Ми є. Були. І будем ми. Й Вітчизна наша з нами.
Іван Багряний, український поет, прозаїк, публіцист, політичний діяч

ЩОДЕННИК

20 травня, 1998 - 00:00

20 травня

Олена ЦУКРОВА

За царя Опенька, коли Союз був нерушимим, а соціалізм — розвиненим,
колективний розум найпередовішої частини радянської молоді в особі доблесних
відповідальних працівників ЦК ЛКСМУ подарував світу чудове дітище — агітпотяг
ЦК ЛКСМУ «Комсомолець України». І був цей потяг красивим і корисним: для
відповідальних працівників — як новаторська форма проведення ідеологічної
та виховної роботи, самодіяльним артистам — як нагода явити світу таланти,
лекторам й іншій професурі — як спосіб інтелектуально підхалтурити, а для
нас, співробітників Державного історичного музею УРСР, — як швидке й безболісне
виконання плану екскурсій. Бо серед решти чудових вагонів — штабного, класного,
дискотеки, їдальні, житлових — був там вагон-виставка голограм історичних
реліквій з музеїв України та світу. Саме вздовж цих голограм і водили ми
екскурсії в агітпотягу протягом двох тижнів відрядження. Про інші принади
поїздки не згадую — люди всі дорослі.

Маститий поет (чийого імені я, каюся, не пам’ятаю) оспівав цей потяг
у натхненних віршах:
«Комсомолец Украины,

агитпоезд голубой,

На железной на дороге

снова встретимся с тобой!»
Ці рядки, негайно після проголошення, уїдливий особовий склад розтлумачив
геть перекручено.

Якось під час цієї агітпоїздки сиділи ми в купе одного з лекторів і
жваво розмовляли про все на світі, зокрема про різноманітні високі матерії.
Поезію, живопис, літературу... Перейшли на особистості. Заходилися обговорювати
колег за агітпотягом. І пролунало ім’я поета-початківця, юнака років шістнадцяти,
вірші котрого були вельми актуальні, патріотичні, піднесені, але геть незносні,
позаяк насправді ні віршами, ні чимось схожим на них не були. Слухати їх
було нестерпно, соромно й гидко, і хтось, не витримавши цієї барабанної
словесної тріскотні, запитав хлопця, мовляв, чому ти так погано пишеш?
Ти читав яких-небудь поетів-класиків? Пушкіна, приміром... На що почув
відповідь: «Не читав і не буду — не хочу псувати стиль...»

Які тут можуть бути коментарі? Стиль — річ самоцінна, і псувати його
різними там Пушкіними — не варто. Але, здається мені, юнак той зробив непогану
кар’єру. У плані пропаганди. Часто його згадую, слухаючи наше радіо й телерепортажі.

 

 

Газета: