Ми є. Були. І будем ми. Й Вітчизна наша з нами.
Іван Багряний, український поет, прозаїк, публіцист, політичний діяч

ЩОДЕННИК

9 жовтня, 2002 - 00:00


9 жовтня

Усе життя біжу. Весь час, скрізь. Ніби боюся запізнитися. Іноді біжу серед натовпу, який рухається так поволі. Махаю руками, натикаюсь на чиїсь лікті, наступаю на ноги, прошу вибачення, і знову біжу. Iноді чую збоку: «Куди спішиш? Попереду ще півжиття. Заспокойся, стиш крок». Послухавши, пристаю і йду чвалом. Відчуваю, що важко так рухатись. І знову кидаюсь бігти. Тоді, буває, здається, що біжу в пустелі: стомлена, спрагла. Вже навіть і не біжу, а ледь пересуваюся, пильно вдивляючись у далечінь. Ніби ніхто й не чує i не бачить, а я оглядаюсь і знову кидаюсь вперед — туди, де на горизонті заясніє Надія.

Останнім часом біжу розмірено, впевнено: і не в натовпі, і не в пустелі. Ніхто й не заважає, не осмикує. Спокійно, якось аж незвично. І не на горизонті, а зовсім поруч бачу Надію. Вірю: то любов моя. Так хочеться пройти з нею ту половину, що залишилась.

Віра ЗАГОРОДНЯ, Канів
Газета: