Ми є. Були. І будем ми. Й Вітчизна наша з нами.
Іван Багряний, український поет, прозаїк, публіцист, політичний діяч

ЩОДЕННИК

6 червня, 1998 - 00:00

6 червня

Тетяна БЄЛКІНА, «День»
Найближчий поїзд Москва — Київ відходив за годину. Квитки, звісно,
були. Але перерахувавши готівку, я зрозуміла, що російських рублів мені
вистачить хіба що до Конотопа. Що ж, доведеться розлучитися з рідною двадцяткою...

— Купуємо-продаємо гривню, — індиферентно повідомила симпатична розкоса
панночка на сходах під касовою залою.

— Почім? — поцікавилася я. — Ну, дівчино, ви ж просто грабіжниця...

Але жоден із прилеглих до вокзалу обмінних пунктів гривню не приймав.
І це — на Київському (!) вокзалі! Яке неподобство!.. (і т. ін.)

Повернувшись до кас, я знайшла розкосу «грабіжницю» в міліцейському
кільці. Ага, попалася, голубко! Гм... але хто ж тепер обміняє мені гроші?
Ситуація стала патовою. Але, можливо, влада зрозуміє моє становище?

— Мені б гроші поміняти — поїзд за годину, а на квиток не вистачає,
— пробурмотіла я скоромовкою, в інтонації якої із жахом упізнала «ми самі
не місцеві...»

Міліція обернула голови до моєї двадцятки:

— Це хто? — суворо тицяла пальцем у портрет. — Мазепа, либонь?

— Ні, Франко! Письменник! — із тубільною привітністю відповідала я.

Міліція вивчала портрет Франка, немов прикидала, чи не перебуває той
у розшуку:

— Письменник, кажеш?

— Письменник-письменник! — обнадійливо закивала я.

— От Лев Толстой — це письменник, — сказала міліція. — Іще Достоєвський...

— ...Федір Михайлович, — піддакнула я.

На цьому літературна бесіда закінчилася.

— Приватний обмін заборонено, — суворо сказала міліція. І пішла, ведучи
із собою «грабіжницю» та добродушно бурмочучи: — Ти бач, письменник, каже...

Покружлявши в розгубленості вокзалом, я зовсім було наважилась їхати
позичати у знайомих: що ж, поїду іншим поїздом, раз така доля, — коли поряд
пролунало знайоме:

— Продаємо-купуємо гривню.

Розкоса «грабіжниця», ніби нічого й не сталося, стояла на колишньому
місці і так само обнадійливо стискала в кулаці товсту пачку асигнацій.

Із полегшенням розлучившися з «письменником», я перерахувала рублі і
здивувалася:

— Стривайте, адже ви ж казали... Чого так мало?!

— Курс упав, — холоднокровно відповідала розкоса.

 

 

Газета: