Зустрічаю Степана, пригніченого фізично, проте окриленого
духовно. Він стріпує патлами, бо ж — поп-музикант, і говорить:
— Звернувся вчора до рекетирської бригади. Один тип два роки мені вже
солідну суму винен, але не віддає.
— Скільки винен?
— 15 доларів... Вони його «зроблять». Віддасть. Правда, п’ять «баксів»
із того їм віддав за роботу, але для мене й десять — ого-го-го.
Тож усю ніч цю угоду з ними обмивали, вони заводили мене в бари, говорили,
що йдуть на діло, потім віддадуть, знайомили мене з власниками, узяли з
них спершу один ящик горілки, потім другий, напоїли. . . Тепер ледве дихаю.
. . Перебор!
Я йду додому і регочу над «рекетирами». Десяток жлобів, мовляв, почали
за п’ять «баксів» працювати. А потім раптом стукнуло: та ж вони просто
«нагріли» Степана, сказали в барах, що він виставляє під свій, близький
до повернення борг, і бідний музикант скоро не знатиме, що з хати продати,
аби розрахуватися.
І у вітчизняному рекеті ситуація, як скрізь: закопують ближнього настільки,
щоб не міг уже вилізти.






