Ми є. Були. І будем ми. Й Вітчизна наша з нами.
Іван Багряний, український поет, прозаїк, публіцист, політичний діяч

ЩОДЕННИК 11 серпня

11 серпня, 1998 - 00:00

Недавно грабували мою знайому. Нахабно, серед вихідного
білого дня. Причому в досить людному місці — неподалік від ринку.

Ситуація була до банального проста. Людмила (назву знайому так) вирішила
«готувати сани влітку» і пішла з дочкою-старшокласницею на базар купити
їй зимове взуття. Незабаром жадані черевики з товстенною, немов скати «БєлАЗа»,
підошвою були в «дитини» в руках.

Не встигли вони відійти від торжища два десятки метрів, як якийсь молодик
вихопив у Людмили сумку. Вона остовпіла. Тільки рука рефлекторно метнулася
за вислизаючою власністю і амбарним замком зімкнулася на ручці. Однак грабіжник
продовжував розлючено тягнути до себе шкіряний сейф. Нерівна боротьба продовжувалася
кілька хвилин, що видалися Людмилі годинами.

Вона намагалася покликати на допомогу, але шок стиснув горло. Поблизу,
хоч як це дивно, нікого не було. Лише кілька хлопчаків із цікавістю спостерігали
за тим, що відбувається. Потім з’явилася жінка з величезною собакою, чи
то догом, чи то ротвелером. «Зараз цьому кошмару прийде кінець!» — наївно
вирішила Людмила. Але жінка приєдналася до хлопчаків, які спостерігали.

Допомога прийшла несподівано. Дочка, яка стояла до цього соляним стовпом,
опам’яталася і з висоти своїх акселератських 180 сантиметрів обрушила обновку
на голову нападника. Зрозумівши, що дві розлючені жінки небезпечніші за
міліціонера, той ретирувався.

Поки Людмила давала лад розладнаним нервам та одягу, до неї підійшла
собачниця і осудливо кинула:

— Завели б собі такого друга, і з вами б нічого не трапилося. От я за
себе спокійна.

Наївна! Адже нерідко собаки тих, хто страждає на невтручання, здають
своїх господарів за понюшку «Педігрі», адже хвороба заразлива.

Олександр БЄЛЄНЬКИЙ, «День» 
Газета: