ЩОДЕННИК

Стомлений, повертаюся з роботи. Похмурий галицький дощовий надвечірок. Хмари за вікном нагадують безнадію. Ледве встиг переодягнутися — дзвінок.

— Старий, привіт, я тут, в Івано-Франківську, проїздом. Які в тебе плани на вечір?

Внутрішньо скривився, але ж вихований на прислів’ї «давній товариш кращий за двох нових». Роблено-бадьоро вигукую на кшталт: радий, заходь і т. д.

П’ємо сухе вино, гомонимо. Кухонні інтелігентські розмови. Товариш потрапляє в регістри мого настрою. Так-так, людина самотня, загублена, одинока в цьому світі. Так-так, нікому ще не вдалося розрубати гордіїв вузол цієї одвічної екзистенційної покинутості, чинної для всіх рас і континентів. Так-так, будь-які способи пошуку внутрішньої гармонії виявляються, зрештою, самообманом. Я глянув мимохіть у вікно: вже майже темно, хмари набрали бронзово-зловісного відтінку. Точиться, витікає із-за стола сумовита, некваплива бесіда із вкрапленнями кінцестолітнього (та й кінцетисячолітнього) декадансу. Раптом чую голос дружини:

— Ходи сюди! Наш малюк вже дві хвилини лепече «тя-тя, тя-тя» (тобто тато).

Йду. Повертаюся на кухню. І, наче в унісон моїй іншій енергетичній аурі, товариш зронює:

— Увечері, як приїду додому, може, ще встигну прочитати синові казку. Він завжди чекає мене й моїх казочок.

Я глянув за вікно. Вже не було дощу. На небі з’явилася перша нічна зірка. Отже, завтра буде сонячно?

№244 18.12.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»