Якщо свобода взагалі щось значить, то це право говорити іншим те, чого вони не хочуть чути
Джордж Оруелл, британський письменник і публіцист

Ще раз про стратегічні інтереси,

або Про хибність спекуляцій щодо зовнішньої політики України
25 липня, 2006 - 00:00

Останнім часом у засобах масової інформації стало надзвичайно популярним критикувати зовнішню політику України за період «помаранчевих урядів» із боку політиків іншого політичного табору, в тому числі й колишніх керівників зовнішньополітичного відомства часів уряду Віктора Януковича. Поділяючи більшість аргументів, викладених у зазначених публікаціях, слід звернути увагу на певні необ’єктивні судження та відсутність аналізу глибинних причин кризового стану відносин на певних зовнішньополітичних напрямках, зокрема щодо українсько-російських відносин. Тож украй важливим видається запровадження наукової дискусії, в основу якої було б покладено глибокий аналіз існуючих зовнішньополітичних проблем та окреслення шляхів і механізмів реалізації зовнішньополітичного курсу України.

ЄВРОІНТЕГРАЦІЙНИЙ ТА ЄВРОАТЛАНТИЧНИЙ КУРС УКРАЇНИ

Звинувачення, що нібито Україна проводила одновекторну політику в бік Заходу ціною розриву стосунків із Росією й байдужості до Азії, не витримують критики в тому сенсі, що тут іде мова про різні рівні відносин. Інтеграційний курс і має бути одновекторним, тому що країна не може інтегруватись одночасно в різні політичні та економічні системи. Адже інтеграція передбачає досягнення спільних стандартів життя, єднання, злиття певних суспільних, державних та інших національних структур на основі єдиних принципів і підходів, створення єдиної або входження до єдиної економічної та політичної системи. Інтеграція спрямована на досягнення спільної нової якості. Саме в цьому сенсі Україна не може одночасно інтегруватися і в демократичну Європу, і в авторитарну Росію. Саме в цьому сенсі Україна не може одночасно інтегруватись і в ЄС, і в ЄЕП, оскільки ці організації побудовані на категорично різних принципах і переслідують різні цілі. Така інтеграція може бути тільки в один бік, коли йдеться про реальну, а не про декларативну інтеграцію. Іншою розлогою тезою є твердження про те, що вступ в ЄС жодним чином не пов’язаний із членством у НАТО, й що досвід набуття країнами Центрально- Східної Європи членства в ЄС через членство в Північноатлантичному альянсі не прийнятний для України. А чому? Твердження, що, мовляв, Україна особлива, специфічна країна для Європи, не може бути аргументом. Польща, Чехія, Угорщина теж по-своєму специфічні країни. Словенія була специфічна тим, що це була перша пост-югославська країна, що набула членства в ЄС. Естонія, Литва, Латвія специфічні тим, що це пострадянські країни. Кожна країна є специфічною. Якщо Україна специфічна тим, що вона має великий національний бізнес глобального рівня, то це було б надзвичайно добре. Але повернемося до економічних реалій. Коли ми говоримо про конкурентоспроможність української продукції, то тоді треба зазначити, в яких сегментах ринку ми конкурентоспроможні і яка структура нашого експорту на світові ринки. Якщо ми з цього погляду подивимося на нашу конкурентоспроможність, то виявиться, що, за винятком ракетно-космічної галузі та деяких інших сегментів виробництва, про конкурентоспроможність товарів, виготовлених на старій технологічній базі, дуже важко говорити. З’ясується, що високотехнологічна продукція та продукція машинобудування, яка й характеризує рівень конкурентоспроможності, складає 15 — 20% нашого експорту, все інше — сировина та напівфабрикати.

Інший показник нашої економічної могутності, який є важливим для членства в ЄС — це обсяг валового внутрішнього продукту, зокрема, обсяг ВВП на душу населення. І тут виявиться, що ми специфічні не системним бізнесом, а своєю відсталістю. За рівнем ВВП та доходів на душу населення Україна посідає передостаннє місце в Європі.

Ці параметри й є тими основними орієнтирами, за якими ми маємо рухатись в ЄС. Яким шляхом цього досягти? Соціалістична партія України, а тепер і вся антикризова коаліція, очевидно, мають намір будувати Європу в Україні поза межами ЄС і НАТО. Хибність цієї тези соціалісти з комуністами вже довели, будуючи соціалізм в окремо взятій країні. Чим усе це будівництво закінчилось, ми вже бачили. Не хотілось, щоб із таким результатом закінчилось будівництво Європи в Україні.

Чи можливо побудувати Європу в Україні поза межами ЄС і НАТО? Можливо в тому випадку, якщо ви маєте невибагливе до праці мільярдне населення, як у Китаї, дешеву робочу силу, яка притягує мільярдні іноземні інвестиції; чи у випадку, коли ви ці гроші маєте від продажу колосальних енергетичних ресурсів, як, приміром, Росія. Україна не має ні того, ні іншого. Де взяти ресурси для побудови Європи в Україні? Приєднатись до Росії, можливо, але не факт, що Росія нам побудує Європу, коли вона не має наміру будувати її в себе, маючи при цьому мільярди «перегрітих» нафтодоларів.

Відповідь на це запитання дає досвід наших сусідів, які стали членами Євросоюзу. Цей досвід говорить, що у випадку, коли ви не маєте власних ресурсів, побудувати Європу можна тільки в разі, коли знаходитесь усередині Європи, всередині європейської політичної та економічної системи. Для цього членство в ЄС піднімає планку вимог економічного розвитку й змушує своїх нових членів тягнутись до цієї планки. Звісно, цей примусовий шлях болісний, але ефективний. ЄС надає для цього необхідні технології, інвестиції й фінансову допомогу. У результаті, частка високотехнологічної продукції в структурі експорту нових членів ЄС зросла в середньому з 10% до 40 — 50%. Це й є реальне зростання конкурентоспроможності національної продукції. Відтак, наші сусіди — нові члени ЄС без системного великого «національного» бізнесу — рано чи пізно прибудуть на російський ринок і витіснять звідтіля нашого українського виробника. Це, до речі, ремарка про наші стратегічні зв’язки з Росією, і відповідь на те, яким шляхом їх потрібно зберігати. Відповідь очевидна: нам необхідно рухатись не шляхом в Європу через Росію чи разом з Росією, а шляхом завоювання російського ринку через членство в Євросоюзі та європейські технології.

Яку ж насправді роль відіграє НАТО в цьому євроінтеграційному процесі? НАТО є необхідною умовою вступу в ЄС саме через специфіку України. Специфіка ця полягає не в системності великого «національного» бізнесу, а в нерозвиненості української економіки й невідповідності її економічним стандартам ЄС. Для економічно розвинутих Австрії, Швеції, Фінляндії членство в НАТО для вступу в ЄС було не потрібне, оскільки вони й так відповідали економічним вимогам членства в ЄС.

Посткомуністичні країни Центрально-Східної Європи не дотягували до економічних критеріїв для набуття членства в ЄС. Тому не випадково акцент для цієї групи країн був зроблений на політичній частині Копенгагенських критеріїв. А саме цю політичну частину умов формує членство в НАТО. Перевага такого шляху інтеграції в європейську спільноту полягає в тому, що вступ до НАТО дозволяє країнам-кандидатам остаточно вийти зі сфери впливу Росії, яка прагне бути самостійною домінантою на європейському геополітичному просторі, отримати надійні гарантії безпеки, закріпити основи демократичного устрою в країні. Але головне, чого досягають країни-кандидати під час реалізації такої стратегії, це отримання могутнього локомотива просування своїх інтересів в Євросоюзі в особі країн- членів НАТО. Використовуючи тісний зв’язок НАТО з ЄС, ці країни як члени Альянсу можуть безпосередньо на рівноправній основі лобіювати свої інтереси в країнах Євросоюзу, які водночас є членами НАТО. І це робить стратегію транзиту країн-кандидатів «через НАТО в ЄС» виправданою.

Членство в Північноатлантичному альянсі політично забезпечує членство в ЄС країнам, які економічно ще не розвинені до рівня вимог ЄС. Це й є випадок, показовий для України.

ПРО РІВЕНЬ СПІВРОБІТНИЦТВА З НАТО

Останнім часом навколо євроатлантичного курсу України й НАТО існує занадто багато спекуляції. З боку противників звучать такі антинатовські тези: рівень особливого партнерства, який має Україна з Альянсом, вищий за рівень відносин країн із НАТО, що підключились до Плану дій з набуття членства; у НАТО нас не чекають, український народ проти членства України в НАТО, тому нам потрібен позаблоковий статус, щоб не допустити вступ до Альянсу.

Погодитись з такими тезами дуже важко, оскільки План дій щодо членства в НАТО сам по собі передбачає набуття союзницьких відносин, які, за визначенням, є на порядок вищими ніж партнерські відносини. У НАТО нас чекають саме тому, що мають надію на розвиток демократії в Україні. Але якщо ми йтимемо зворотнім шляхом, то перестануть чекати.

Рух, який сьогодні розгорнувся за юридичне закріплення позаблокового статусу України, й масштабна антинатовська кампанія переслідують спільну мету — у будь-який спосіб не допустити членства України в НАТО. Хибність тези про необхідність позаблокового статусу полягає в тому, що цей статус не дає жодних гарантій національної безпеки, більше того, країна, яка проголошує такий статус, добровільно обмежує себе у виборі шляхів захисту свого суверенітету. Для України це означає, що ми не зможемо звернутися за колективною допомогою в разі агресії проти нашої країни й консервуємо на майбутнє російську військову присутність на території України.

Щодо зниження рівня підтримки членства України в НАТО серед населення — це правда. Як правда й те, що причиною такого падіння стала не тільки абсолютна відсутність інформаційної політики з цієї тематики з боку державних органів, але й потужна антинатовська кампанія виборчого Блоку «Не ТаК!», який складався з відомих політичних партій. Правда полягає в тому, що ця кампанія мала чудове фінансове забезпечення. Цікаво тільки, яке походження мали фінанси цієї антинатовської кампанії — вітчизняне чи зарубіжне?

Звичайно, що антинатовська інформаційна кампанія, яка ведеться до цього часу в Україні, фактично спрямована на те, щоб:

— позбавити Україну найбільш реального шляху входження в об’єднану політичну Європу;

— залишити Україну у сфері російського геополітичного домінування;

— залишити її без надійних гарантій національної безпеки, державного суверенітету України та зміцнення демократичного устрою в країні.

ПРО СПІВДРУЖНІСТЬ ДЕМОКРАТИЧНОГО ВИБОРУ Й СНД

Дійсно, порівняння цих організацій було б дуже корисним і не на користь неефективного СНД з авторитарними тенденціями більшості його членів та їхньою тіньовою економікою. Спільнота демократичного вибору є свідченням можливості іншої — демократичної альтернативи для країн пострадянського простору. Створення цієї спільноти є гарним прикладом того, що сучасна зовнішня політика України не тільки декларує європейський вибір, але й реально його втілює. Солідарність демократичних країн, яку продемонстровано з ініціативи України, також є реальним успіхом у зовнішній політиці.

ПРО РОСІЮ

Відносини України з Росією — окрема тема. Тезово можна зазначити, що загострення відносин із Росією відбувалось не з ініціативи України. Не Україна була ініціатором газової, м’ясо-молочної, сирної та інших торгівельних воєн. Відомо, що загострення відносин із Росією почалось після того, як «помаранчевий» уряд почав чітко артикулювати національні інтереси України, чого не спостерігалось раніше. Інша річ, що ці заявлені національні інтереси повинні мати ефективний механізм реалізації. А це вже питання стратегії відносин із Російською Федерацією, якої не було ні за часів президента Кравчука, ні за часів президента Кучми, немає її й до цього часу.

Тож цілком природно постає питання про необхідність розробки ефективної зовнішньої політики відносно Російської Федерації, пошук тих методологічних підвалин, які б дозволили окреслити оптимальну модель українсько-російських відносин, яка б забезпечила безпечне існування та розвиток України як незалежної суверенної держави.

Виходячи з того, що головною сутнісною ознакою українсько-російських відносин є їхній асиметричний характер, в основу зовнішньої політики України на російському напрямку має бути покладена асиметрична стратегія, яка б дала змогу нашій країні реалізувати її національні інтереси та розвивати взаємовигідні відносини з Російською Федерацією. Стратегія ця має розроблятись з урахуванням принципів та особливостей асиметрії двосторонніх відносин. Центральним елементом цієї стратегії має бути визначення національних інтересів України у відносинах із Російською Федерацією в економічній, гуманітарній, геополітичній та військовій сферах. Другий важливий аспект стратегії — визначення короткострокових, середньострокових та довгострокових цілей та завдань, досягнення яких забезпечить реалізацію національних інтересів. Третій елемент (основний для стратегії) — визначення шляхів досягнення зазначених цілей. Четвертий елемент — визначення засобів та ресурсів, які забезпечують досягнення цілей.

Ключове значення при розробці першого елементу стратегії має не тільки ідентифікація національних інтересів у різних сферах, але й визначення ступені їхньої сумісності та розбіжності з національними інтересами Росії. Якщо взяти економічну сферу, то Росію у відносинах з Україною цікавить, насамперед, її транспортна інфраструктура.

Стратегічні геоекономічні інтереси Російської Федерації щодо України пов’язані, насамперед, із найбільшою серед чорноморських країн довжиною берегової лінії та розгалуженою мережею морських портів, що відкриває широкі можливості доступу до міжнародних морських комунікацій. Іншим найбільш важливим стратегічним інтересом Росії в Україні є її трудові ресурси, дешева робоча сила, дефіцит якої Російська Федерація відчуває вже зараз й який може мати фатальні наслідки для неї в майбутньому.

Третім за важливістю стратегічним інтересом Росії щодо України, який знаходиться в економічній площині, є її територія як джерело мінеральної сировини, перш за все рідкоземельних матеріалів, які дають можливість виробляти такі стратегічно важливі продукти, як алюміній, титан, марганець та інші кольорові метали й хімічні речовини. До цієї категорії інтересів варто віднести й чорноземи України та її сільськогосподарські угіддя, які за часів Російської імперії та Радянського Союзу були основним джерелом сільськогосподарської продукції для населення Росії, особливо таких видів, як зерно, цукор, олія, м’ясо-молочні вироби.

Окрему категорію стратегічних інтересів Російської Федерації у сфері економіки складає промисловий потенціал України. Потреба в промисловому потенціалі України обумовлена, насамперед, спільною спадщиною — єдиним народногосподарським комплексом колишнього СРСР. Відтак, Україна забезпечує російське промислове виробництво необхідною номенклатурою комплектуючих вузлів й агрегатів для створення та виробництва російської промислової продукції. Незавершеність замкнутих циклів промислового виробництва в Росії змушує Росію підтримувати промислову кооперацію з Україною. В Україні залишаються певні види виробництва промислової продукції, яку Росія самостійно випускати не здатна.

Стратегічний інтерес Росії в галузі промислового виробництва обумовлений перевагою України в розробці та виробництві окремих видів промислової продукції, особливо у сфері високих технологій. Проте стратегічні інтереси Росії в галузі промислового виробництва щодо України не є довготривалими. Вони носять короткостроковий та середньостроковий характер, оскільки обумовлюються такими чинниками, як стрімка втрата Україною високотехнологічного виробництва та перехід промисловості Росії на замкнуті цикли виробництва промислової продукції, а також створення виробництва тих видів продукції, які раніше поставлялися з України.

Четвертий стратегічний інтерес Росії в економічній сфері віддзеркалює потребу в Україні як ринку збуту російських енергоресурсів, сировини та промислової продукції. Цей інтерес повністю збігається зі стратегічними інтересами України.

Найбільш пріоритетним стратегічним інтересом України відносно Росії є стабільне постачання російських енергоресурсів та розширення експорту української промислової й сільськогосподарської продукції на російський ринок.

У сфері промислової кооперації стратегічні інтереси України обумовлені тими ж самими потребами що й Росії: потребою в російських комплектуючих для української промислової продукції, відсутністю окремих видів промислового виробництва в Україні, потребою в російських замовленнях та інвестиціях у промислове виробництво.

Проте реалізація стратегічних інтересів України в галузі промислової кооперації в середньостроковій та довгостроковій перспективі обмежуватиметься наступними чинниками: переходом Росії на замкнуті цикли промислового виробництва, розміщенням у Росії виробництва альтернативних українським видів промислової продукції, низькотехнологічним характером російської промислової продукції, незначною ємністю російського ринку на окремі види української продукції.

У цілому, стратегічні інтереси України в двосторонніх економічних відносинах на короткострокову, середньострокову та довгострокову перспективу будуть обмежені двома головними чинниками. По-перше, відносно малою часткою України в зовнішньоторговельному обігу Російської Федерації (6 — 7%). По-друге, пріоритетністю геополітичних та геостратегічних інтересів Росії над її економічними інтересами.

Другий чинник дозволяє Росії нехтувати своїми економічними інтересами та використовувати економічні важелі впливу на Україну задля досягнення перших. Така ситуація значно звужує можливості економічного співробітництва двох країн й обмежує реалізацію економічних інтересів України в україно-російських відносинах.

Проте, розробляючи таку стратегію, українським політикам і дипломатам слід пам’ятати, що Росія для України — це не тільки колосальні можливості для співробітництва, але й колосальні виклики для її незалежності та ідентичності України як суверенної держави, як політичної нації. Як уникнути цих викликів і розвивати співробітництво на базі спільних економічних інтересів — це вже царина мистецтва українських дипломатів та керівництва країни.

Григорій ПЕРЕПЕЛИЦЯ, доктор політичних наук
Газета: