Ми є. Були. І будем ми. Й Вітчизна наша з нами.
Іван Багряний, український поет, прозаїк, публіцист, політичний діяч

ЩОДЕННИК 15 серпня

15 серпня, 1998 - 00:00

Раз на місяць, кожного десятого числа, бабусі дають
пайок: пачка крупи, соняшникова олія та кілограм цукру. Олію й цукор вона
частіше віддає нам, їй самій багато не треба. Єдине прохання: піти й отримати
це щастя.

Немає проблем. Підемо й отримаємо. Тільки десятого ніхто не може. Завтра
— будь ласка. А вже післязавтра — обов’язково. Це ж не принципово.

Але для бабусі — принципово. Переговори про пайок ведуться чи не з початку
місяця. Ніхто не відмовляється: підемо, про що мова. Стрункими рядами.
Але десятого виявляється, що ніхто не може.

Одинадцятого бабуся телефонує, аби повідомити нам сухувато:

— Можете зайти по вашу олію. Я попросила сусідського хлопчика, він вже
все приніс.

Вона чекає розкаяння, але замість цього наривається на роздратовану
догану: до чого ці демонстрації, ці сусідські хлопчики? Сьогодні в нас
усі можуть — хто хочеш приніс би цей ненормальний пайок. Що там, щось швидкопсуюче?
Півміста треба на ноги поставити через цей неймовірний пайок! Подія яка
— пайок!..

Бабуся відчуває себе винною. Обіцяє, що наступного разу дочекається
нас. Але наступного разу все повторюється спочатку. Як дитина, чесне слово!..

Як дитина, якій обіцяли піти з нею на риболовлю. Купити із зарплати
цей чудовий пістолет. Пояснити, як влаштована електрика. У найбільш неслушні
хвилини вона опиняється поруч зі своїм «А ви мені обіцяли!..». Вона не
розуміє, вона абсолютно не розуміє, що сьогодні, зараз, цієї хвилини є
справи більш важливі. Невже не можна зачекати?

Вона чекає. А потім приходить зима — й риболовля відпадає. Чудові пістолети
всі розпродано. А електрика... та кому вона треба, ваша електрика?

У дітей та літніх інший масштаб відліку часу. Їхні очікування — продукти,
які швидко псуються... 

Тетяна БЄЛКІНА, «День»
Газета: