Це ж велика дурість — хотіти говорити, а не хотіти бути зрозумілим.
Феофан (Єлеазар) Прокопович, український богослов, письменник, поет, математик, філософ

ЩОДЕННИК

28 серпня, 1999 - 00:00


28 серпня

Вирішив дід вигуляти свого маленького внука по Києву: показати місто, в якому Дем'янкові пощастило народитися. А то ж дитині четвертий рік, а він, окрім коробок у спальному районі, нічого в столиці й не бачив. І подалися вони своєю чоловічою компанією відкривати Дем'янкові очі на світ.

Чи випадково вийшло, чи навмисно так дід задумав, але на їхньому шляху трапився і православний храм, і католицький, і єврейський.

Біля входу в синагогу їх суворо спитали, чи євреї вони. Дід легковажно признався, що вони ще не визначилися. Відповідь не сподобалася. Критично оглянувши діда, на обличчі якого виразно читалося його прізвище Іванов, подивилися куди прихильніше на Дем'янка, адже в нього родовід щедрий і семітське коріння проглядається... Проте все одно не пустили: субота, мовляв, голову слід було б покрити. А оскільки одного на двох Дем'янкового беретика було, вочевидь, недостатньо, відклали відвідування синагоги до наступного разу.

У православний храм потрапили безперешкодно. Пишнота і розкіш хлопчика приголомшили: Дем'янко так задирав голову, розглядаючи фрески, що втратив рівновагу і трохи було не впав. Потім поставив свічечку і ревно перехрестився, як звелів дід.

У костьолі він слухняно сів на лавці і почав уважно роздивлятися сусідів. Чоловік, який сидів поруч і який занурився в молитву, опустив голову на спинку передньої лавки і завмер у такій позі. Дем'янко, добра душа, перейнявся — і своєї голівкою тицьнувся в спинку.

Увечері розповідав захлинаючись, де він був і що бачив, найбільше говорив про костьол: «Там високі стіни, квіти і багато людей мовчать про свою мрію». Якщо можете, скажіть краще...

Лариса РУДЕНКО, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ