28 травня
Олена ЦУКРОВА
От тобі й маєш! Мала таки захворіла. Ще у п’ятницю,
коли я її забирала, вихователька наказала обов’язково «вичухати» дитину
за вихідні: у них же в середу й четвер відповідальний виступ — привітання
випускників. А наша дівчинка — примадонна масштабу дитячого садка: і до
співів, і до танцю, і віршики за всю групу шпарить. Та й роль у неї відповідна
— Сонечко. Тож без неї ніяк не можна.
Сказано-зроблено. Усі вихідні старанно парилися, пили травичку, розтиралися...
Та лікування йшло своїм ходом, а хвороба — своїм, і, попри мої титанічні
зусилля, прогресувала сили. А коли настав день концерту, дитина була вже
зовсім хвора. Це Сонечко ранком ледь устало, таке млявеньке, сонне, «на
ручки» проситься», вередує — дитина, як то кажуть, ніяка. Але й не привести
не можна, бо ж центральна фігура концерту!
День пройшов жахливо: як вона там, чи не піднялася температура, чи не
розкисла зовсім, а ще ж завтра виступ... Ледве дочекалася кінця робочого
дня, додому не їхала — летіла. І застала її вже викупану, в ліжку: раніше
вклалася, аби завтра не тяжко було вставати. Величезні захоплені очі: «Мамо,
у нас сьогодні було свято, нам давали подарунки, мені олівчики подарували
й книжечку. Ти почитаєш? Як? — не йти завтра в садочок? Хіба ти не розумієш,
завтра ж знову свято!»
Ранком, прокашлявши півночі, дитина підстрибом побігла до садочка. Виступати!
Все-таки сцена — заразна штука, і проти неї жодна хвороба — ніщо. Як там
було у Райкіна — «волшебная сила искусства»?
