У залізничній касі столичного вокзалу квитків додому,
в Миколаїв не було — літо. Не було також ні до Херсона, ні до Одеси, ні
до інших «запасних аеродромів».
— А куди є, так, щоб у бік півдня? — з надією запитую дівчину-касира.
— На Умань, — відповідає, пробігши пальцями по клавіатурі комп’ютера.
— Давайте, — погоджуюся, попутно прикидаючи, що там можна піймати ще
щось попутне і, що рухатися все-таки краще, ніж чекати.
Провідниця розчарувала: виявилося, шлях, який машина долає за три години,
поїзд покриває за одинадцять, зупиняючися на всіх мислимих і немислимих
полустанках. Доводиться заспокоювати себе тим, що нинішню ніч, яка вже
настала, проведу хоч в якомусь ліжку і що мій вагон — «найкрутіший» із
чотирьох вагонів поїзда — купейний. З тим і заснув.
Зранку мене розбудив неймовірний шум, який доносився через стінку, де
було купе начальника поїзда. Крізь суцільне мат-перемат вдалося все-таки
вловити зміст: начальник, прокинувшись, подивився на годинник і виявив,
що на полустанку, де поїзд стоїть десять хвилин, він пробув вже всі п’ятдесят
і рухатися далі не збирається. «Зганяй до машиністів, дізнайся, в чому
справа», — наказав він провідниці.
Та повернулася хвилин за сім. «Машиністи пішли до найближчого села за
яйцями, — і, немов вибачаючись. — Тут яйця найдешевші».
Начальник вибухнув черговою порцією мату. Потім замовк, очевидно, замислився,
й вимовив: «Чуєш, візьми відро і зганяй у село. Візьми й мені штук сто
яєць».
Хвилин за двадцять поїзд благополучно відправився далі.






