Ми є. Були. І будем ми. Й Вітчизна наша з нами.
Іван Багряний, український поет, прозаїк, публіцист, політичний діяч

ЩОДЕННИК

9 листопада, 2000 - 00:00

9 листопада

У нас у квартирі задзеленчав телефон. Моя шкiльна подруга,
запрошувала на день народження. Приємно почути старих друзів. Я в котрий
раз пересвідчуюсь у вірності прислів’я: «Старий друг краще нових двох».
З роками наша дружба набула нових якостей, я стала більше цінувати ці стосунки.
І, взагалі, мабуть, не буває вірніших друзів за тих, яких ми маємо ще з
дитинства, зi школи. «То ж приходь, посидимо, поспілкуємось, буде тісна
компанія», — продовжувала вона.

Компанія, дійсно, виявилась тісною й дуже цікавою. Чекали
інститутутську подругу. Тиждень тому вона вийшла заміж і повинна була прийти
з чоловіком. Чоловік — американець. Довгоочікувана пара нарешті з’явилась.
Перед їхнім приходом ми дізнались, що молодята спілкувались виключно українською
та англійською. Це мене приємно вразило. Ще більше я була здивована, коли
після приходу гостя ми всі перейшли на українську.

До речі, виявилося, що за столом українську знали всі і
спілкувалася нею вільно більшість. Для багатьох вона була рідною, а проте
потрібна була поява громадянина іншої держави, щоб примусити (я довго думала,
але все ж вирішила, що сюди підходить саме слово примусити) нас спілкуватися
рідною мовою. Ми стали русифікованими. Соромно. Пригадалося, як колись
в дитинстві, коли жартуючи батьки запитали мене: «Може ти, Лесю, підеш
до російської школи?». Я навіть образилася і почала доводити, що й мови
про це бути не може. А зараз я помічаю, як поступово русифікувалася. І
мені стає соромно. Вкотре даю собі обіцянку, що буду розмовляти рідною
мовою. І знову, виходячи з транспорта, я запитую в пасажира, який стоїть
поряд «Вы выходите на следующей?» А чому б не сказати: «на наступній»?
Ні, таки русифікувалася. Коли вступила до інституту, мене дуже шокувало,
що, закінчивши українську школу, я мала переучуватись, тому що викладання
велося переважно російською. Але ж iз мови починається держава. Це була
така собі ненав’язлива русифікація. Я не проти російської мови, але мене
дивує, що українці від діда- прадіда зараз спілкуються російською, а ось
громадянин іншої держави не полінувався, вивчив українську, хоча й живе
в Україні лише рік. І не доводить, що це дуже складно, і коштує йому великих
зусиль. І не соромиться нею розмовляти. Головне — це бажання.

Леся ШАПОВАЛ, «День»  9 листопада У нас у квартирі задзеленчав телефон. Моя шкiльна подруга, запрошувала на день народження. Приємно почути старих друзів. Я в котрий раз пересвідчуюсь у вірності прислів’я: «Старий друг краще нових двох
Газета: