Ми є. Були. І будем ми. Й Вітчизна наша з нами.
Іван Багряний, український поет, прозаїк, публіцист, політичний діяч

ЩОДЕННИК

24 жовтня, 2000 - 00:00


24 жовтня

Якнайзручніше вмощуюся перед телевізором. Із передбачливістю справжнього епікурейця не забуваю про «Оболонь» і сигарети. Ще б пак! Попереду майже дві години довгоочікуваного видовища — грають наші і ненаші.

...Нарешті — м’яч у грі. На чужому стадіоні наростає гомін. Їхні «фани» палко підтримують своїх улюбленців. Коментатор не забуває повідомити: «На трибунах є вболівальники й iз України. Зверніть увагу на синьо-жовті прапори нашої незалежної держави». Пафосна гордість, з якою сказано останні слова, не заважає вловити в голосі телевіщуна дещо натягнуті фальшиві нотки. Відчуваю, що подібна дрібниця починає мене дратувати. І так щоразу, майже під час кожного матчу.

— Та годі вже, годі! Знаємо, що незалежна! Вже близько десяти років! — хочеться крикнути спересердя.

Це ж треба — постійно підкреслювати, коли потрібно й непотрібно, одне й те ж. Бажання викликати патріотичні почуття лише посилює роздратованість. Чому не сказати «прапори України», «наші прапори»? Хіба не можна обійтися без урочисто-офіційного «незалежність», доречного на початку 90-х?

Можливо, я надто прискіпливо ставлюся до слів вітчизняних спортивних оглядачів. Однак дивними здавалися б нагадування закордонних коментаторів про незалежність своїх держав під час футбольних трансляцій. А втім — чому б ні? Нехай, як і ми, потішаться зайвий раз!

Віктор ЦВІЛІХОВСЬКИЙ, «День»
Газета: