Ми є. Були. І будем ми. Й Вітчизна наша з нами.
Іван Багряний, український поет, прозаїк, публіцист, політичний діяч

ЩОДЕННИК

10 червня, 2000 - 00:00


10 червня

Нянька, яка доглядає мого молодшого сина, не приходила до нас два дні. На третій прийшла й почала виправдовуватись. Мовляв, її вагітну сестру перестрів увечері якийсь п’яний молодик і надавав стусанів у живіт. Сестру відвезли до реанімації, і наша нянька мусила сидіти біля неї.

— Невже не могла відлучитися на хвилину й зателефонувати? — дорікнув я.

— Їй-Богу, не могла.

— Либонь, сестра тебе за руку тримала.

— Тримала. Тільки не вона, а я. Дві крапельниці в руках. У лікарні не вистачає спеціальних штативів — і багатьом пацієнтам доводиться викликати з дому рідних і просити їх побути штативами. Ось і я й була дві доби штативом.

— Ну, і в якому стані сестра?

— У критичному.

Терпіти не можу узагальнень і пустопорожніх просторікувань. Але як тут не уявити нашу Україну такою собі бідолашною сестрою, яка вагітна чимось великим і важливим, усі чекають від неї дива, усі захоплюються, ладні на руках носити, однак це не заважає першому-ліпшому пройдисвіту в черговий раз надавати їй стусанів у живіт. І вона знову опиняється в реанімації. Як завжди у найвідповідальнішу мить, усіх референтів-консультантів як вітром здимає, усі, хто досі захоплювався нею, теж утікають, нікого поруч, ліків катма, бракує навіть елементарного медичного штатива.

Євген БРУСЛИНОВСЬКИЙ, «День»
Газета: