Ми є. Були. І будем ми. Й Вітчизна наша з нами.
Іван Багряний, український поет, прозаїк, публіцист, політичний діяч

ЩОДЕННИК <B><I>22 квітня</I></B>

22 квітня, 1999 - 00:00

Якось несподівано розвився дуб біля пам'ятника Шевченку.
Пам'ятник знаменитий, вважається кращим у світі. А дуб знають тільки харків'яни.
Це найстаріше дерево в місті, народилося воно раніше за Харків. Але дуб
вже постарів, він просто вмирає. З кожним роком відсихають гілки, тепер
стирчать тільки товсті оцупки. Дуже давно тріснув стовбур, тріщину заклали
цементом і стягли залізним бандажем.

Якби це була не така реліквія або росла вона в іншому місці
— давно б спиляли. А так — шкода. Всю зиму я проходив повз це могутнє дерево-інвалід
з якимось виразним почуттям приреченості. Але ось настала весна, й на зростаючих
з оцупків гілках з'явилися ніжні листочки. Ностальгія, як і годиться навесні,
має змінитися надією, та ні. Гілок стало менше. Ще дві всохло, залишилося
вісім. «Ну ще рік-два. Потім все одно спиляють». Не треба! Дуб біля знаменитого
пам'ятника — також символ.

Сам того не бажаючи, він уособлює наше життя. З кожним
роком у нас щось відсихає й відпадає. Здається, що суспільство тільки втрачає
свої цінності, колись такі міцні, як у нього гілки. Під корою товстий луб
ще жене сік, але його вже не вистачає. Люди ще дорожать своїми переконаннями,
створюють родини, намагаються заробити, але цього вже мало...

Тільки сьогодні я зрозумів, чому це дерево народжує таку
ностальгію. Не через порепаний стовбур і спиляні гілки. Це символи старості,
а вона повинна бути почесною. Та дуб зростає в міському саду, а не в лісі.
Навколо нього доглянуто й немає молодої порослі. Його не замінить молоде
дерево. Більше мені не хочеться проводити паралелей.

Газета: