Все можна виправдати високою метою — та тільки не порожнечу душі.
Павло Тичина, український поет, перекладач, публіцист, політичний і громадський діяч

ЩОДЕННИК

23 листопада, 1999 - 00:00


23 листопада

Мій найулюбленіший звір на Землі — це моя кішка Аліса. Ще кошенятком її подарувала моїй дочці її вихователька у дитячому садку. Зростала кішечка у загальній любові і турботі, поки не виросла у красиву, статечну кішку. І разом ми вже вісім років.

І хоч Алісу подаровано не мені, так уже вийшло, що найближчий і найтепліший контакт з нею саме у мене. За ці роки ми з Алісою стали великими друзями — ми знайшли одна одну. Ми ніжно любимо, добре знаємо і розуміємо одна одну: вивчили за багато років спільного життя. Ми з нею навіть розмовляємо — кожен своєю мовою. Її уважний розумний погляд майже завжди спрямований на мене. Вона чуйно відчуває мій настрій: коли мені погано, лягає поруч, заспокоює своїм неугавним муркотінням, якось навіть зворушливо намагалася злизувати мої сльози. Коли ж я зайнята, вона і не підходить.

Моя подруга, побачивши Алісу, зауважила: «Господи, які ж ви з нею схожі! Ну просто, одне лице! І звички, і манери однакові!». Чесно кажучи, мені полестило це спостереження.

Що ж до зовнішньої схожості — з деякими застереженнями припускаю: є щось спільне. Не без того, щоб у чомусь і не зовсім — ну там, вушка, ніжки, ручки, вуса...

А от поведінка, манери... Хотілося б вірити, що і в цьому ми подібні. Хоча, чесно кажучи, резерви для особистого вдосконалення в мене пристойні. Тому що моя Аліса — це грація і елегантність, статечність і колосальна життєва сила, пристрасність і чарівливе лінивство. А головне — попри всю відданість мені, абсолютна незалежність і почуття власної гідності. Є чому повчитися мені у Аліси. І не тільки мені.

Лариса РУДЕНКО, «День»
Газета: 

Додати коментар

Фото Капча
Введіть символи з картинки

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ