Спогад виник із випадково кинутої репліки. Закипів чайник,
і колега запропонував зробити каву. «Ви так зворушливо піклуєтеся один
про одного», – зауважила співробітниця, що саме надійшла набрати окропу.
«Ха, – сказала я, коли доброзичливиця вийшла. – Враження, що йдеться про
таких собі стареньких, котрі разом звікували, порох із них сиплеться, але
не полишають одне одним опікуватися, рука в руці, дибають далі життям,
спираючись на ціпки».
Мій візаві випустив кільце диму й мовив: «Знаєш, а я бачив... Недалеко
від мого будинку, там де ми гуляємо з дітьми, є притулок для старих. І
щовечора, йдучи звичним маршрутом, помічав на лавці бабусю, вона, мабуть,
десь по сусідству мешкає. Старенька сиділа, хвилюючись, – чекала. Потім
біля неї з’являвся дідок. Ти, певно, знаєш цей тип людей, що живуть «на
общественном призрении» у таких от пансіонатах, – їх завжди впізнаєш за
якимось невивітрюваним духом казенщини. Старенькі сиділи й говорили: годинами,
спрагло, не помічаючи нікого довкола – вони дочекалися зустрічі, вони були
самі на цій лавці, в цьому ліску, в цілому світі...
І була настільки недоречною будь-чия присутність поряд, що жодного разу
ніхто їх не потурбував, не порушив святість цієї спраглої нескінченної
розмови. Та якось, ніби нечиста сила штовхнула, підійшов до них – просто
спитати, котра година. Не знаю, чи тихо ступав, чи, може вони надто захоплені
були бесідою, та я їх сполохав, налякав – не знаю, як краще сказати...
Першим порухом дідуся було – закрити подругу, захистити від несподіваної
небезпеки. Звичайний, нормальний жест сильного щодо слабшого, за якого
він відповідає, котрий потребує його захисту, піклування, жест чоловіка...
І я зрозумів: то кохання, чисте, пізнє, трепетне, світле – справжнє».
Оповідач замовк, поволі затягуючись сигаретою. Розмова припинилася.
Ми пили каву. Нам було сумно...
