Ми є. Були. І будем ми. Й Вітчизна наша з нами.
Іван Багряний, український поет, прозаїк, публіцист, політичний діяч

ЩОДЕННИК

19 січня
19 січня, 1999 - 00:00

Зайшов якось у приміщення паспортної служби та й остовпів
від несподіванки: до кожних дверей черги, як у брежнєвські часи за ковбасою.
З якого б це дива стільки народу.

— Що дають? — звертаюся жартома до хвоста однієї з черг.

Не зрозуміли. Мовчать. Врешті один «вмикається напряму»:

— Прописку дають...

Що прописку — зрозуміло, тільки чому всьому місту водночас?
Це запитання так і залишилося без відповіді. Аж доки не поїхав у село до
батьків. Сусідка (вона у сільраді працює) побачила мене та й гукає з подвір’я:

— Довідатися приїхав чи забирати?

— Кого забирати? — перелякався я.

— А, то ти нічого не знаєш? — підходить ближче сусідка.
— Зараз усі сільські, чиї діти в Луцьку проживають, прописуються до них,
бо тут — чорна година. Президент розпорядився, щоб пенсію не держава платила,
а колгосп — у рахунок оренди земельних паїв. А колгосп наш не має прибутку
ані гривні, ще й за попередні роки податків не сплатив сорок тисяч. Посіяв
же оце восени, може, процентів із тридцять від плану. Так що сільські пенсіонери
вже до смерті своїх пенсій не побачать. А міські — отримують. То готувати
документи чи як?

Он воно що! Он чому «радянські» черги в паспортній службі!

— Негайно готувати! — раптом відповідаю я по-сільському
— на повний голос. — З мене все, що належить!

А як же інакше? Я ж не Президент. Мені дорогі мої батьки.

Олег ПОТУРАЙ, «День»

Газета: