Ми є. Були. І будем ми. Й Вітчизна наша з нами.
Іван Багряний, український поет, прозаїк, публіцист, політичний діяч

ЩОДЕННИК

21 липня, 2001 - 00:00


21 липня

Зважаючи на сиву мудрість народних повір’їв, не хочу наврочити. Але ж… Останнім часом помічається несподівано приємна тенденція — люди починають поважати працю інших людей. Власне, українці, повертаючись до своїх витокiв, поступово усвідомлюють цінність та неповторність трудового надбання своїх ближніх (непогано, щоб і «далеких»).

Днями зайшов до свого знайомого меломана перемацати, а може, й взяти послухати новенькі альбоми. Він з цiлком доречною в цій ситуації гордістю повідомив, що купив ліцензійний диск одного з улюблених українських музичних гуртів. Чому ліцензійний, адже втратив у кілька разів більше таких невмотивовано зміцнілих останнім часом гривень? Та просто хотів підтримати музикантів, а сплативши податки, — усю нашу економіку. Не так давно таке «дитяче» пояснення викликало б якщо не відверте глузування, то бодай співчутливу усмішку. А тепер он воно як — авторське право, інтелектуальна власність і все таке інше! Ну, чистої води буржуйські заморочки.

Схоже, тільки тепер ми нарешті виборсуємося з підсовєцької облуди, збиваємо з себе струпаву софістику епохи: колективізм, а отже, знеосіблену безвідповідальність: народне — значить, нічиє, значить, можна красти. Ми розігнули спини для того, щоб іти. А попереду такий довгий шлях. Починаючи хоча б із ліцензійного Windows за 200 баксів.

Ігор ОСТРОВСЬКИЙ
Газета: