Так, держава – це я, а не те, що вони з нею зробили. І якби кожен усвідомив, що держава – це він, то досі у нас вже була б достойна держава
Ліна Костенко, українська письменниця, поетеса-шістдесятниця, лауреатка Шевченківської премії, Премії Антоновичів

ЩОДЕННИК

12 липня, 2003 - 00:00


12 липня

Бориспіль, вечір, балкон 8-го поверху.

Кольори на горизонті зачаровують.

Краєвид розділено на дві частини. Зліва стіна дев’ятиповерхівки, що стоїть через дорогу. Вона нагадує рамку з вулика, де в стільнику запечатані личинки бджіл, трутнів або просто мед. Усі ці вікна — стільник, тільки в них все не так бездоганно, як у бджіл.

По праву руку зелене море приватного сектора. Мабуть, його можна порівняти з мурашником.

А над цим морем зелені, що поринає у сутінки, захід теплої зірки. У порівнянні з бджолою чи мурахою ця зірка вічна.

Я дивлюся зі свого стільника і думаю, а чому не зупинити увагу на красі, довершеності, вічності всього цього?

Прохолодний вечірній вітерець, тонкий серп місяця і передчуття зірок навіюють спогади про море. Не вистачає лише його запаху.

Адже потрібно так небагато, лише зупинитися і зафіксувати цей момент у свідомості. Не пройти мимо, помітити, запам’ятати... і тоді у твій кокон хоча б на мить прийде спокій, зникнуть бажання і сумніви, переживання і суєта з її радощами та проблемами. І, можливо, хоч на трішечки ти зрозумієш бджолу і мураху.

Андрій ГРИНЮК, Бориспіль
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments