Напередодні президентських виборів на арену вийшла опозиційна соціальна
сила
Нинішня весна була багатою на політичні події. Однак серед них особливе
місце займає одне — поновлення страйкової боротьби шахтарів із їхнім подальшим
походом на Київ.
Внаслідок низки обставин мені довелося брати безпосередню участь у розблокуванні
соціально-політичних процесів, викликаних акціями протесту шахтарських
колективів 1989 і 1993 років. Важко порівнювати й давати політичні оцінки
подіям минулим і тим, що відбуваються зараз. Час різний, соціально-політична
ситуація інша, а головне — люди багато в чому стали іншими. І ті, хто при
владі, і шахтарі, і основна маса населення. Та все ж, як на мене, є велика
політична доцільність поглянути на те, що відбувається сьогодні, крізь
призму вчорашнього у рамках трьох основних аспектів. Влада й шахтарі. Шахтарі
та влада. Шахтарі й політичні процеси.
Перші шахтарські страйки були цілковитою несподіванкою для Радянської
влади. Як же це могло статися? Чому? Адже на всіх етапах розбудови Радянської
держави шахтарі були головною опорою комуністичної партії та влади в цілому.
Небагато хто знає про резолюцію Й. Сталіна на доповідній Л. Берії: «Шахтарів
не чіпати, це опора Радянської держави». І ще одна записка, написана рукою
великого керманича Жданову: «Країні потрібне вугілля, праця шахтарів важка
й небезпечна. Щодня шахтар, ідучи на роботу, має відчувати, що він здійснює
подвиг, і що Батьківщина та партія про це знають і завжди пам’ятають. Працю
шахтарів треба прославляти, не жалкуючи коштів...»
Вдумайтеся: не саджати, не лякати, а прославляти. Невипадково люди,
котрі побоювалися можливих репресій, виїжджали працювати на шахти. Майже
третину шахтарів Донбасу становлять вихідці із Західної України.
Радянська пропагандистська машина сформувала у людей цієї дійсно важкої,
небезпечної, але дуже необхідної для країни професії високе почуття самоповаги,
нехай навіть якоїсь мірою і гіпертрофоване.
Свого часу на цих їхніх гордощах уміло зіграли представники демократичних
сил, перевівши їх із героїв у бунтівники.
Що проглядалося у діях влади в той перший, повний несподіванок, період?
Відповідальність помножена на величезну організаторську роботу, плюс реальні
матеріальні можливості для задоволення шахтарських вимог. І хоча владі
зрештою вдалося в основному заспокоїти шахтарські колективи, та шлюзи політичного
протистояння в суспільстві вони відкрили. І сьогодні можна з упевненістю
констатувати: шахтарі першими вдарили по моноліту СРСР і КПРС, і він дав
тріщину. І хай там що розповідали про свою виключно видатну роль у знищенні
КПРС, розвитку національно-визвольного руху, проголошенні незалежності
тощо, наші українські дисиденти, націонал-демократично налаштовані поети
та письменники, вони другорядні. І нікуди від цього не дітися.
Другу хвилю шахтарського цунамі прийняла на себе команда Леоніда Макаровича
Кравчука. Удар намічався дуже сильний. І автомобілі шахтарі перевертали,
і ятки комерційні громили, і дороги перекривали. Все йшло до серйозних
політичних наслідків.
Однак минулий досвід і страх, помножений на відповідальність людей,
які займалися цим питанням, плюс, нехай і значно менші, аніж у межах Союзу,
та все ж іще досить непогані фінансові можливості, реалізовані досвідченою
рукою Ю. Зв’ягільського, досить швидко та ефективно ліквідували назріваючу
пожежу.
Хоча надалі ці шахтарські виступи зіграли велику негативну роль у передвиборній
кампанії Л.М. Кравчука.
Як відзначають чимало фахівців-політологів, сьогоднішня ситуація зі
страйкуючими шахтарями набагато небезпечніша. І що ще дуже важливо — вона
важко прогнозується.
Страйковий вогонь у шахтарських колективах тліє вже майже рік. Страйк
набув перманентного характеру. А що ж влада? Вона, на відміну від двох
перших випадків, поводиться досить спокійно. Щоправда причину цього спокою
сьогодні визначити важко. Це чи то цiлковита впевненість у контрольованості
ситуації. Чи то відсутність можливостей для того, аби хоча б частково задовольнити
їхні вимоги. А, може, просто не чітко прорахована ситуація.
Варіантів може бути багато. Та соціально-політична ситуація, викликана
діями шахтарів, від цього сама собою вже змінитися не може.
І все ж таки, на мій погляд, суть у тому, що влада, на жаль, не вловила
зміни психологічного настрою шахтарів.
Час розпорядився так, що ці люди з правофлангових гвардійців праці потихеньку
стали перетворюватися на звичайнісінький люмпен. А їхня праця, що так високо
цінувалася, стала тягарем для державного бюджету.
Чи змирилися вони з таким крутим поворотом у їхньому житті? Можу сказати
однозначно: ні. Й ті тимчасові занепадницькі настрої безвиході проходять.
А на зміну йде запекле прагнення боротьби до перемоги. Як мені сказав один
із колишніх знатних шахтарів, «Донбас ніхто не ставив на коліна і нікому
поставити не дано».
До кінця не усвідомили можновладці і те, якої сили політичний заряд
несе у собі похід на Київ. Люди, котрі здійснюють цей рейд, уже не просто
страйкарі, вони відчули себе народними героями, повпредами та захисниками
всіх знедолених. Вони нарешті скуштували солодкий, уже забутий ними плід
слави та громадського визнання. Вони вийшли на політичну сцену, і народ
їм аплодує і кричить браво.
У зв’язку з цим уже можна зафіксувати той факт, що на політичну арену,
причому напередодні президентських виборів, виходить нова політична сила,
яка хоче вiдіграти свою, досить важливу роль, у історичному розвитку України.
Тим паче, що ця подія гармонійно співпадає з іншою. Минулі вибори до Верховної
Ради остаточно засвідчили: у суспільстві сформувалася політична опозиція,
яка включає в себе вже не лише представників лівих сил, які цiлком заперечують
обраний шлях розбудови держави, але й частини реформаторів. Проте навіть
у сукупності вся ця опозиція є не більш, аніж політична еліта.
Поява ж на політичній арені організованих страйкуючих шахтарів, це поява
опозиційної соціальної сили. Що докорiнно починає міняти як соціально-політичну
ситуацію, яка склалася в країні, так і існуючий розклад політичних сил.
Адже в цьому випадку йдеться вже про реальне формування народної опозиції.
І в який бік вона спрямує свої зусилля, багато в чому залежатиме від того,
хто її очолить.
Уже незабаром треба чекати не жартівливих баталій між різними політичними
силами за право якщо не очолити страйковий рух, то хоча би залучити в союзники.
Зробити це буде не просто. Страйковий рух набуває нового характеру.
А отже, неминуча зміна лідерів і керівництва та вихід на арену молодих,
по-екстремістському налаштованих і прагнучих негайних дій, у ході яких
можна швидко затвердитися. І домовлятися з ними буде надто складно.
Цілком очевидне й інше. Задовольнити економічні вимоги шахтарів влада
сьогодні не в змозі. І не з політичних міркувань, а тому, що не має фінансових
можливостей.
Зі свого боку шахтарі пройшли пішки сотні кілометрів не для того, щоб
піти з Києва ні з чим. Тому на порядок денний неминуче вийдуть політичні
вимоги. І найперше — відставка уряду. Тим паче, що цю ідею підтримають
чимало політичних сил.
А це вже, як ви розумієте, початок нового витка політичної боротьби,
у тому числі й за президентське крісло.
