Думала про те, що в нашій розрідженій атмосфері майже
зовсім немає пафосу усвідомлюваного, добровільного, а головне — безкорисливого
служіння. Не кажу вже служіння найвищим духовним ідеалам, а взагалі — будь-якій
справі. Найбільш поширений його варіант можна порівняти зі служінням пса,
прив’язаного ланцюгом необхідності або шанолюбства, або грошолюбства, або
гордині.
Утім, існують винятки. Останнім часом у мене склалося таке враження,
що найчастіше вони зустрічаються там, де служити людей спонукає любов до
Бога. Найвірнішими у служінні вдається бути тим серцям, які здатні відчувати
страх засмутити, образити Творця. Такі люди виявляються найбільш великодушними,
мудрими та вільними. Недаремно Ісус казав своїм учням: «Пізнаєте правду,
а правда вас вільними зробить».
Нещодавно познайомилася з дев’яностолітньою жінкою, прикутою до інвалідного
візка. Ідучи до неї вперше, я, чесно кажучи, боялась побачити людину, чия
психіка атрофована хворобою і старістю. Проте на мене глянули мудрі та
проникливі очі. Жінка розповідала про пережиті нею лихоліття, про місяці
життя, проведені в тюрмі. Вона казала, що той час був часом тяжкого випробування
її віри, адже невипробувана віра не має підтвердженої вартості, її якість
залишається невідомою. А тепер до старої жінки приходять знайомі та чужі
люди із проханням молитися за їхніх близьких. І вона молиться, таким чином
звільняючись від гніту власного болю.






