Серед ночі раптом пролунав дзвінок. Здається, тільки
я одна в домі почула шамотіння прикрученого телефона. Зі сну, як це буває,
не зразу впізнала, хто говорить.
Це був NN. Чого він раптом згадав про мене — так і не знаю. Ні тобі
вибачення за надто пізній дзвінок, ні жодних пояснень. Просто — на душі
в людини кепсько: видно з усього — випив і, як це буває з українськими
чоловіками, закортіло поплакатися. Ох ці п’яні українські сльози — зроду
їх не любила! Плачте, плачте, дорогі чоловіки, це дуже корисно для психіки,
— але так, щоб ніхто вас не бачив. Та мені виявлено довір’я — і я чесно
вислуховувала про хаос чужого життя, до якого я фактично не мала жодного
відношення. Та мені виявлено довір’я. І я мала вислухати. Це така наша
слов’янська, східнослов’янська, точніше, традиція душевності. Душевної
відкритості...
Чим я могла зарадити, окрім як уважно, зі співчуттям вислухати? Добре,
якщо NN полегшало. Засинаючи уже вдруге цієї ночі, відставила вбік хаос
власного життя — заходилася впорядковувати хаос життя чужого... Чим я можу
допомогти, окрім як молитвою?






