пітера». Він свідчить, що в кар'єрі кожна людина прагне зрештою зайняти рівень своєї некомпетентності. Тобто вершина кар'єри може виявитися ілюзорною! Яка кар'єра може бути у Толстого? Припустімо, написав ще один новий роман. І все...

Особливою обставиною є ситуація формування лідера. Адже це не просто керівник, це людина, яка має харизму, тобто здатність надати своїм думкам очевидності реального факту, результату, що не потребує доказів. На жаль, у нас нині поширилося вкрай шкідливе й небезпечне уявлення про те, що лідером може бути буцімто кожний. У країні виникли численні організації, що оголошують себе здатними до формування лідера внаслідок застосування різних «тренінгів». Такі заходи близькі до обману громадської думки, бо здатність бути лідером — це певна доля. Експериментальні дослідження свідчать, що й у популяції тварин, і в людському співтоваристві однаковий відсоток особнів, здібних до лідерства: 0,2 — 0,7%!

Крім того, лідер — це монадна особистість, тобто людина, здатна репрезентувати велику соціальну силу, а не себе саму. Така репрезентація характеризує місію людини, а не її службове становище. Тут доречно провести аналогію з пушкінським розумінням місії поета. Він писав:

«Пока не требует поэта к священной жертве Аполлон...
Среди дитей ничтожных мира, быть может, всех ничтожней он»

Поетом його робить місія — так само, як ця місія перетворює політичного діяча на лідера. І відносити цю місію на рахунок особистих успіхів — це означає створювати гріх самозванства. Тривожно й те, що в суспільстві стимулюється свого роду «боротьба марнославства», підживлювана ілюзорним переконанням в доступності високих вершин буцімто для кожного...

ОСОБИСТІСТЬ Є НАЙВИЩИМ ДАРОМ БОГА

— І, нарешті, останнє запитання: в чому, Сергію Борисовичу, на Вашу думку, полягає сенс життя?

— Це питання не має остаточного рішення, а вимагає безперервних пошуків кожною людиною. Ці пошуки і їхня жорстока гострота свідчать, що життя не може бути безглуздим. Тут можуть бути три варіанти рішення. Перший: вписати своє життя, як це роблять часто сільські люди, в життя природи, підпорядкувати свою життєдіяльність природним ритмам. Тоді саме буття відповідає на питання про сенс життя.

Другий шлях: зробити природу подією свого життя. Прикладом тут може бути апокрифічний старець біблійних часів Осія, який наприкінці життя віддав податки державі, кредиторам — гроші, дітям — майно, серце — дружині, а собі залишив місце під смоковницею, звідки особливо мальовничими виглядають схід і захід сонця. Цей шлях означає завдання: дати буттю проявитися через людину, через тебе самого, проявити це буття в той чи інший спосіб. Я згадую, як років 20 тому зрубали тополі біля церкви Миколи Набережного на Подолі. І серед цих зрубаних дерев я побачив стовбур, на якому була прибита залізна табличка, що належить ще до ХIХ століття. На ній був напис: «Перший поцілунок». Тобто людина позначила місце своєї життєвої події, і тільки тополя, коли виросла, приховала цю табличку від наших очей...

Третій шлях: зробити своє життя якомога повнішим, предметом наповнення високими цінностями. Кажучи більш конкретно, не можу не послатися на лист Сенеки до Луцилія, в якому великий давньоримський філософ дає свою відповідь на запитання про сенс життя. Він писав приблизно так: зроби добро якнайбільшій кількості людей. Якщо не зумієш якнайбільшій кількості — то якійсь його частині. Якщо не можна зробити цього — послужи комусь одному з ближніх. Якщо не зумієш послужити ближньому — послужи самому собі. Останнє означає створення своєї особистості. А це може бути найбільшим і найважливішим явищем сучасності. Особистість, тобто створення внутрішнього світу людини, є найвищим даром Бога. Творіння особистості — це створення мікрокосму, суб'єкта, відповідального перед собою за близькість до інших людей або навіть до однієї людини — якщо ти здатен зробити її щасливою.

У Варшаві в одному з костелів є сучасна ікона Христа, яка зображує людину, що несе на руках... саму себе, щоб віддати те, що несе, людям. По-моєму, цей образ і є найкращою відповіддю на питання про сенс життя. Додам іще, що духовна ситуація у багатьох країнах християнської цивілізації (і, звісно, в Україні), особливо віддаленість чималої частини молоді від високих ідеалів, мені особисто зі страшною ясністю нагадує про те, що подібне вже було в історії людства. А саме: в момент катастрофи, краху старих, античних, язичницьких богів і початку найбільшої революції: зародження християнства...

Розмовляв Ігор СЮНДЮКОВ, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments