Гідність держави зрештою залежить від гідності особистостей, які її створюють.
Джон Стюарт Мілль, британський філософ, політичний економіст XIX століття

Що ріднить Україну та Японію

Українська дослідниця довела, що у нас схожі дерев’яні церкви
20 лютого, 2009 - 00:00
ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Днями у Національному музеї Тараса Шевченка Галина Шевцова презентувала книгу «Україна — Японія. Дерев’яні церкви», яку написала на основі багаторічного дослідження дерев’яної архітектури двох держав.

— В України та Японії дуже схожа давня історія, зокрема на рубежі І—ІІІ століть до нашої ери, — розповіла доцент кафедри основ архітектури Київського національного університету будівництва та архітектури, член Наукової спілки архітекторів Японії Галина Шевцова. — Народи обох країн займалися вирощуванням хліборобських культур, через що мали й схожі вірування: дохристиянська релігія в українців та синтоїзм у японців. Через це в дерев’яних церквах панує дуже схожа атмосфера. У північній Україні церкви будували на основі зрубної системи, накладаючи колоди одна на одну й утворюючи трикутний зруб. За схожим принципом будувалися церкви і в Японії, з єдиною різницею: наш народ дбав про те, щоб така споруда максимально зберігала тепло, а японський — про вентиляцію у приміщенні.

Як припускає дослідниця, форму будівництва наших церков, коли купол піднімається високо в небо і при цьому звужується, в українців запозичили багато народів, серед них і японці. Також пані Галина довела, що деякі речі Трипільської культури зовні схожі на знахідки з японських курганів — зроблені також із глини і подібної форми. А ще схожі між собою японські каплиці та бойківські дзвіниці: таке ж саме поєднання дерев’яного та кам’яного матеріалу. Мало чим різниться і подвір’я біля церков: і в японців, і в нас під вікнами ростуть мальви, до речі, ці квіти вважаються національним символом Японії. Може, через це багато тих, хто тільки знайомиться з книгою пані Галини, не може з першого разу назвати, церква якої країни зображена на тому чи іншому фото. Підказкою служить тільки те, що покрівля японських будинків завжди закруглена і ніби піднята догори, а в наших — пряма і дивиться вниз.

— Незважаючи на схожість старих церков, сучасна політика України та Японії щодо збереження архітектурних пам’яток докорінно відрізняються, — запевняє Галина Шевцова. — В Японії існує національна програма підтримки давніх церковних споруд. В Україні ж багато давніх пам’яток перебуває на грані «виживання». Відрізняє нас і те, що в Японії до дерева ставляться як до живого створіння. Якщо навіть зрубали одне дерево, то замість нього посадять ще десять. А кожна вирубка — це спеціальна церемонія. Японці вірять: коли деревина стає частиною храму, вона не втрачає своєї души й залишається живим створінням.

Зацікавлення Японією прийшло до Галини Шевцової ще у дев’ять років, коли вона вперше прочитала поезію Мацуо Басьо. Потім вивчала японську мову, архітектуру Сходу і здійснила подорож у Країну Вранішнього Сонця, де два роки реставрувала тамтешні храми. Окрім книги «Україна — Японія. Дерев’яні церкви», дослідниця підготувала виставку фотографій, зроблених за час написання книги. Наразі виставку презентують в Австралії, а незабаром її побачать і українці.

Інна ФІЛІПЕНКО, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ