ЩОДЕННИК

Знав про це давно і відчував це й раніше, буваючи далеко від рідної землі, але нині (напевно, даються взнаки роки...) зрозумів це особливо гостро й виразно: чим далі від Батьківщини — тим гостріша любов до неї, до рідної мови, до краян-земляків, тим сильніше не вистачає рідного неба, а особливо — духмяного хліба... Бо ж воно й дійсно, як співає Софія Ротару, практично в кожного лиш одна калина за вікном, одна родина за столом й одна країна, бо в нас іншої нема.

Але чому мої земляки шукають прихистку по всій землі, чому я так багато зустрічаю їх тут, в далекій, аж за океаном, землі? Що їх гонить! — нехай і на привітну, і комфортну, але не свою землю. Чому цей майстер — золоті руки! — кинув Карпати та ремонтує машини тут, чому він не знайшов місця в Україні, як і адвокат з Києва? Не випадково тут найчастіше згадуються слова Пауло Коельо: «...води — то єдине, що робить ріку рікою, бо ж хіба то ріка, якщо в ній немає води ?..» І що буде з Україною, якщо кращі — молоді, розумні й роботящі — будуть і надалі її покидати? Чи залишиться Україна Україною, тим паче українською за своєю суттю?..