Зайшов якось у приміщення паспортної служби та й остовпів
від несподіванки: до кожних дверей черги, як у брежнєвські часи за ковбасою.
З якого б це дива стільки народу.
— Що дають? — звертаюся жартома до хвоста однієї з черг.
Не зрозуміли. Мовчать. Врешті один «вмикається напряму»:
— Прописку дають...
Що прописку — зрозуміло, тільки чому всьому місту водночас?
Це запитання так і залишилося без відповіді. Аж доки не поїхав у село до
батьків. Сусідка (вона у сільраді працює) побачила мене та й гукає з подвір’я:
— Довідатися приїхав чи забирати?
— Кого забирати? — перелякався я.
— А, то ти нічого не знаєш? — підходить ближче сусідка.
— Зараз усі сільські, чиї діти в Луцьку проживають, прописуються до них,
бо тут — чорна година. Президент розпорядився, щоб пенсію не держава платила,
а колгосп — у рахунок оренди земельних паїв. А колгосп наш не має прибутку
ані гривні, ще й за попередні роки податків не сплатив сорок тисяч. Посіяв
же оце восени, може, процентів із тридцять від плану. Так що сільські пенсіонери
вже до смерті своїх пенсій не побачать. А міські — отримують. То готувати
документи чи як?
Он воно що! Он чому «радянські» черги в паспортній службі!
— Негайно готувати! — раптом відповідаю я по-сільському
— на повний голос. — З мене все, що належить!
А як же інакше? Я ж не Президент. Мені дорогі мої батьки.
Олег ПОТУРАЙ, «День»






