Ми є. Були. І будем ми. Й Вітчизна наша з нами.
Іван Багряний, український поет, прозаїк, публіцист, політичний діяч

ЩОДЕННИК

11 грудня, 2001 - 00:00


11 грудня

Інколи просто диву даєшся, наскільки ми залежні від примх долі. Грає вона нами і так, і сяк, і ніколи не можна бути впевненим у тому, який наступний фортель викине. Народ давно підмітив: «Від долі не втечеш...», «Скільки мотузку не витися...», «Усе таємне колись стає явним...».

Цю історію я почула від жінки, яка їхала в одному купе зі мною. Колись замолоду, ще не будучи заміжньою, вона народила дитину. Від негра. Відчувши себе вагітною, плакала і молилася. Доля зглянулася над нею: народився білявий хлопчик, схожий на матір. Згодом вона навчилася жити, не картаючи себе і не згадуючи, хто його справжній батько.

Але хлопчик виріс. І одружився. А забираючи дружину з пологового будинку, побачив темношкіру доньку...

Давній гріх нагадав про себе тоді, коли цього не чекали. Тепер вона їхала мирити молодих. Чи вдасться? Чи простить син матері своє походження і довге мовчання?

Є у нашому місті дитячий будинок сімейного типу, де єдиною родиною живуть кілька українських негренят. Чиїсь «помилки молодості», від яких у свій час відмовились. Вони не обирали своєї долі, але вже змалку затямили: від неї, на жаль, не втечеш...

Алла АКІМЕНКО, м.Суми
Газета: