Спекотного полудня лежу на піску. Поруч, варто сягнути
рукою, хлюпоче Дніпро. Ліворуч, праворуч, з усіх боків — пляжники. Матері
поховалися в затінок, малята здебільшого при воді. Те копає пісок, те будує
фортецю, те бавиться у літеплі, те засмагає... Лише одне хлоп’я не будує,
не копає, не плаває, не засмагає — забрело по коліно у воду, стоїть і чекає.
— Як тебе звуть?
— Матвій.
— Скільки тобі?
Показує три пальчики.
— Де твоя мама?
— Ось, — показує на берег. З-під шатра верболозу виходить стривожена
блондинка.
— Матвію, ходи в затінок, тім’я напечеш, — каже вона, притуляючи сина
до стегна й підозріло зиркаючи на мене.
— Коли буде пливти «ракета»? — Матвій уперто пасе очима фарватер.
— А я знаю? Учора ввечері пливла. А коли сьогодні — хтозна, каже мати
і звертається до мене: — Ви часом не знаєте?
Вони приїхали з Полтавщини до родичів у гості. Вчора вперше в житті
дитя побачило річку й великі хвилі, що їх збурунила «ракета». Хвилі кільканадцять
секунд билися об берег, і хлопчик із шаленою радістю стрибав і плавав у
них. Сьогодні він із самого ранку просився на пляж, аби знову побачити
ракету, пострибати у хвилях. Та поки снідав, зібралися — вже й полудень.
— Може, всі «ракети» пропливли? — спитала жінка. — Коли я була тут десять
років тому, «ракети» шугали одна за одною. Тепер, мабуть, рідше?
— Два рейси в день, — сказав я. — Вранішній ви пропустили. Доведеться
чекати вечірнього.
Пляж поволі порожнів. Люди збирали їжу, дитячий одяг, струшували рушники,
йшли додому. Матвій усе стояв у воді. О 19-й годині 00 хвилин на Черкаси
пройшла остання ракета. Я вирішив скласти хлоп’яті компанію і став поруч
нього. Хвилі були чудові, ми досхочу повеселилися. За нашою радістю спостерігало
дві живі душі: Матвієва мати й сіра ворона, яка збирала на пляжі залишки
харчів.
