Це ж велика дурість — хотіти говорити, а не хотіти бути зрозумілим.
Феофан (Єлеазар) Прокопович, український богослов, письменник, поет, математик, філософ

ЩОДЕННИК

23 жовтня, 1999 - 00:00


23 жовтня

Візит до поліклініки — подія сама по собі безрадісна. Особливо якщо йдеться про районну поліклініку. Інтер'єр ще радянських часів, але вже добряче побитий часом — пошарпані стіни, різнокольорові плями лінолеумних латок на підлозі, напівфункціонуюча апаратура в кабінетах. І похмурі черги бідно вдягнених людей.

Яскраві металопластикові вкраплення аптечних кіосків у вестибюлях лише посилюють загальну убогу картину.

Можливо тому, прийшовши до поліклініки й вiдчувши запах масляної фарби, якою оновлювали неминучі для поліклінік із незапам'ятних часів панелі, я навіть трохи зраділа — все ж маленька надія, що «не все так погано в нашому домі», знайшлися в держави кошти й на легкий косметичний ремонт. Чим і поділилася зі своїм лікарем.

— Які кошти? Звідки? Це ми, персонал поліклініки, скинулися по 15 гривень на ремонт, — почула у відповідь. — Усе за свій рахунок. Навіть необхідні бланки рецептів ми замовляємо за свій рахунок.

Безглуздо зайвий раз нагадувати про принизливі розміри зарплати лікарів. Тим більше, медсестер.

Усі вже давно звикли, що безкоштовна освіта та медицина — не більш, ніж цинічна декларація. І якщо школа може ще розраховувати на допомогу батьків (вони об'єктивно з любові до своїх дiтей допомагати змушені), то поліклінікам, лікарням зі своїх бідних пацієнтів (багаті давно пішли до платних і престижних) взяти, крім аналізів, у буквальному сенсі нічого.

Час як у храмі ставити кухлик у вестибюлі з написом «На ремонт поліклініки». Хто скільки може — подайте!

Лариса РУДЕНКО, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ