Олександр ФАНДЄЄВ, «День»
21 листопада
Біля входу до критого павільйону м(ясомолочних продуктів
поруч з однією із столичних станцій метро велично і непідкупно, немов у
руках Феміди, підносяться звичайні торгові терези. Ніщо не вказує на те,
що вони «чесні», тобто контрольні, — тому, напевно, більшість квапливих
покупців їх упритул не бачить. Та й сам я побачив їх, коли засумнівався
в тому, що щойно продані мені жвавою продавщицею з масними щоками 200 грамів
масла можуть виглядати, як жалюгідні й нещасні 100 грамів. На тарілочці
«Феміди» 200-грамовий брикетик, підкорившись нарешті не накрученому закону
Ньютона, полегшав грамів на 80. Продавщиця безмовно і з незворушною усмішкою
відрахувала мені різницю за украдені грами і як ні в чому не бувало провадила
«вішати лапшу» черговому покупцеві. Повторний мій похід по продукти за
«ринковими цінами» завершився тим же «контрольним пострілом» уже по іншій
продавщиці-шахрайці і подальшими роздумами про загадкову душу українських
торговців. Як повернути її, грішну, на шлях чесності? Заволати на весь
базар: «Тримай злодія!», піти до директора ринку чи зателефонувати до адміністрації
району? Хоча що заважає громадянам-покупцям за наявності контрольних вагів
самим відстоювати свої інтереси? І хто, якщо не ми самі, вигадав приказку:
людині, яку обдурили раз, не повезло. Але якщо її обдурили в той же спосіб
двічі — то так їй і треба.






