В Європі на генетичному рівні виникає спонтанна любов до народу, що повстав на захист своєї свободи.
Оксана Пахльовська, українська письменниця, культуролог, професор Римського університету «Ла Сап'єнца», доктор філологічних наук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка

ЩОДЕННИК

12 липня, 2003 - 00:00


12 липня

Бориспіль, вечір, балкон 8-го поверху.

Кольори на горизонті зачаровують.

Краєвид розділено на дві частини. Зліва стіна дев’ятиповерхівки, що стоїть через дорогу. Вона нагадує рамку з вулика, де в стільнику запечатані личинки бджіл, трутнів або просто мед. Усі ці вікна — стільник, тільки в них все не так бездоганно, як у бджіл.

По праву руку зелене море приватного сектора. Мабуть, його можна порівняти з мурашником.

А над цим морем зелені, що поринає у сутінки, захід теплої зірки. У порівнянні з бджолою чи мурахою ця зірка вічна.

Я дивлюся зі свого стільника і думаю, а чому не зупинити увагу на красі, довершеності, вічності всього цього?

Прохолодний вечірній вітерець, тонкий серп місяця і передчуття зірок навіюють спогади про море. Не вистачає лише його запаху.

Адже потрібно так небагато, лише зупинитися і зафіксувати цей момент у свідомості. Не пройти мимо, помітити, запам’ятати... і тоді у твій кокон хоча б на мить прийде спокій, зникнуть бажання і сумніви, переживання і суєта з її радощами та проблемами. І, можливо, хоч на трішечки ти зрозумієш бджолу і мураху.

Андрій ГРИНЮК, Бориспіль
Газета: